Партія влади із завидною завзятістю прагне узаконити двомовність в країні, нехтуючи загрозою її розколу і елементарним здоровим глуздом, пише редактор рубрики Сім днів журналу Корреспондент Олена Трибушна у своїй колонці у №38 видання від 30 вересня 2011 року.
Серед багатьох передвиборчих обіцянок Президент і його
команда найбільш "послідовні" у своєму прагненні зрівняти в правах українську
та російську мови.
У перших числах вересня у парламенті спливла
"політкоректна" версія відхиленого навесні Закону про мови, який викликав хвилю
протестів в Україні і критику з боку західних експертів – останні назвали його таким,
що утискає права української мови і загрожує єдності суспільства.
З тексту, що отримав нову назву, – Закон про засади
державної мовної політики, – викреслили занадто часто згадуване у старому
варіанті словосполучення "російська мова" (тепер дев'ять згадок замість
колишніх 51). І виключили одну-єдину статтю – ту, що осібно від решти мов
нацменшин гарантувала російській права і свободи та містила дике твердження про
те, що українсько-російська двомовність – "потужний фактор консолідації
суспільства".
Решта в "новому" законі – ті самі яйця, тільки в профіль.
Як і раніше, регіонали пропонують надати російській статус регіональної – як
мові певних регіонів, де нею користуються не менш ніж 10% жителів. І прирівняти
в правах до української – у всіх сферах життя, включаючи освіту.
За скромними підрахунками самих авторів закону – відомих
у ПР русофілів Вадима Колесніченка і Сергія Ківалова, – з його прийняттям
"легально" заговорять російською десять областей України, Крим, Київ і
Севастополь. Тобто половина нації зможе офіційно раз і назавжди плюнути на
державну мову і спокійно виховувати молодих громадян мовою сусідньої держави.
Дивує лицемірство, з яким депутати, як танки, "дотискують"
цей одного разу відхилений закон. Після порівняння колишнього і "нового"
документів складається враження, що нардепи, як студенти, намагаються підсунути
екзаменаторам чужу і погано написану курсову – поміняли титульний лист,
замінили кілька десятків слів і написали нові прізвища.
І тим дивніше заяви про те, що цей закон – єдина
можливість "зупинити жорстоку українізацію". Де? Та все в тій самій
Україні. Хтось може уявити собі заклики припинити обрусіння – в Росії чи
іспанізації – в Іспанії? Абсурдно – за формою. І брехливо – по суті. Де вона,
ця сама бридка українізація?
У державі менше половини українців розмовляють
українською вдома (47%, за даними Research & Branding Group). А за стінами
квартир частина навіть цих людей переходить на російську: в центрі країни кожен
другий спілкується "мовою" вдома, і лише кожен третій – на роботі і в
громадських місцях, як я сама наприклад.
Може, українізація має місце в Донецьку чи Луганську, де
закриваються україномовні школи? Під соусом "дефіциту" учнів Міністерство
освіти і його шеф Дмитро Табачник виконали це вже не з одним навчальним
закладом, ігноруючи обурення батьків. Опоненти міністра стверджують: школи
закрили під шумок і саме за мовним принципом.
Або, можливо, в Одесі, що розгорнула безпрецедентну
програму розвитку російської мови? Нещодавно одесити відзвітували про її
успіхи. У всіх школах і дитсадках офіційно дозволили дві мови навчання. У підсумку
в новому навчальному році перших російськомовних класів стало на три десятки
більше. Наявна досі мінімальна перевага на користь українських класів прагне до
нуля.
Чи не здається вам, що з боку Табачника це, м'яко кажучи,
не державна позиція для політика країни, де національна мова і культура
знищувалися протягом чотирьох століть "послідовної" русифікації?
Школа – це місце, де в голови маленьких людей, які тільки починають формуватися як особистості, закладаються цінності на все життя. Навчати дітей української – чи не єдина можливість прийти до того, щоб жителі країни із вкраденою мовою
покоління за поколінням знайшли її знову і досягли усвідомлення себе як єдиної нації
Школа – це місце, де в голови маленьких людей, які тільки
починають формуватися як особистості, закладаються цінності на все життя.
Навчати дітей української – чи не єдина можливість прийти до того, щоб жителі
країни із вкраденою мовою покоління за поколінням знайшли її знову і досягли
усвідомлення себе як єдиної нації.
Сумно бачити у випуску новин одеського школяра, який, не
замислюючись, відповідає "росіянин" на запитання про національність. І
скаржиться, як важко вчити українську. З якою іншою країною можуть
ідентифікувати себе ті, кому з дитинства прищеплюють любов до цінностей чужої
держави? Патріотами чого зростуть ці діти?
Днями африканець в транспорті сказав мені гарною
українською: "Будь ласка". А школяр, який народився і все життя прожив на цій
землі, не може? Нонсенс. Просто не хоче – особливо його батьки. І в країні нікому
особливо не потрібно, щоб хотіли.
Партія влади зайнята лобіюванням прав російської мови, не
розуміючи або не бажаючи зрозуміти, що це найкоротший шлях до втрати цієї самої
влади. Чи може мати реальний вплив у своїй країні політична сила, яка не
соромиться визнавати себе васалом закордонного царя?
Тим часом глава Міносвіти послідовно перекреслює все, що
вдалося відіграти в мовному питанні Україні за 20 років незалежності – після
століть імператорських заборон всього "малоросійського", після 70 антиукраїнських
радянських років. Та й чого чекати від людини, з вуст якого, за Фрейдом,
вириваються фрази на кшталт "ми, росіяни".
Узимку Корреспондент запропонував Табачнику відповісти на
запитання читачів для традиційної рубрики Сім запитань. Міністр погодився. Але запитання,
надіслані йому, так і залишилися без відповіді. Серед іншого Табачника
запитували: "Звідки у вас така ненависть до українського і плазування перед
всім російським?".
Ну правда – що на це можна відповісти?
***
Ця колонка опублікована в № 38 журналу Корреспондент від 30 вересня 2011 року.
Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонений.
Відгуки й коментарі надсилайте за адресою [email protected]