На межі XIX і XX століть у світову моду ввійшли етнографічні листівки.
Українців на них представляли лубочні молодухи з парубками, Марія Заньковецька у вишиванці і карикатурні п'яненькі мужички зі сварливими дружинами, пише Ірина Пустиннікова у №1-2 журналу Корреспондент від 22 січня 2016 року.
Ті, чиє дорослішання припало на роки розпаду СРСР і зародження української незалежності, добре пам'ятають, як діти масово збирали календарики, а трохи пізніше – вкладиші від жувальних гумок. Колекціонували що завгодно – від цінних марок до цукеркових фантиків.
Але масштаби колекціонування 1980-х і 1990-х блякнуть у порівнянні з головною пристрастю початку ХХ століття – філокартією. Листівки 100 років тому збирали всі без винятку. І в багатьох колекціях були розфарбовані вручну картки з дівчатами у вишиванках і парубками у смушевих шапках. Тому що разом з видами міст етнографічні листівки були однією з найпопулярніших тем того часу.
Манія листівки
Сьогодні нам складно уявити, як сильно любив світ листівки на межі ХІХ-ХХ століть. Одні з перших вендінгових машин у Російській імперії, що з'явилися в лютому 1913 року в Санкт-Петербурзі, продавали саме їх. По 96 листівок крутилося за склом в автоматі. Покупець чекав тієї, яку хотів купити, натискав на кнопку, опускав в отвір 5 коп., й обрана картинка випадала з паза машини.
До того моменту листівці було вже 44 роки – першу з них випустили в Австрії в 1869-му. Там же через 20 років була опублікована і перша кольорова листівка. У 1870-х стандартизувався формат нового товару, і незабаром листівки стандартних розмірів з'явилися практично у всіх країнах світу.
Європу філокартична лихоманка охопила в 1890-ті і протрималася кілька десятиліть. «Золотою епохою» філокартії вважається проміжок між 1898 і 1918 роками
Європу філокартична лихоманка охопила в 1890-ті і протрималася кілька десятиліть. «Золотою епохою» філокартії вважається проміжок між 1898 і 1918 роками. Іноді «золотий» часовий період звужують до 1905-1909 років. Саме тоді в одних тільки США поштою пересилали 1 млрд листівок щорічно.
В останні роки ХІХ століття з'явилися перші фотолистівки, і вони змінили багато чого. Аж до кінця сторіччя весь задній бік поштових карток призначався тільки для адреси, а саме послання писали на лицьовому. На фотолистівках місця для тексту на лицьовому боці не залишалося, і його перенесли на задній бік. Туди ж з 1902 року почали клеїти марки, щоб не псувати зображення. Задній бік листівки до 1907-го остаточно розділився на дві частини: одна – для послання, інша – для адреси.
Всесвітній поштовий союз вимагав, щоб на кожній листівці були надруковані слова Відкритий лист мовою тієї держави, звідки вона надсилалася, тому часто задній бік картки містив цей напис багатьма мовами – іноді до десяти. Так видавці збільшували собі потенційний прибуток, зменшуючи на листівці місце для послання. Газета Петербургский листок в лютому 1913 року навіть пропонувала вибрати одну мову для всієї міжнародної кореспонденції, пропонуючи французьку.
У 1903-му зметикувала компанія Kodak, випустивши на ринок компактну камеру, спроектовану для зйомки фотографій листівкового формату. Коштувало диво техніки $ 3,5 (середня зарплата робітника тоді була близько $ 20 на місяць).
У 1905-1909 роках половина всіх випущених у світі поштових карток до власне пошти так і не дісталася – їх скупили колекціонери. Масово відкривалися філокартичні клуби. У 1909-му конгрес США навіть встановив спецтарифи на імпортні листівки на прохання американських друкарень, які не справлялися з валом продукції конкурентів з Європи. Більшість листівок, що продавалися на той момент у Сполучених Штатах, були надруковані в Німеччині.
У 1913 році світ закохався в новий різновид листівки – її називали французькою, і вона являла собою складену вдвічі картку. Але обігнати за популярністю просту листівку француженка не встигла: вдарила війна, багато друкарень закрилося, поштове повідомлення стало набагато слабкіше, ніж у мирний час.
Видавці переходили на дешевший папір. Основним світовим постачальником друкарських фарб була Німеччина, і під час війни їхнє виробництво впало в багато разів. Правда, саме тоді листівки спробували себе в новій ролі – пропагандистській.
Типи і види
Охоплений листівковою істерією світ змінювався і сам, втрачаючи білі плями на картах: людина відкрила Південний полюс, розвивала авіацію. І листівки демонстрували світові його ж красу. Види історичних будівель і міст були дуже популярними, але успіхом користувалися і картки, що зображували різноманітність людських типів, які населяють планету.
Цей бум захопив і наші землі. Якщо на тій частині України, яка перебувала під владою Російської імперії, попитом користувалися Типи Малоросії, то західні українці посилали один одному Typen aus Galizien. «Малоросійські типи» зображували саме тих «ідеальних» українців, чий образ досі надихає постановників гопака у дитячих танцювальних колективах. Босоногі дівчата у вінках носять воду, пасуть гусей, скромно стоять біля тину, опустивши очі, поки поруч сідлає коня козак у смушевій шапці і широких шароварах.
Листівки зі Східної України часто були постановочними й лубочними
Часто малюнки на цю тему були відверто постановочними, барвистими, ідилічними. Фотографії розфарбовувалися вручну настільки сильно, що ставали схожі на лубочні картинки. Сюжети теж мали лубочний вигляд: огрядні молодухи валялися в сіні, за ними спостерігали селяни в картузах. Багато було листівок із зображенням сільських свят – Великодня, сватання або весілля. І майже завжди вони випускалися серіями: видавці і 100 років тому розуміли, що продажі зростуть, якщо змусити людей колекціонувати їхню продукцію.
А ось галичан видавці не прикрашали. На чорно-білих знімках бачимо літніх вусанів у прикрашених вишивкою кожухах, повсякденно одягнених жінок за роботою або серйозних босих дітлахів. Такі фотографії мають велику не тільки колекційну, а й етнографічну цінність. Особливо цікаво розглядати весільні фотографії з різних регіонів України.
На листівках із Західної України реальне життя не прикрашали
Але обережно: повністю довіряти листівкам не можна. Приміром, одне і те ж зображення чоловіка в хутрі і з півнем у руках у різних видавців підписувалося по-різному – то Типи Поділля, то Гуцул. Насправді на знімку був відображений житель Коломиї, який знявся у фотоательє майстра Дуткевича.
Велика увага на таких картках приділялася народним костюмам жителів Буковини або Поділля. Жінки і хлопчаки, дівчата й старі нерухомо сидять, одягнені в своє найкраще, і дивляться прямо в об'єктив.
Здається, що вся мальовничість залишилася тільки для гуцулів. Ось уже хто був улюбленим сюжетом друкарень! Там і фон був фотогенічним – Карпати, та й самі українські горяни у щедро прикрашених народних костюмах. Гуцулія наприкінці ХІХ століття перетворювалася на модний курорт, сюди прокладали залізничні гілки і перші автобусні маршрути. Гуцули ставали трендом: навіть будівля чернівецького ландтагу (уряду герцогства) була прикрашена вітражем із зображенням представника цього народу.
Хоча окремі поштові картки були навмисно тенденційними, зображуючи жителів Карпат справжніми дикунами. Наприклад, чорно-білий знімок жінки, яка шукає вошей на голові у дівчини, був підписаний Карпатська ідилія.
Листівка – двигун реклами
Видавці завжди йшли за кон'юнктурою, і якщо існував попит на «гумористичні» листівки – а він існував, – їх видавали у великій кількості. Це було «малоросійство» у своєму найгіршому, лубковому, містечковому прояві – коли мужички, що перебрали самогонки, тикають один одному дулі, а їхні огрядні дружини посміхаються чужим чоловікам.
Портрети українців були в моді не тільки серед своїх. Серію листівок з портретами жителів Полтавщини видали в 1930-ті роки в Парижі. Видавництво Шерер, Набгольц і Ко випустило кілька сотень поштових карток із зображеннями українців.
Постановочні Типи Малоросії знімали, як правило, у студіях. Для них запрошували акторів, іноді дуже відомих. Збереглося кілька десятків різних листівок з фотографіями великої актриси Марії Заньковецької в образі української дівчини. На них не надто молода жінка сміється, танцює, зображує наречену.
Не дивно: у виставах театру Миколи Садовського Заньковецька грала саме селянок і прославилася такими ролями на всю Російську імперію. Її талантом захоплювалися Петро Чайковський, Антон Чехов, Лев Толстой. Актриса вміла увійти в образ за лічені секунди і для своїх сучасників виглядала в таких образах органічно.
Заньковецька далеко не єдина знімалася для серій листівок. Така практика була широко розповсюджена серед акторів імператорських і приватних театрів по всій країні. Часто ініціаторами ставали самі артисти, справедливо вбачаючи в поштових картках засіб реклами.
Відомі й випадки викупу всього накладу з метою продавати його після вистав. Деякі, правда, вимагали за свої фотосесії з фотографів кругленькі суми, думаючи, що видавці збагатяться на їхніх портретах. Насправді за кожен проданий портрет видавець платив театральним зіркам у середньому по 4 коп.
Петербургская газета в січні 1911 року писала: «Тепер немає тютюнової крамнички, яка не торгувала б листівками з портретами артистів. Продаються навіть портрети таких артистів, про існування яких знає небагато хто. У підсумку виходить грандіозна реклама: якась третьорядна артистка, яка не вміє ходити по сцені, муляє всьому Петербургу очі. Артисти подвійно задоволені поширенням листівок: з одного боку – реклама, з другого – економія. Перш доводилося витрачати великі гроші на роздачу шанувальникам і шанувальницям фотографій. Тепер артисти кажуть: «Ідіть в тютюнову крамничку, там вам продадуть мій портрет за гривеник». Курйозно, що такі артисти, як Шаляпін, Савіна, Собінов, Смирнов, знімаються рідше, ніж другорядні».
Один і той самий чоловік у майстерні Дуткевича знімався в образах різних жителів Західної України
У травні того ж 1911-го фотографування артистів імператорських театрів стало обов'язковою частиною їхньої роботи: вигоду від листівок відчули й антрепренери. Коли карток з портретами стало занадто багато, довелося замислитися про привернення уваги. Незабаром з'явилися поштові картки-монтажі.
Газети писали: «В галузі листівок за кордоном дійшли до дивовижних фальсифікацій. Днями одна відома артистка прислала з Ніцци відкритий лист своїй подрузі. Артистка зображена на листівці у польоті на аероплані. Якщо вдивитися уважно в знімок, то впадає в очі безглуздість: фігура артистки здається надто великою стосовно аероплану. Таких аеропланів-іграшок не буває. Друга безглуздість – відсутність пропелера, без якого аероплан не може, звичайно, рухатися. Словом, ясно, що відважна артистка-авіаторша знята не так на хмарах, а на землі і що машинка до неї причеплена. Такі листівки, кажуть, дуже поширені тепер за кордоном».
Часто в серіях Типів Малоросії друкували листівки з репродукціями картин популярних художників, які малювали на етнографічні та історичні теми, – Миколи Івасюка, Антона Манастирського, Миколи Пимоненка, Івана Їжакевича. Мода не могла не вплинути на листівки: серію видів Колишня Малоросія намалював на початку ХХ століття у стилі модерн геніальний Георгій Нарбут. Траплялися й листівки з назвами на кшталт Українські типи, Українка.
Кілька сотень Типів Малоросії було видано на початку ХХ століття і в Києві. Автором більшості фотографій вважають Йосипа Хмелевського. Уродженець Петербурга, шляхтич Хмелевський у 1875 році перебрався до Полтави, до батьків дружини. Там на вул. Олександрійській, 46, відкрив фотоательє, яке вважалося одним з найкращих в губернському центрі, та й у всій країні. Етнографічні види авторства Хмелевського демонструвалися на російських і міжнародних виставках, публікувалися в європейських журналах. Їх купували інші видавництва, що випускають листівки.
Філокартична шевченкіана
Великою популярністю користувалася тема Тараса Шевченка. Листівки з портретами Кобзаря з'явилися вже в кінці ХІХ століття. Найпершу надрукували у Кракові в 1898-му. Через два роки у Львові була видана поштова картка з кольоровим портретом поета і зображенням його рідної хати в Кирилівці авторства Андрія Андрейчика.
Багато друкарень випускало листівки-монтажі, на яких портрет Шевченка був вмонтований в ідилічний сільський пейзаж або фотографію дніпровського берега. Велика удача для колекціонера – знайти листівку з портретом поета і текстом гімну Ще не вмерла України... Існує й кілька серій листівок-ілюстрацій до Кобзаря і поеми Гайдамаки.
Хоча більш популярними були картинки до повістей Миколи Гоголя Вій, Тарас Бульба, Сорочинський ярмарок та ін. Фахівці пояснюють це солідною ціною на ілюстровані книги. Виходило, що книга без картинок плюс серія листівок коштували дешевше книги з ілюстраціями.
Візьмемо розкішне петербурзьке видання поеми Гайдамаки 1886 року. Над ілюстраціями до нього Опанас Сластіон працював сім років. Такий фоліант одразу став бібліографічною рідкістю і був доступний вкрай небагатьом.
Перша серія листівок з роботами Сластіона і кількома рядками з поеми під малюнком з'явилася в 1901-му в галицькому Перемишлі (сьогодні – Польща). За перемишльською одна за одною серії з'являлися і в інших містах.
У Коломиї в 1902-му набір з 16 карток у відтінках сепії тричі видавав Яків Оренштайн: перший наклад розійшовся дуже швидко. На їхньому заднику було написано по-українськи Карта кореспонденційна або Переписний листок. У 1910 році чутливий до попиту на українофільство Оренштайн видав нову серію листівок, уже кольорову, – до 50-х роковин смерті Кобзаря. У 1910-ті схожа серія з 13 поштових карток вийшла і в Жаб'єму – нинішній Верховині Івано-Франківської області.
***
Цей матеріал опубліковано в № 1-2 журналу Корреспондент від 22 січня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.