Андрій Кончаловський, радянський, американський та російський режисер-зірка, в інтерв’ю Андрію Алферову розповів про найкращі власні фільми, знаменитих колег, ставлення до жінки в Росії й Анджеліну Джолі. Матеріал розміщено у №45 журналу Корреспондент від 16 листопада 2012 року.
Три години після полудня. Ресторан Єрнік, що в центрі
Москви за два кроки від Тверської, – володіння Андрія Кончаловського, для
пострадянського простору – одного з головних режисерів ХХ століття. Як і у
багатьох російських кінознаменитостей, в його активах – власний заклад, не
стільки бізнес, скільки приємне місце, атрибут добробуту плюс неофіційний
майданчик для ділових зустрічей. У меню – страви, створені його дружиною Юлією
Висоцькою.
Саме тут вирішив зустрітися з Корреспондентом
Кончаловський, автор майже 30 ігрових фільмів, десятка театральних вистав,
кількох книг, режисер, що здобув славу зразкового плейбоя і разом з тим –
сучасного мислителя.
Народившись у сім’ї радянського поета Сергія Михалкова,
автора тексту гімну СРСР і не менш відомого Дяді Стьопи, він отримав не тільки
непогану освіту, але й можливість неординарно мислити. У підсумку навіть у
перших його цілком кон'юнктурних фільмах в загальну канву впліталося
несподіване для радянського кіно вільнодумство, а також цитати з найкращих західних
кінорежисерів.
Амбіційна і талановита людина з СРСР була помічена босами кіноіндустрії світу – так з радянської знаменитості він перетворився на американську, автора екранізації Одіссеї великого Гомера
Знявши революційний навіть за світовими мірками Романс
про закоханих, поява якого на екранах Країни Рад викликала небувалий ажіотаж,
Кончаловський зважився на незвичайний для вітчизняного кінематографіста вчинок –
поїхав до Голлівуду. Амбіційна і талановита людина з СРСР була помічена босами
кіноіндустрії світу – так з радянської знаменитості він перетворився на
американську, автора екранізації Одіссеї великого Гомера.
Сьогодні Кончаловський живе в Москві, купаючись у
променях власної слави, а також слави своєї дружини, актриси й автора
кулінарних телепроектів. Останнє заняття, яке приносить чималий дохід,
Кончаловський одного разу придумав для дружини сам.
Тепер режисер мало знімає, здавалося б, більше захоплений
театром, ніж кіно, і трохи викладає. А також святкує ювілеї: у кінці серпня
Кончаловський відзначив своє 75-річчя, а в середині осені – 50-річчя творчої
діяльності. У зв'язку з цим не тільки в Росії, а й на українському телеканалі 1+1 проходить ретроспектива його фільмів.
Призначивши зустріч в Єрніку, він довго вовтузиться з
iPhone. Потім, подивившись на годинник, підходить до столу і сідає навпроти.
Але, перш ніж почати говорити, набирає чийсь номер. "Доброго дня, це
Кончаловський ...".
- Мені здається, люди там, на тому кінці лінії, свідомість
втрачають, коли чують у трубку: "Це Кончаловський" ...
- Та облиште. (Сміється.) Це у вас говорить християнське
почуття ідолопоклонства.
- Ну ви ж самі відчували священний трепет до Акіри
Куросави або, скажімо, Луїса Бунюеля.
- Правильно. Адже я теж християнин. (Сміється.)
- До нинішньої ретроспективи. Років п'ять тому
австрійський режисер Міхаель Ханеке зробив американський авторимейк власного
фільму Забавні ігри. По-перше, тому що хотів достукатися до американської
аудиторії, а по-друге, щоб достукатися до сучасного глядача взагалі – адже
змінюється мова сприйняття. Ви, якщо б була така можливість, стали б
перезнімати бодай частину своїх фільмів?
- Звичайно, Ханеке або який-небудь Вуді Аллен можуть
робити римейки своїх картин кожні п'ять-десять років. Але це важко, і потрібні
чималі гроші. Я б усі свої картини знімав інакше зараз. Я ж змінився. Ми під
впливом навколишнього середовища, що впливає на нашу свідомість, сильно
змінюємося. У нас тепер є інтернет, пам'ять коротка. Ніхто не знає телефону
своєї дружини – тому що кнопки є, натискаємо. Тому глядач інший, й у нього
терпіння не вистачає. Багато картин 30-х, 40-х, 50-х років сьогоднішня молода
людина не завжди може сприйняти. Навіть [режисерів Андрія] Тарковського або
[Мікеланджело] Антоніоні. Вони вже не в змозі захопити сучасного глядача.
- А якщо пофантазувати, як би виглядав ваш фільм Історія
Асі Клячиної, яка кохала, та не вийшла заміж сьогодні?
- Ася Клячина ніяк би не виглядала сьогодні. Неможливо
зняти сьогодні Асю Клячину, оскільки цього життя більше немає. Все-таки Ася
Клячина була знята в такому тоталітарному режимі, що злегка дав тріщину, у якій
можна було знімати не Сказання про землю сибірську або Кубанських козаків, а
вже якісь картини, де були проблиски правди. Моя картина обійшлася без цих
проблисків. Там все правда. Ми просто поїхали і стали знімати селян, з їхніми
брудними фартухами, вбиральнями й іншим. Вона була шоковою з точки зору естетики,
оскільки це прості люди і нормальне життя. До речі, селянам картина не
сподобалася.
- Ось я хотів саме запитати. Ви ж спеціальний показ для
них робили ...
- Не сподобалася. Вони сказали: "Ну, чого це нам
показують Маньку? Ми Маньку і так бачили в житті косу таку! Краще покажіть мені
Ладиніну [зірка радянського кіно] яку-небудь. Так, щоб гарно було".
Я можу зрозуміти – ця картина не для них. Ця картина загалом
для людей, які намагалися і намагаються зрозуміти сутність російського колгоспного,
читай – народного життя. Але колгоспне життя – це була особлива річ. Люди не
могли виїхати нікуди, у всіх паспортів не було. Це було дивне життя, таке
рабовласництво, у якому людей примушували працювати, і вони працювали, щоб
їсти. Це було колективне рабство, в якому люди примудрялися бути щасливими.
Взагалі нещасливих людей в той час не було. Вони були всі за колючим дротом
Взагалі нещасливих людей в той час не було. Вони були всі
за колючим дротом. Країна ділилася на нещасних людей за колючим дротом і
щасливих людей, які не хочуть за колючий дріт, тому вони щасливі. Картина ось
про таке екзальтоване щастя цього радянського життя.
- Селянам фільм не сподобався, чиновники з Держкіно його
взагалі зарубали і відправили на полицю. Пам'ятайте свої тодішні відчуття?
- Які відчуття? В гівні! А які відчуття? Розпач, безсилля
та інше. Але ви знаєте, в цьому сенсі радянська влада ... Це ілюзія – думати,
що радянська влада була абсолютно нелюдською. Тобто так, було все жахливо, це
правда. Страх пронизував, правда. Але з режисерів, яким не дали працювати після
якоїсь картини, був тільки один – [опальний радянський режисер, автор фільму
Комісар Олександр] Аскольдов. Заборонені картини були у Тарковського, у мене, у
[Володимира] Наумова.
Але всі ми отримали можливість працювати далі, знімати.
Щоб ви розуміли: в Голлівуді дуже складно отримати роботу, якщо ваша картина
провалилася. За радянської влади витрачати гроші державні не було проблемою.
- Асю Клячину не прийняла радянська влада, а Романс про
закоханих – навпаки, противники радянської влади і західні комуністи ...
- Загалом, я з театром стикнувся вперше, коли я взявся
знімати Романс про закоханих, тому що це дуже театральна річ. Потім ми вдалися
до експериментів, стали освітлювальні прилади вносити в кадр. А далі взагалі
знахабніли і показали знімальну групу, включаючи мене самого. У підсумку я
вирішив: якщо вже робити, так навідліг. І музику додати, і джинси, і мотоцикли,
і довге волосся – все те, з чим боролася тоді комсомольська дружина. І в тому
числі мій приятель Бернардо Бертолуччі, який був активним членом італійської
компартії.
Коли він подивився картину, він був роздратований:
"Андрію, ти мене засмутив. Ми тут в Європі боремося з американським
імперіалістичним впливом, а ти що показуєш? Рок, гітари ... ". Я йому дуже
заздрив. Я теж хотів би боротися з імперіалізмом в Італії, а не тут, у Росії.
(Сміється.) Приїхав такий розкішний приятель на величезному червоному Mercedes –
автомобілі, немислимому для радянської людини! – дивитися моє комуністичне кіно
...
- Якщо вдивитися у
ваш плакат, присвячений ретроспективі на честь 75-річчя, вас запросто можна
сплутати зі знаменитим Акірою Куросавою.
- Так? Цікаво. Знаєте, я не вибирав плакат. Мене вмовили
радники, в тому числі і дружина. Жінки загалом умовили. Кажуть: "Ось, давай
це!". Я не розумів, на кого саме я там схожий – чи то на Куросаву, чи то на
якогось мафіозі, який у в'язниці сидить. Оскільки смугаста сорочка ...
(Сміється.)
- Хто б міг подумати, що ви такі схильні до жіночого
впливу!
- Це нормально. Чоловік не може бути відокремлений від
жінки. Жінка багато в чому створює чоловіка. Особливо у нас. Інша річ, що в
Росії, на жаль, вона дозволяє до себе ставитися так, як ставилися до жінки в
Середньовіччі, – як до сексуального об'єкта, наложниці ... Вона може навіть у
Bentley сидіти, а там всередині – XIV століття в їхніїх з чоловіком стосунках.
І жінка це терпить.
- Одного разу в Канні я запитав Анджеліну Джолі, які саме
фільми батька їй подобаються найбільше. І вона назвала Звільнення Джона Бурмана
і ваш Потяг-утікач.
- Анджеліна може так думати, але вона все-таки не
кінокритик, вона актриса. Хороша дуже. Я її пам'ятаю маленькою зовсім. Їй було
років п'ять, коли я з нею познайомився. Ми саме з її батьком Джоном Войтом
обговорювали його роль ... Все відбувалося в їхньому будинку.
Я зараз згадую інший епізод, пов'язаний з Потягом-утікачем.
У Канні. Я зустрівся там із Сергієм Бондарчуком, він був членом каннського
журі, здається, і тоді вперше подивився мій фільм. І він сказав: "Ну, ти й
закрутив, ну ти й хитрий". А у нього очі ще такі завжди були ... циганські: "Ну
ти й хитрий ... Бач, що зняв!". Я кажу: "А що?". - "Як на свободу вирвався,
так?" (Сміється.) Я вже тоді жив в Америці. Він щось ще прочитав у цьому.
Ну, так, вирвався на свободу. Але, чесно кажучи, я дуже
йшов за Куросавою в сенсі філософії. Це абсолютно дзен-філософія. Все відносно,
всі ці перемоги. Відносна вся ця свобода. Що таке свобода, ніхто не знає. Ти
можеш бути абсолютно вільним і готовим до смерті. Напевно, ти найбільше
вільний, коли тобі нема чого більше втрачати.
- Ви знімали за чужими сценаріями і власними,
екранізували книги. А як часто в основу фільму лягали випадки з вашого життя?
- Так чи інак, але навіть коли переносиш на екран Антона
Чехова, то особистий досвід домішується до класики. Але найцікавіше з [моїм
фільмом] Будинком дурнів все вийшло. Я цього майже нікому ще не розповідав. У
мене колись в Америці була ідея, яка виникла ще в Росії. Коротко розповім: мені
дзвонила одна жінка ночами і мовчала. Об 11-й годині вечора, о першій годині
ночі. Доводила мене. Я вішав трубку, потім став говорити. Потім врешті-решт я
витягнув її на розмову. Вона стала розповідати своє життя. А потім я з'ясував,
що вона була фанаткою. Ні, не моєю – Мусліма Магомаєва. І вона знала про
Магомаєва все. З ким він живе, як живе, на якому поверсі, хто квіти приносить.
Вона буквально жила біля його під'їзду. І мене вразила така жінка, яка служить
одній людині, ніколи її не побачивши.
І я подумав, що можна зняти картину. Я став думати в
Америці про те, щоб зняти картину про жінку, яка з Елвісом Преслі живе в душі.
Але це не вийшло. А потім, коли я повернувся до Росії, почалася друга чеченська
війна, я вже зняв Одіссею, побачив по телевізору репортаж про кинуту
психіатричну клініку біля абхазького кордону ... І от якось раптом збіглися дві
історії – ця божевільня і ось ця дівчина, яка кохає щось недосяжне, – в якусь
одну історію. І їй, дівчині, місце, звичайно ж, в такому будинку.
- Зараз кіно стало мистецтвом дуже доступним. Будь-хто тепер
мріє зняти свій фільм – хоч на фотоапарат, хоч на iPhone. Але ніхто не може
пояснити, для чого це йому потрібно. Ви часто ставите питання, для чого
знімаєте?
- Раніше я думав, що я творю для вічності, для людства.
Тепер я так не думаю.
- Чому?
- Тому що все забудеться. І дуже скоро. Через десять
років вже забудуть Федеріко Фелліні. Та що там десять років? Вже зараз Фелліні
мало хто знає. Це як у [російського письменника Віктора] Пелевіна: "Все минуле
відходить, змивається, як розводи на піщаній стіні ... Змивається, змивається
хвилею. Все забудеться". Якщо щось про мене залишиться, так це мої книги. Тому
що вони глибоко інтимні, це людям було і буде цікаво у всі часи.
***
Цей матеріал опубліковано в № 45 журналу Корреспондент від 16 листопада 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.