Одна з головних відмінностей Західної Європи від пострадянського простору полягає в тому, що там пам'ятають усі без винятку сторінки своєї історії, як би їх не модифікувала політична кон'юнктура, пише фотограф Олександра Гнатуш у рубриці «Лист з …» у №43 журналу Корреспондент від 4 листопада 2011 року.
Життя в Дрездені тече неспішно і за розкладом: якщо на
табло написано, що трамвай приходить о 8:13, отже саме в цей час він і прийде.
Якщо булочна працює до шостої вечора, отже без однієї хвилини шість ще можна
купити свіжого хліба. Якщо потрібно оформити якийсь папір – будь ласка, ось
конкретний час, конкретне віконце, тільки, будьте такі ласкаві, прочитайте на
сайті перелік необхідних документів і принесіть їх усі.
До Дрездена я певний час жила в Іспанії, так от: після
іспанського почуття гумору і дуже розслабленого дотримання всіляких правил
Дрезден часто дивував – начебто, та сама Європа, але водночас абсолютно чужа і
незрозуміла у своїй очевидності.
Якщо жити у Дрездені довго, не будучи німцем, швейцарцем або представником будь-якої іншої національності, для якої закон і порядок – найголовніше в житті,
то в певний момент настає відчуття замкнутого простору
При цьому красень Дрезден чудово пристосований для
німецького життя і туризму. Але якщо жити там довго, не будучи німцем,
швейцарцем або представником будь-якої іншої національності, для якої закон і
порядок – найголовніше в житті, то в певний момент настає відчуття замкнутого
простору.
Місяців через три після переїзду в Дрезден ми вже знали
історію міста якщо не досконало, то досить докладно; встигли неодноразово відвідати
Дрезденську картинну галерею і потрапили на екскурсію в компанію Volkswagen.
Нас не перестав приваблювати комплекс дизайнерських дворів у Нойштадті і все ще
тішив кінотеатр, у якому під час сеансів дозволено курити, не набридали літні
кінопокази на Ельбі під відкритим небом і зимові ярмарки на головній площі. Ні –
просто захотілося не просто знати більше, а спробувати зрозуміти: чому тут все
саме так?
І ось тут виявилося, що в маленькій землі Саксонії
величезна кількість всіляких різних замків і палаців – як знаменитих на весь
світ, так і локальних "дрібних перлин". І ось вона, історія з відповідями на запитання,
зовсім поруч, потрібно тільки виділити трохи часу.
Одного чудового дня ми зібралися з думками і придумали
такий собі тур вихідного дня: збиралися з друзями вранці на вокзалі і їхали в
якийсь замок, без очікувань і без особливої мети.
Проте дійсність вперто не хотіла змінюватися: куди б ми
не поїхали, всюди все було чітко, структуровано і за розкладом. У кожному замку
– матеріали з його історією, в кожному кафе – смачна випічка. При цьому самі
замки відрізнялися настільки разюче, що час від часу виникало запитання, як
таке можливо в межах однієї невеликої землі.
Морицбур – той самий королівський замок, який покоління
1970-1980-х знає завдяки чехословацькому фільму Три горішки для Попелюшки, –
виявився химерним і пишним, в найкращих традиціях Фрідріха Августа, який не
скупився, коли мова йшла про його резиденції і дітей. Саме заради свого сина
Фрідріх влаштував в околицях замку штучне море.
Ще один, Мейссенський замок, – з кафедральним собором
всередині, монументальним і вивіреним до міліметра в найкращих традиціях
легендарного майстра Арнольда фон Вестфалена. А також Крибштайн – класичний
готичний лицарський замок на скелі, як з картинок в дитячій книзі казок. І,
нарешті, Вільдек. Він взагалі не схожий на замок, швидше на якусь муніципальну
споруду, побудовану з відомою часткою стилю і здорового глузду. А також
Кенігштайн, який за весь період його існування жодного разу не був узятий
штурмом. Щоправда, в XV столітті після чотирьох років облоги фортецю все-таки
взяли змором, але, мабуть, це був єдиний випадок за всю її історію.
Під час своїх вилазок ми задавали питання доглядачам, які
із задоволенням на них відповідали. Порівнювали, захоплювалися і
запам'ятовували. Дивно, але навіть зараз згадати історію кожного з цих замків
нескладно. Навіть з датами. Але ж ми не витрачали спеціально час на її
вивчення.
Ми не отримали відповіді на запитання чому, але до кінця
життя в Дрездені і після відвідин чергового палацу виявилося, що відповідь нам
більше не потрібна: у нас вийшло просто прийняти те, що є, не намагаючись
розбиратися і ускладнювати.
Ось тут і виявилося, що у таких різних німців та іспанців
є одна спільна риса – гордість за своє минуле. Не та гордість, яку так люблять
виявляти в пострадянських країнах, де на догоду пафосу і гіпотетичному
"розвитку" відмовляються від спадщини на користь усіляких новомодних течій і
наслідувань, а правильна, толерантна гордість. Коли з повагою ставляться не
тільки до чужої історії, але й свою рідну не забувають і популяризують.
Нехай у минулому були помилки, хай щось колись не
склалося чи склалося не так, як у інших. Це не привід забувати і не
розповідати. Це не привід не приймати його таким, яке воно є.
Адже можна вирубати ліс, зруйнувати замок і побудувати на
їхньому місці, наприклад, готельний комплекс. Але коли люди відчують готовність
прийняти свою історію, приймати буде нічого.
***
Цей матеріал опубліковано в № 43 журналу Корреспондент від 4 листопада 2011 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.