Провідний театральний критик Німеччині – про те, чому мистецтво не може залишатися осторонь від теми біженців та міграції.
У понеділок після паризьких терактів мусульманські школярі в Берліні відмовилися від хвилини мовчання. Ось воно, вже починається! Що саме? Ті ж інтеграційні проблеми для Німеччини, з якими раніше зіткнулися Англія, Франція, Бельгія, пише Томас Ірмер, театральний критик, професор, викладач Вільного університету Берліна, Оснабрюкського (Німеччина) і Колгейтського (США) університетів, у колонці, опублікованій у №49 журналу Корреспондент від 11 грудня 2015 року.
Уберегти (насамперед – дітей) від радикального впливу – таке зараз одне з першочергових завдань освітньої та культурної політики щодо біженців, велику роль у якій може і повинен грати театр.
Ті, хто влаштував трагедію в Парижі, де-юре були французькими і бельгійськими громадянами. Але де-факто фанатичність знищила їхній статус громадянина: вони відмовилися від свого громадянства ще до терактів. Адже вони борються не за державу – з рівними правами і свободою, – а за якесь утворення, у якому всі і все повинно бути підпорядковане ісламу.
Не обов'язково поділяти точку зору президента Олланда щодо того, що Франція перебуває у стані війни, – ті самі слова казав і Джордж Буш після 9/11. Але не можна ігнорувати той факт, що довга і сповнена насильства боротьба проти мультикультурних цінностей Європи вже почалася. І вона змушує нас захищатися, ціна чого – обмеження і більший контроль. Хоча, в принципі, весь світ вже звик: сьогодні зайти в аеропорт і сісти в літак – це зовсім не та процедура, що 20 років тому.
Зараз театр в Німеччині перебуває в процесі реагування на ситуацію, пов'язану з прийомом біженців, яка в такому контексті і масштабі є для нас абсолютно новою. Перший крок – утвердження місцевої культури гостинності, тобто чітке висловлювання (у тому числі і засобами мистецтва) принципової підтримки прийняттю біженців із кризових регіонів.
У культурно-психологічній основі цього лежить, звичайно ж, особистий досвід втечі (і вигнання) 12 млн людей у кінці Другої світової, коли величезну кількість біженців зі спустошених східних регіонів потрібно було розселити у зруйнованих містах. Цей досвід для багатьох сімей вже давно об'єднаної Німеччини донині є досить вагомим. Але цікаво те, що комплексно його осмислили лише в останні роки – через книги, а також популярні фільми. Як мені здається, саме в цьому полягає пояснення того, чому в Німеччині особливо велика готовність приймати біженців з місць, де йде війна.
Такі театри, як берлінський театр ім. Максима Горького, вже давно взялися за тему міграції. І цілком природно, що надалі до неї звернеться багато театрів по всій країні. Навіть більше, багато театральних діячів Сирії вчилися в НДР, і тепер вони могли б допомагати в адаптації своїх земляків засобами театру.
Дуже шкода, що в України є своя власна проблема біженців, яка, наскільки мені відомо, вже активно осмислюється методами документалістики. Але цього мало: театр не повинен залишатися осторонь від таких громадських викликів.
Говорячи про культурне осмислення сьогоднішніх труднощів Європи, я як критик та історик театру дуже раджу прочитати роман Мішеля Уельбека Підпорядкування [антиутопія, дія якої розгортається у 2022 році у Франції, що перетворилася на мусульманську країну]. Цілком можливо, протистояння з радикалізованим ісламом триватиме в Європі протягом усього XXI століття.
Для країн східної її частини основну проблему становитимуть не стільки міграція і біженці, а те, як взаємодіяти в цьому контексті з країнами заходу
Для країн східної її частини основну проблему становитимуть не стільки міграція і біженці, а те, як взаємодіяти в цьому контексті з країнами заходу. Хоча ймовірна і поява мігрантів з держав Центральної Азії, що характеризуються високими темпами зростання населення і реісламізації. А це вже стане проблемою України та Польщі – країн, для яких це буде чимось принципово новим, адже у них відсутні традиційні колоніальні зв'язки для міграції, як у тих же Франції чи Англії.
Тепер багато хто міркує про ймовірну зміну конфігурації ЄС й умов шенгенської угоди. Безумовно, якщо в Європі дійдуть висновку, що шенгенська свобода створює передумови для тероризму, то обмеження з метою поліпшення контролю над переміщеннями мандрівників не змусять себе чекати. Але я як дилетант (і громадянин) у першу чергу бачу за ними бажання політиків не «здавити» Шенген, а захистити його зовнішні кордони – що зовсім не просто.
У німецькому театрі за останні десять років спостерігається надзвичайна інтернаціоналізація. Безліч зарубіжних художніх керівників, режисерів і акторів працюють у країні і навіть грають з акцентом – і це нікого особливо не бентежить
Говорячи про цю загрозу для Європи, я знову повертаюся до німецького театру, де за останні десять років спостерігається надзвичайна інтернаціоналізація. Мова не тільки про бурхливий розвиток фестивального руху або міжнародні постановки (іноді відразу кількома мовами), а про безліч зарубіжних художніх керівників, режисерів і акторів, які працюють у країні і навіть грають з акцентом – і це нікого особливо не бентежить.
Нещодавно я разом зі своїми студентами розбирав цей феномен на семінарі в Оснабрюцькому університеті, і ми дійшли несподіваного висновку. Виявляється, театр уже пройшов набагато далі по шляху європейської мрії, ніж це сьогодні можливо, наприклад, в політиці чи у свідомості багатьох людей. І цю роль театру – як першого в мрії – потрібно не просто зберегти, але щодня підтримувати.
***
Цей матеріал опублікований в № 49 журналу Корреспондент від 11 грудня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.