Мабуть, британцям вдалося досягти таких гучних успіхів у політиці, науці, мистецтві та літературі тому, що вони ніколи особливо не замислювалися, що приготувати. У підсумку головним шиком національної кухні стала смажена риба з картоплею, пише піар-фахівець Вікторія Антуневич у №6 журналу Корреспондент від 14 лютого 2014 року.
Так сталося, що спочатку я побачила не туристичний Лондон, а простацький, з кварталами іммігрантів, окружними дорогами, з величезними графіті на стінах, скромними магазинами і їм до пари розважальними закладами. Я навіть поспілкувалася з українськими нелегалами, які живуть у британській столиці. Побачене і почуте ламало стереотипи, що застрягли в голові зі шкільної лави.
До того ж з'ясувалося, що Лондон – найбільш багатонаціональне місто з тих, що я бачила. Я є абсолютно терпимою до інших рас і національностей, але з незвички бентежила величезна кількість чорношкірих, арабів та індійців. Саме вони працюють обслугою в місцевих готелях, пабах, ресторанах, магазинах і таксистами – на такій роботі мені не вдалося побачити жодного європейця.
І лише потім я познайомилася з «чепурним» містом, відкатала обов'язкову туристичну програму – побачила неймовірно красиві будівлі парламенту і Вестмінстерське абатство, знамените колесо огляду London Eye, Гайд-парк і Букінгемський палац. Все це викликало незмінний, хоч і очікуваний захват.
Що ж до кулінарних відкриттів, без яких неможливе розуміння країни та її жителів, то їх не було: британська кухня проста і невибаглива. В один з перших своїх днів у Лондоні, щоб заощадити час, ми з друзями вирішили пообідати, стоячи на площі перед Тауером, – проковтнути фастфуд в оточенні таких же туристів з усього світу, що апетитно жують, і величезної кількості голубів і чайок, туристами розпещених.
Те, що ми взяли, і було місцевою національною стравою, fish&chips – смаженою рибою з картоплею. Порція звичайно розрахована на дорослого чоловіка, і її можна купити і з'їсти прямо на вулиці, швидко і недорого, – що вже краще? Та ба: запах смаженої риби ганявся за мною по всьому Центральному Лондону.
Крім цього «делікатесу», британська кухня – це пироги з різними м'ясними начинками. Убогість національного меню компенсують лондонські мігранти: тут величезна кількість забігайлівок з китайською, східною і тайською кухнею.
Що стосується напоїв, то всьому голова – або її відсутність – знаменитий ель . Втім, чим він знаменитий, зрозуміти не вдалося: як на мій смак, темне пиво, в якому чогось не вистачає. Зате найсмачніший глінтвейн у своєму житті я пила під Тауерським мостом, купивши його прямо на вулиці у продавця-араба. Він розливав гаряче вино з величезних каструль у паперові стаканчики з кришками.
Улюблена тема лондонських сувенірних крамниць – усілякі варіації на тему червоних телефонних будок. Не втримавшись, я привезла їх у всіх наявних видах. Ще один елемент життя британської столиці, що врізається у пам’ять,– знамениті таксі-кеби, які виготовляються винятково в Англії. Тільки за посадку в кеб за лічильником доведеться заплатити 2,2 фунта стерлінгів (близько 30 грн.). Хоча не проїхатися в ньому хоча б раз було б моветоном.
І, нарешті, ще одна фішка – двоповерхові автобуси, на яких я каталася два дні поспіль, вибравши екскурсію по центру. До речі, їздити на другому поверсі звикаєш так швидко, що потім дуже дивно пересуватися в звичайному транспорті – ніби сидиш у підвалі.
Лондонське метро – теж щось особливе. В цілому воно досить просте, куди там до наших помпезних станцій. Особливістю є ціна проїзду: якщо не брати щось на зразок проїзного, то за подорож в один бік по центральній лінії доведеться викласти близько 60 грн.
Тим, хто молиться богу шопінгу, неодмінно потрібно вирушити на Оксфорд- і Рідженс-стріт. Також заслуговує на увагу (вже не вмістом, а винятково назвою) ще одна вулиця в районі Стретфорд – це Одеська вулиця.
До списку власних міських фаворитів я б додала вподобану площу Піккаділлі з фігуркою Ероса в самому центрі, а також квартал театрів. Враження підсилюють величезні неонові вивіски, різноманітні рекламні плакати та афіші, гігантські Мерилін Монро і супермени на дахах. Не квартал, а мрія завзятого театрала.
В останній свій лондонський вечір я вирушила в Her Majesty's Theatre – Театр Її Величності. Давали Привид опери, знаменитий спектакль, який уперше побачив світ на сцені саме цього театру. Сам театр невеликий і простий, без ліпнини та інших витребеньок. Здати речі в гардероб коштує 1 фунт, тому там і висіло лише 10-15 пальто, решта тримає верхній одяг у руках або вішає на спинки крісел. А в антракті й перед виставою морозивник розносив морозиво.
Взагалі лавки з морозивом розкидані в парках і по всьому місту досить щедро, а їхній холодний товар і взимку користується незмінним попитом. Картину загальної морозостійкості лондонців доповнюють голі ноги місцевих жителів. Так, мені пощастило, і на початку грудня вдень було +15 градусів за Цельсієм, але вечорами ставало холодно і сиро. Проте дівчата і жінки носили босоніжки, туфлі або балетки на босу ногу, а діти красувалися в коротких штанях з голими колінами.
***
Цей матеріал опубліковано в № 6 журналу Корреспондент від 14 лютого 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.