Чому ми так одержимі знаменитостями? Через еволюційні особливості свого мозку, стверджує антрополог Джеймі Теграні.
Чому ми так одержимі знаменитостями? Через еволюційні особливості свого мозку, стверджує антрополог Джеймі Теграні.
Мені подобаються афоризми.
Один із моїх улюблених – з Марка Твена: "Вибач за довгий лист – я не мав часу на короткий".
Я часто вибачаюся так перед друзями і колегами за свої мудрування. Це точне й тонке спостереження. Здавалося б, суто твенівське.
От тільки належить воно не Твену. Нещодавно мені сказали, що справжній автор цитати – менш відомий французький мислитель Блез Паскаль. Я перевірив – і справді, Паскаль вжив ці слова у листі до свого колеги ще в 1657 році.
І виявляється, я помилявся не тільки щодо цієї цитати.
Думаю, багато хто чув блискучий афоризм Ейнштейна: "Безумство – це робити одне і те саме знову і знову, але щоразу чекати на інший результат". Це, мабуть, найвідоміша фраза великого фізика після "E = mc?".
Але свідчень, що він її вимовляв, не існує. Ці слова уперше були надруковані у брошурі Анонімних наркозалежних 1981 року – майже через 25 років після смерті Ейнштейна.
І подібних прикладів безліч.
Вінстон Черчилль, Бенджамін Франклін і Мартін Лютер Кінг не сказали, напевно, і половини того, що їм приписують. Бо цитати звучать вагоміше, коли виходять із уст дотепних і мудрих мужів.
Це нормально. Приписувати розумні думки видатним людям – лиш приклад загальнішої тенденції: підносити знаменитостей на п’єдестал.
Слава – потужний культурний магніт. Як істоти гіперсоціальні ми отримуємо більшу частину своїх знань і навичок, копіюючи інших, а не шляхом спроб і помилок.
І при цьому – звертаємо більше уваги на поведінку відомих людей, аніж пересічних членів спільноти.
Виходить, що різні явища мають більше шансів на успіх, якщо їх асоціюють із кимсь знаменитим – хай навіть і помилково? Можливо, те, хто говорить, має не менше значення, ніж зміст сказаного?
Інший приклад того, як діють "культурні магніти": ми часто копіюємо риси відомих людей, які напряму не пов’язані з їхнім успіхом, наприклад одяг, зачіски, мовлення.
Саме тому компанії використовують зірок для реклами. Знаменитості завжди на виду, тож якщо вони вдягнуть ваші джинси або годинник, публіка це помітить.
Але йдеться не тільки про те, щоб якомога більше людей побачили ваші товари. З картинки на телебаченні чи у газеті ви не дізнаєтеся, які труси носить Бекхем чи якими парфумами користується Бейонсе.
Зірки рекламують подібні товари, бо бізнесмени знають: слава активно впливає на наше сприйняття цінностей. Знаменитості роблять товари не лише помітнішими, а й бажанішими.
Але чому? Вважається, що культура знаменитостей виникла відносно недавно, що це породження медійного й атомізованого суспільства.
Цей феномен і справді модерний, але базується він на глибших людських інстинктах – інстинктах, які відіграли ключову роль у появі нашої культури і дозволили нашому виду успішно еволюціонувати.
Мова йде про престиж. Це одна із форм соціального статусу, що базується на повазі й захопленні з боку членів громади. Вона становить для антропологів значний інтерес, бо це унікальна характеристика нашого виду. Крім того, це явище універсальне, тобто таке, що існує у кожній людській спільноті.
У інших приматів соціальні ієрархії будуються переважно на домінуванні. Воно відрізняється від престижу тим, що засноване на страху і насильстві.
Рядові члени спільноти підкоряються домінантним тваринам, бо стати у них на шляху – це кинути виклик їхньому статусу, який вони захищатимуть силою. Чимало людських ієрархій також базуються на домінуванні.
Але крім того ми маємо ще й систему престижу, яка підтримується добровільно. Статус престижності присвоюється особам на знак їхніх досягнень у певній сфері, а не встановлюється силою.
Звідки взялося це явище? Найпереконливіше звучить теорія, що це одне із ряду пристосувань, за допомогою яких ми отримали змогу навчатись. У певний момент наші предки почали помічати і винагороджувати суб’єктів із винятковими вміннями, а також – учитись у них.
Завдяки цьому окремі відкриття (наприклад, знання про цілющі властивості трав чи оптимальну конструкцію зброї) змогли поширитися по всій популяції, а також передаватись у спадок. Кожне наступне покоління використовувало і вдосконалювало мудрість предків.
Отож, загалом схильність наслідувати таланти корисна. Але інколи вона змушує нас копіювати неважливі, а то і шкідливі риси.
Чому? Бо ця наша здатність дуже загальна: ми наслідуємо рольові моделі в цілому, а не конкретні знання чи уміння. Саме тому цей інструмент настільки гнучкий і потужний: риси, які роблять людину успішною, у різних обставинах різні, тож є сенс копіювати будь-кого, хто чимось відзначився в певний час і у певному місці.
Тому ми й наслідуємо весь поведінковий комплекс відомих людей, зокрема й ті риси, які не мають нічого спільного з їхнім успіхом.
Наприклад, чоловіки можуть спостерегти, що майстерний мисливець, виготовляючи кам’яні наконечники стріл, промовляє якісь заклинання. І переймуть цей ритуал разом із його технікою обробки каменю.
На мою думку, саме це пояснює наш інтерес до того, у що вдягаються, на чому їздять чи де скуповуються зірки.
У минулому незначущі риси, які ми переймали від лідерів, компенсувались корисними. Тож в довгостроковій перспективі це була ефективна і адаптивна стратегія.
Але чи лишається вона такою в наш час? Я не певен.
Сучасний світ дуже відрізняється від того, в якому еволюціонував наш мозок, і я вважаю, що первинно корисна схильність імітувати лідерів виродилась у нездорову одержимість знаменитостями, які отримують значно більше уваги, ніж заслуговують.
Дозвольте провести аналогію з харчуванням. У наших предків розвинулася любов до солодкого й жирного, бо вона стимулювала їх добувати стиглі фрукти і м'ясо, багаті на поживні речовини. Але в сучасному світі з його масовим виробництвом кондитерських виробів та інтенсивним сільським господарством ця наша риса призводить лише до епідемії ожиріння і пов’язаних з ним хвороб.
ЗМІ – це та сама нездорова їжа для мозку: швидка, зручна, але не корисна. Ми поглинаємо зображення багатства і успіху, бо вони задовольняють наш потяг до престижу. Але чи справді варті наслідування нинішні знаменитості?
Ставлячи це запитання, я не маю на увазі скандальних вибриків нетверезих акторів чи футболістів. Ні, мене цікавить загальна проблема: яке призначення сучасного феномену знаменитостей?
У давніх суспільствах перелік зразків для наслідування був чітко окреслений: майстерні мисливці або збирачі, хороші батьки, можливо, знавці ритуалів.
Але в нашому суспільстві з його складною системою класів, розподілом праці і сумішшю культур, критерії успіху значно різноманітніші і непрозорі. Чимало знаменитостей досягли успіху в сферах, у яких ми навряд чи колись спробуємо себе, наприклад у професійному спорті чи музиці.
Але ми все одно їх наслідуємо, бо наш мозок на це запрограмований пов’язувати престиж з адаптивною поведінкою. А оскільки слава – головна ознака престижу, то чим більше уваги зірки отримують, тим більше її привертають.
Тож не дивно, що слава перестала мати практичну мету. В сучасному світі не так уже і важливо, за що ти прославився, слава є самоціллю.
І хоча знаменитості зараз користуються шаленою популярністю – як ніколи в людській історії, ми часто чуємо, що наслідувати їх не варто.
Але для чого вони потрібні, якщо перестали бути зразком для наслідування?
Навіщо ми наділяємо їх престижем, якщо вони не приносять нам користі?
Шукаючи відповіді на ці запитання, не завадило би згадати слова Семюеля Джонсона: "Ім'я – це одна із небагатьох речей, які не можна купити. Це безкоштовний дар людства, який отримують за свої заслуги".
Принаймні, я думаю, що це слова Джонсона.
Джерело: ВВС Україна