Кореспондент BBC у Бейруті Джим Мюїр складає шану своїй близькій подрузі, американській кореспондентці Sunday Times Мері Колвін, яку він знав протягом 25 років. У середу вона загинула від вибуху снаряду, що влучив в імпровізований штаб для журналістів в сирійському місті Хомс, яке перебуває в облозі урядових військ. Того ж дня загинув французький фотограф Ремі Ошлік, ще двоє журналістів було поранено.
Серед завалу електронних листів, які щодня розсилають угруповання сирійських активістів, Мері та Ремі займали лише два слова в безжалісній статистиці смертей.
"У Хомсі 58 мучеників, серед яких двоє журналістів", - написала одна опозиційна організація. В іншій кількість убитих того дня оцінили в 64 особи, серед яких двоє дітей, а також Мері й Ремі.
Яскраві й гнітючі репортажі Мері з району Хомса Баба Амр, опис загибелі пораненого малюка зробили багато, щоб привнести в статистику людський вимір й оживити моторошну реальність, з якою безпомічний світ, незважаючи на всі, викладені в YouTube зйомки, так і не знайшов у собі сили вступити в бій.
Тепер загибель Мері та Ремі й поранення їхніх колег привернули ще більше уваги до подій у цьому місці.
Це може додати сили вимогам нарешті вдіяти щось, аби прорвати облогу і допомогти 28 тисячам мирних жителів, які, як казала Мері, опинилися в пастці, де надія згасає дедалі швидше.
Мовчазна рішучість
Чи думала вона, що це варте того, аби поплатитися життям?
Звичайно, вибір не стояв так однозначно. Та все ж вона знала, що ризикує собою.
Вона мала непереборний внутрішній потяг бути там, де відбуваються лихі речі, й розповідати про це світові.
Перед поїздкою до Хомса вона провела в Бейруті чотири чи п’ять днів. За цей час ми бачилися багато разів, і я вловив уразливість, відчуття незахищеності, чого раніше ніколи в ній не помічав. Друзі переконували її не їхати, але вона такий варіант не розглядала.
"Вони роблять там жахливі речі, - сказала вона мені. – Ми повинні там бути".
І вона була.
Якщо існує якась шкала відваги, то Мері перебуває на самому її вершечку. Тому що вона знала, що таке війна, знала, що ангелів-охоронців не існує.
Про те, що вона не зачарована від лиха, Мері дізналася у 2001 році, коли втратила око, роблячи репортажі з війни на Шрі-Ланці.
Тоді вона почала носити на обличчі пов'язку і, вдягаючи на вечірки варіант зі стразами й грайливо хизуючись ним, перетворила цю річ у модний культовий аксесуар.
Однак легко відмахнутися від поранення в Мері не вийшло. Пізніше вона так страждала від посттравматичного стресового розладу, що їй довелося лягти в лікарню.
Тож її відвага не була бравадою відчайдухів, яким здається, що вони невразливі.
Це була мовчазна рішучість людини, яка повинна була робити те, в що вірила, знаючи про небезпеку й можливі наслідки. Розповідати, що відбувається, і говорити за тих, хто сам не може за себе сказати.
Останнє відрядження
Незважаючи на свою травму та душевні рани, вона поринула назад у бій, висвітлюючи незліченні війни та потрясіння по всьому Близькому Сході і в інших місцях планети.
Її колишній чоловік Патрік Бішоп, який разом з нею в 1990-х писав для Telegraph про Близький Схід, сказав, що ніколи не бачив, аби вона проявляла страх.
Я добре пам’ятаю, як у 1990-му вони вдвох приїхали до мене на Кіпр, де я мав сільський будинок.
Мері, яка за бажання могла бути ефектною дамою та однаково добре почувалася як у вишуканому товаристві в Лондоні, так і на воєнних фронтах, – по приїзді подарувала моїй доньці Шоні сумочку Coco Chanel. Та зберігала її роками.
"Це була доволі класна сумочка як на чотирилітню дівчинку", - каже Шона, якій нині 25 років і яка не виключає, що ця річ підштовхнула її до кар’єри стиліста для журналів з моди.
Як і інший видатний американський журналіст, який покинув нас через сирійську кризу, Ентоні Шадід з New York Times, Мері – незважаючи на всі свої нагороди, досягнення і визнання – залишалася скромною й часто применшувала власні заслуги.
Як і Ентоні, вона любила життя, незважаючи на свою відданість роботі. Вона любила вечірки й застілля, а ще була досвідченою яхтсменкою і брала участь у перегонах по океану.
Коли минулого тижня вона безнадійно заблукала в Бейруті, намагаючись пройти якихось сто метрів від свого готелю до моєї квартири, то потім сміялася з мого дещо жорстокого жарту про те, що її єдине око, мабуть, водило її колами.
Все ж, коли вона відправлялася у невідомість, у свою останню фатальну подорож, знаючи про небезпеку, яка чекає на неї, в ній було щось від стривоженої маленької дівчинки.
Вона взяла з собою лише невеликий наплічник, поклавши туди комп’ютер з супутниковим зв’язком, трохи батончиків граноли і банку розчинної кави, без якої не тямила себе.
Ми знали, що там буде неймовірно холодно – коли вона була в Хомсі, там ішов сніг – тому я позичив їй пару чоловічих, завеликих на неї кальсонів, щоб їй було тепліше.
Здається, вони помогли.
"Дісталася в саме нутро Баба Амру", - написала вона мені по приїзді.
"У ноги тепло, а все інше – вогке, брудне й холодне. Тобі б тут сподобалося. Працюю при свічці. Ніякого Thuraya [супутниковий телефон], але є електронна пошта, то ж ми можемо спілкуватися. Mx".
Коли в середу вранці бомбардування Хомса поновилося, я відправив Мері повідомлення. Напередодні вона дала ВВС палке й проникливе інтерв’ю.
"Колвін, ти супер. Залишиш мене без роботи… Сьогодні знову обстрілюють… Сподіваюся, ти бережеш себе.
Навіть не хочу думати, в якому стані зараз мої кальсони… повертайся скоріше!
БЕРЕЖИ СЕБЕ, БОЖЕВІЛЬНА.
ххххх"
Відповіді я не отримав.
За матеріалами Української служби Бі-бі-сі