Хворі на туберкульоз скаржаться на стигматизацію в суспільстві
Після встановлення діагнозу туберкульоз життя людини різко змінюється. У держави бракує грошей на зарплати лікарям та продуктові пайки, які стимулюють багатьох хворих приймати ліки.
Краматорський міський протитуберкульозний диспансер – це кілька старих двоповерхових корпусів в оточенні дерев. На лавочці курять та розмовляють кілька чоловіків. У цих стінах хворі проводять місяці. Курс лікування від хвороби становить щонайменше півроку. Після оприлюднення діагнозу життя людини різко змінюється. Пацієнти лікарні розповіли ВВС Україна, що, попри конфіденційність діагнозу, про нього все одно дізнаються колеги. А от у диспансері ставляться доброзичливо.
Всього стаціонарне лікування в диспансері проходять 176 осіб. Стаціонар являє собою довгий коридор із палатами по обидва боки, кожна розрахована на трьох-чотирьох людей. У палатах – ліжка, тумбочки, вішалки для одягу. Душ та туалет – в кінці коридору. У їдальні – телевізор та допотопний холодильник "Донбас" 70-х років минулого століття. На харчування одного хворого виділяється 24 гривні на день – це вчетверо більше, ніж у звичайному відділенні лікарні. Незважаючи на скромні побутові умови, за результатами
видужування цей диспансер вважається одним із кращих в області.
Після кількамісячного перебування в стаціонарі хворі продовжують лікування вдома. Медикаменти отримують у диспансері, приймають їх під наглядом медсестри на місці. Аби пацієнти були зацікавлені у своєчасному прийомі ліків, деяким підопічним видають продуктові пайки. Тих, хто двічі без поважної причини пропустив прийом ліків, позбавляють їстівного набору.
Як розповіла ВВС Україна старша медсестра диспансеру Олена Жученко, до продуктового пайка у них входить один кілограм рису, банка тушонки та банка згущеного молока. "Риби, на жаль, зараз не даємо. Але в перспективі, як просять хворі, можливо, буде новий набір. Всі ми люди, кожному хочеться якоїсь різноманітності", - говорить медсестра.
За словами Жученко, такі продуктові набори дуже зацікавлюють хворих. "Препарати у нас серйозні, і їх потрібно вживати регулярно. Люди приходять, лікуються активно. Це повинне трапитися щось таке надзвичайне, щоб пацієнт не прийшов", - каже вона.
Для лікування хворих Краматорському диспансеру бракує лікарів. "Не вистачає фахівців, із 27,5 ставки зайняті лише 22, - розповів головний лікар Юрій Клименко. – А нам би ще десяток штатних одиниць, тому що велике навантаження на персонал. Але професія фтизіатра непрестижна. Дуже низька зарплата. Досвідчений лікар разом із надбавками може отримати максимум 1700 гривень".
Нещодавно диспансер у Краматорську отримав новий автомобіль для перевезення хворих. Шість таких машин подарував закладам благодійний фонд Ріната Ахметова "Розвиток України". Раніше хворі на відкриту форму туберкульозу діставалися до лікарні і назад громадським транспортом, становлячи загрозу для інших пасажирів. Але бідність медицини не дозволяла вирішити цю проблему.
"У Донецькій області справді зафіксовано високий рівень захворюваності на туберкульоз. Це пов’язано, в першу чергу, із високою щільністю населення. Однак завдяки комплексним заходам, які протягом п‘яти років реалізувалися обласною владою та фондом, нам вдалося скоротити рівень захворюваності на 26,5 %, смертності – на 36,3 %. Це величезний крок уперед. Умови для лікування та діагностики туберкульозу в області сьогодні – кращі в Україні, - відзначила заступник голови обласної державної адміністрації Олена Петряєва.
Медики кажуть, що останніми роками паличка Коха підкидає їм нові виклики. По-перше, це одночасне інфікування на ВІЛ-СНІД та туберкульоз. Наприклад, у Краматорську кожен восьмий хворий на туберкульоз має ВІЛ. По-друге, - поширення мультирезистентних форм туберкульозу, де збудник нечутливий до медичних препаратів першого ряду. Лікування такої форми вимагає більше часу і грошей. Медикаменти для лікування від звичайного туберкульозу коштують 1 тисячу доларів, мультирезистентного – 10 тисяч.
Нарешті, ще одна невирішена проблема – сильна стигматизація хворих у суспільстві. Співрозмовники, які погодилися на оприлюднення своїх історій, не бажають показувати обличчя. Адже нерідко від таких пацієнтів відвертаються сусіди, знайомі і навіть рідні. Така усамітненість, на думку лікарів, призводить до того, що в Україні досі немає громадської організації, яка об’єднала б хворих на туберкульоз та захищала їхні права.