Російсько-канадська режисерка Трофімова, що презентувала у Венеції та на TIFF у Торонто свою документалку, переслідується поки лише нашим Мінкультом. Чому такий відвертий непотріб потрапляє на західні майданчики?
RT передала привіт Венеції
Росіяни на війні - це документальне кіно авторства російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової, типова стрічкапро російських "хороших мальчиков".
Оповідається там, як Трофімова нібито з власної ініціативи провела сім місяців у окопах на окупованій частині України разом з російськими військовими. При цьому фільм не показує руйнувань та смертей, котрих завдають росіяни українцям. Сама Трофімова говорить, що поки створювала стрічку, не бачила нічого подібного. Вона зображує російських окупантів звичайними людьми, що заперечують скоєння воєнних злочинів та перебувають в окупаційному війську лише заради грошей.
"Мене вразило, наскільки вони витримують усе те, що з ними відбувається. Навколо фізичні поневіряння, розпач, смерть. Але попри це люди намагаються триматися і залишатися людьми... Війна жахлива, мені дуже шкода, що вона відбувається. Досі моніторю абсолютно різні канали - і з українського, і з російського боку. І мене вражає, наскільки все схоже…", - сказала сама Трофімова.
До речі, Трофімова народилася у Москві, звідки й емігрувала до Канади. Понад десять років вона брала участь у різних документальних проєктах у Канаді, на Балканах, Близькому Сході та у Росії, пише УП, створила низку документальних фільмів для російського пропагандистського медіа Russia Today. На початок повномасштабного вторгнення вона працювала московською продюсеркою канадської корпорації CBC.
Першим 5 вересня оскандалився з показом стрічки Трофімової Венеційський кінофестиваль.
Опозиційний громадський діяч та художниця Катерина Марголіс у матеріалі Скінчилося кіно для Радіо Свобода зауважує, що у Венеції були презентовані й декілька українських стрічок, котрі є справжніми документальними притчами, а "українські кінематографісти приїжджали на фестиваль з-під російських обстрілів, були серед них і ті, хто отримав поранення з вини таких "звичайних хлопців", про яких оповідає Трофімова.
Саме у цьому контексті був продемонстрований фільм Russians at War у Венеції.
"Показаний у ті дні, коли Україна буквально тоне у крові своїх дітей, коли Харків ховає 18-річну художницю Вероніку Кожушко, коли жертви обстрілу училища в Полтаві обчислюються десятками, коли зі Львова передають несамовиті кадри прощання Ярослава Базилевича з усією своєю родиною", - підкреслила Марголіс.
Втім, вказує вона, "венеційська зала зустріла Russians at War оваціями: Pace, pace!".
У чому ж секрет потрапляння російського кінолайна до сердець італійців? Звичайно, не можна виключати корупції при "проштовхуванні" цього кіно, але є ще одне пояснення.
"Італійська культура людяна і безконфліктна, італійці при всій зовнішній емоційності уникають конфронтацій, тому саме італійська аудиторія з її традиційною русофілією - ідеальне живильне середовище для такого роду пропагандистського продукту. Власне, на дусі європейської толерантності та людяності і на міфі про "загадкову і велику російську душу" всі ці десятиліття виростав і продовжує успішно паразитувати російський світ", - констатує Марголіс.
Схоже, це є нині колективним портретом багатьох європейців. Втім, їм не слід забувати: якщо довго вдивляєшся у безодню, вона починає придивлятися до тебе.
У Торонто все пішло складніше, але...
Слідом за Венецією стрічка Росіяни на війні мала демонструватися на Торонтському міжнародному кінофестивалі (TIFF). Це - далеко не випадковість, бо виробниками фільму є компанії Capa Presse та Raja Pictures.
Канадська медіаорганізація TV Ontario (TVO) також надала кошти на виробництво, що зробило фільм профінансованим урядами Канади та Онтаріо. Канадський мовник виділив на фільм 340 тисяч канадських доларів (близько 10,3 млн грн), пише Суспільне.
На російськомовній сторінці фільму у Вікіпедії, а також у тематичному матеріалі російського медіа Медуза гордо зазначається, що Трофімова "співпрацювала із західними журналістськими організаціями, які відомі своїми високими стандартами".
Але 12 вересня TIFF повідомив про рішення не показувати стрічку Росіяни на війні, нібито з міркувань безпеки. Тоді оргкомітет заявляв, що "змушений поставити на паузу" покази фільму у п’ятницю, суботу та неділю, "оскільки стало відомо про значні загрози для діяльності фестивалю та громадської безпеки".
Таке рішення було прийняте під тиском української громади, що організувала масштабні й гучні протести під вікнами TIFF. Втім, там зазначали, що "фільм заслуговує на місце у переліку програми фестивалю" і організатори хочуть зробити прем'єру, "коли це буде безпечно". Й незабаром здійснили це: через два дня після закриття фестивалю 15 вересня російське кіно було все-таки "підпільно" продемонстроване двома сеансами.
На думку журналіста й телеведучого Юрія Макарова, кіно, зняте Трофімовою на канадські гроші, не є типовою роспроагандою, все тут набагато гірше.
"Річ у тому, що леді - правдива канадка (або, як наші кажуть, канадійка), вона там давно, навчалася в університеті Торонто (а потім ще в Амстердамі), а те, що в Москві народилася, так там пів країни понаїхали. Гроші на фільм теж канадські, постпродакшн канадський, просування канадське. І те, що воно потрапило в програму найбільш реномованих світових кіноподій - теж не якась там спецоперація, криворукі ґебешники так тонко не вміють. Яка саме вежа Кремля або поверх ФСБ узгоджували перебування іноземної панночки на нулі, бо вирішила, що це може бути корисним, не має аж такого вже значення. Принципово те, що в сучасному лівуватому інтелектуально-мистецькому світі сформувався попит на "альтернативну" точку зору стосовно нашого з вами цивілізаційного зіткнення, вони це називають second opinion. Це не те, що західні високочолі захоплювалися Гітлером у 1930-ті, тут зовсім інше. Я би це назвав: "пост-пацифізм", - пише він у статті Пісня про Роланда для Українського тижня.
Це розм'якшення західних мізків загалом пояснює, як Трофімовій вдалося отримати фінансування своєї "творчості" у Канаді. І поки все їй сходить з рук: лише наше Міністерство культури та стратегічних комунікацій занесло її до переліку осіб, котрі створюють загрозу національній безпеці України. А краще б оголосити її у міжнародний розшук. Бо, здається, Україна, та й світ загалом в інформаційній війні проти РФ мають вдаватися до менш наївних, більш рішучих дій.
Ірина Носальська