Небажання Німеччини надавати Україні і військову допомогу не відповідає потребам часу, вважає експерт.
Після завершення саміту НАТО, на якому
Україні пообіцяли членство в альянсі, міністр закордонних справ Дмитро Кулеба заявив, що у керівництва Німеччини "дуже скептичні" погляди з цього питання. Він запевнив, що Київ працюватиме над тим, щоб переконати Берлін.
Кулеба також розраховує, що Німеччина змінить свою думку і з приводу поставок українській армії озброєння. У німецькому суспільстві досі
не вщухають дискусії з цього питання, які спровокував один з лідерів партії Зелених після свого візиту на Донбас.
Ніку Попеску, директор програми Велика Європа в аналітичному центрі Європейська рада з міжнародних відносин вважає, що в німецьких і європейських інтересах зміцнити обороноздатність України.
Корреспондент.net наводить його
статтю для Frankfurter Allgemeine Zeitung.
Чому Німеччина має постачати зброю Україні
25 травня під час відвідування демаркаційної лінії в Україні Роберт Хабек, співголова партії Зелених, сказав, що Німеччина повинна поставляти Україні і зброю. Пізніше він відступився, заявивши, що під зброєю він мав на увазі, швидше, різне спорядження, ніж зброя в буквальному сенсі цього слова.
Проте, його висловлювання вкрай порушило політичну систему Німеччини. Критика пролунала з усіх боків - як від консервативних партій, так і від самих Зелених. Мовляв, пропозиція Хабека протизаконна, небезпечна і тому подібне.
Але при найближчому розгляді ці аргументи досить швидко виявляють свою неспроможність.
Федеральний уряд має право в порядку винятку давати дозвіл на експорт предметів озброєння в треті країни, якщо це відповідає інтересам Німеччини в області оборони.
Якщо врахувати, що такі держави, як Єгипет і Катар, відносяться в першій десятці імпортерів німецьких предметів озброєння, то виходить, що федеральний уряд часто користується цим правом. А адже на відміну від держав Середнього Сходу, оборонні інтереси Німеччини в Україні проглядаються значно чіткіше.
Німеччина поводиться стриманіше за інших
Україна стала жертвою загарбницької війни з боку Росії, перш за все, тому, що в початковий період агресії через слабкість і дезорганізацію армії навіть не змогла відповісти на дії Росії.
Те, що Москва не проігнорувала другу мінську угоду від лютого 2015 року так само, як і першу від вересня 2014 року, пояснюється не ефективністю переговорів і "великою стурбованістю" ЄС, а скоріше, санкціями і зміцненням української армії, що підняло ціну військових авантюр Кремля.
Але те, що Кремль, не зважаючи на це, не залишив своїх намірів, показало його брязкання зброєю в квітні.
З європейської точки зору ухильна і негативна позиція німецького політичного класу стосовно будь-якої військової підтримки України не відповідає вимогам часу. ЄС і НАТО дотримуються єдиної думки в тому, що мир і стабільність на сході Європи можуть бути забезпечені тільки зміцненням східних країн-партнерів.
В обох організаціях для зміцнення цих держав розроблені програми, що охоплюють найрізноманітніші сфери - від відбиття кібератак, реформ поліції і органів правопорядку до вдосконалення розвідувальних служб і армії. У військовій сфері основну роль грають США, Канада і Британія.
Але і Франція, Іспанія, Польща і навіть невеликі країни Балтії у військовій співпраці з Україною поводяться набагато активніше, ніж ФРН.
Стриманість Німеччини навіть у таких "м'яких" сферах військової підтримки, як навчання персоналу і постачання нелетального обладнання, викликає невдоволення у Вашингтоні. Адже дискусія про розподіл навантажень у трансатлантичному альянсі зачіпає не тільки витрати на оборону.
Так як програми допомоги сусіднім країнам пов'язуються з їх рівнем реалізації внутрішньополітичних і правових реформ, то відповідні заходи підтримки вважаються важливим важелем у просуванні правових та антикорупційних реформ, які часом наштовхуються на опір адміністративного апарату і політичних кіл цих країн.
Однак у військово-політичній сфері основну роль у підтримці країн-партнерів грають, переважно, держави, що не входять в ЄС. Тому ЄС залежить від сторонніх гравців, коли йдеться про створення стимулів для важливих реформаторських починань.
Шори німецької політики
Європа живе не у вигаданому світі, в якому немає військових зіткнень. Теза про те, що конфлікт можна вирішити військовим шляхом, по суті правильний і застосовуваний до будь-якої війни. Але на практиці мирні договори, укладені дипломатами, фіксують лише статус-кво, який виник в результаті поразки або перемоги на полі бою.
У тому, щоб при цьому Україна і норми європейського мирного порядку від 1990 року не постраждали - головний інтерес Німеччини і ЄС.
Якщо війна на Донбасі коштуватиме Москві надто дорого, то і цей конфлікт закінчиться якоюсь політичною угодою. Станеться це рано чи пізно - залежить від того, наскільки швидко зростатиме ціна військових авантюр Кремля в сусідній країні.
Звичайно, визначити правильні масштаби і характер таких заходів підтримки непросто. Яку підтримку з урахуванням інституційних, правових, технічних і логістичних передумов у країні-одержувачі допомоги можна розглядати як оптимальну? З якими умовами її слід пов'язати? Як зміниться в результаті загальний політичний клімат?
Коли робляться спроби поставити ці питання перед політиками, то шори на їхніх очах закриваються швидше, ніж вдається сформулювати їх до кінця. При цьому Німеччина через своє становище в нормандському форматі могла б стати ключовою точкою в дипломатичному процесі, стратегічне значення якого завдяки військовим заходам підвищилося б.
Хабек спробував поцілунком розбудити Німеччину від сну і тут же отримав ляпаса від сонної принцеси. Але так як будильник світової політики вже давно продзвенів, то нехай країна краще пробудиться так, ніж взагалі ніяк.