Суперечка українців та росіян за спадщину Гоголя безглузда, - пише Кейті Янг у американській The Wall Street Journal.
1 квітня відзначалося 200-річчя з дня народження Миколи Гоголя (1809-1852) – романіста, драматурга і автора оповідань, якого Володимир Набоков назвав "найбільш незвичайним поетом і прозаїком, яких коли-небудь породжувала Росія". Значення Гоголя як письменника важко переоцінити. Серед його творів – шедеври комедії, жахів і драми. Він один із засновників російського реалізму, але його також пов’язують з модернізмом і сюрреалізмом 20-го століття завдяки його захопленню дивним, фантастичним і абсурдним; він часто згадується як попередник "магічних реалістів" і один з літературних предтеч Кафки. Однак у сьогоднішній Росії святкування двохсотріччя письменника майже неодмінно мало набути неабиякого політичного забарвлення – ускладнені, до того ж, суперечкою з сусідньою Україною про те, кому належить письменник.
Він народився на території сучасної України – тодішньої частини Російської імперії. Пізніше Гоголь жив у Санкт-Петербурзі і писав російською; однак його перші опубліковані твори – збірка оповідань Вечори на хуторі біля Диканьки (1831-1832) і Миргород (1835) – були написані під впливом культури, фольклору і мови українського села. Пізніші його твори, зокрема грандіозний шедевр Мертві душі (1842), перейшли на російський ґрунт та іноді свідчили про зростання у Гоголя почуття російського націоналізму. В уривку з Мертвих душ, який постійно цитується, він порівнює Росію з "птицею-трійкою", яку несе таємнича сила: "Летить повз усе, що є на землі, і, косяться, відступають убік і дають їй дорогу інші народи і держави".
Колись Гоголь написав, що ніколи не міг вирішити, яка в нього душа – російська чи українська. В епоху, коли українські державницькі устремління були ще латентними, він не вважав ці поняття суперечливими; для нього Україна та Росія були невід’ємними частинами великого цілого. Недивно, що багато російських політиків і науковців вхопилися за цю тему, перетворивши 200-ту річницю на привід для підтвердження російсько-українського єднання – та дошкульних зауважень на адресу українців, які більше ніж не в захваті від цієї ідеї. Любов Сліска, віце-спікер Державної Думи Росії, член вищої ради партії Єдина Росія, назвали спроби України претендувати на спадщину Гоголя "прикрими дрібницями", які, як попереджає вона, "небезпечні і для російських, і для українських громадян".
Насправді претензії України не видаються такими нечуваними: на фестивалі з нагоди 200-річчя Гоголя у Миргороді Президент Віктор Ющенко вихваляв Гоголя "як справжнього патріота, душа і серце якого повністю віддані Україні", - але він також зазначив, що творчість Гоголя належить до "найвищих надбань як загальнолюдської культури, так і, безумовно, культури російської". Однак звучать тривожні закиди про те, що в українських перекладах творів Гоголя видалений або суттєво змінений "проросійський" текст – змінено суть пасажу, в якому козаки присягають на вірність Катерині Великій, а фразу "російський характер" замінено на "український характер". Деякі російські літератори, які невдоволено критикують такі відхилення від оригіналу, скептично ставляться до самої ідеї перекладу Гоголя українською.
Тимчасом в Росії головна подія в рамках святкування 200-річчя Гоголя відбулася 2 квітня з виходом на екрани блокбастера Тарас Бульба - виробництва державного телеканалу Росія. Вибір дуже промовистий. Серед творів Гоголя Тарас Бульба - невеличка повість про козака 16-го століття, який веде з поляками війну, що коштувала йому і його синів, і власного життя – найкраще підходить для ідеології Кремля епохи Путіна: агресивний націоналізм, російська православна віра як основа російської ідентичності та прославляння військової могутності і пожертви. Це робить фільм добрим агітаційним матеріалом – на відміну від, скажімо Мертвих душ з їхньою уїдливою сатирою про життя російської провінції (Позитивний момент також у тому, що Тарас Бульба - це сповнена екшену історія з романтичною сюжетною лінією).
Однак створюючи свій пропагандистський інструмент, творці Тараса Бульби безперечно більше відійшли від першоджерела, ніж ті сумнозвісні українські перекладачі. Хоч Гоголь і захоплюється своїми козаками як борцями за віру і країну, він чітко зображує і менш приємні їхні риси. Вони схильні до війни заради війни, постійно шукають приводу для того, щоб підняти зброю проти ненависних мусульман, католиків і євреїв. Вони грабують і вбивають; мстять за полеглих бойових товаришів, вони підпалюють церкви та прирікають на смерть у вогні жінок та немовлят. Але у фільмі все не так – там поляки чинять детально зображені у фільмі жорстокості, у той час як козаки, як саркастично зауважив російський критик, суворо слідують Женевській конвенції. Бульба навіть отримує поважний мотив для свого антипольського хрестового походу: за чистою вигадкою творців фільму, польські вояки спалили його хутір та зарізали дружину.
У фільмі також нівелюється антисемітизм, який був у книзі, перебільшується польська жорстокість – і додаються неприховані алюзії на сучасну політику: Головний ворог козаків – генерал, якого звуть Мазовецький, як і першого посткомуністичного прем’єр-міністра Польщі. Деякі коментатори навіть припускають, що фатальне кохання сина Бульби Андрія до польської знатної панночки, яке штовхає його на зраду своїх товаришів і врешті приводить до його смерті від рук батька, повинно розглядатися як фатальне зваблення України Заходом.
Ніхто не знає, що б Гоголь, якби був живий сьогодні, робив із цими дебатами. У його творі звісно є деякі небезпечні віруси, які інфікують російську культуру – насамперед віра в те, що російський народ, обдарований особливою духовною глибиною, повинен відмовлятися від бездушної західної ліберальної демократії у пошуках власної містичної долі. Однак буде ганебно, якщо цей аспект спадщини Гоголя затьмарить його геній як письменника.
Ідеології приходять та зникають. Але що дійсно житиме вічно, то це мистецтво Гоголя: багатство і музика його мови (яку, на жаль, можливо по-справжньому оцінити лише в оригіналі), а також його вміння створювати характери, трагічно величні і ексцентрично смішні, поєднувати жах із ніжністю, гумор і нічні жахи, гостро ліричні і гротескні елементи – змішувати реальність із фантазією, створюючи унікальний принадний власний світ.
Пані Янг – редактор-дописувач журналу Reason і автор книги Зростаючи в Москві: спогади про радянське дитинство.
Оригінал статті