Відірвані від родин радянські маршали й офіцери під час війни знаходили втіху в обіймах військовослужбовців жіночої статі. У мирному житті їх назвали б коханками, а на війні скоротили до ППД – похідно-польових дружин, пише Володимир Гінда у №10 журналу Корреспондент від 15 березня 2013 року.
Невдачі першого етапу війни змусили радянське керівництво
використати всі можливі людські ресурси. Тим більше що один з них – молоді
жінки – на хвилі патріотичного піднесення сам масово прагнув стати до лав захисників
батьківщини.
Багато хто отримав шанс зробити внесок у перемогу – в
роки війни у лавах Червоної армії несли службу 800 тис. жінок. Були створені
навіть винятково дамські частини – три авіаполки, один з яких, нічний
бомбардувальний, прославився як "нічні відьми". Також отримали популярність і
радянські жінки-снайпери.
Однак більшість військовослужбовців прекрасної статі
пройшли війну не зі зброєю в руках – вони були лікарями, санітарками,
телефоністками, радистками.
Відірвані від дому, в оточенні безлічі тимчасово самотніх
чоловіків, жінки, особливо ті, хто виділявся красою, зіткнулися з підвищеною
увагою з боку товаришів по службі. Особливо наполегливими були командири різних
рангів, які мали, на відміну від солдатів, можливість "закрутити кохання" у
відносно зручних умовах – в окремих бліндажах і землянках.
Через кохання або з розрахунку, але деякі жінки йшли на довгострокові стосунки з цими "лицарями" у погонах. Так на фронті з'явилися так звані похідно-польові дружини
Через кохання або з розрахунку, але деякі жінки йшли на
довгострокові стосунки з цими "лицарями" у погонах. Так на фронті з'явилися так
звані похідно-польові дружини (ППД). Навіть у деяких представників вищого
радянського командування були такі "дружини".
Історія фронтового кохання, як правило, була короткою –
якщо не смерть, то розлука після війни. Хоча деякі ППД все ж стали законними дружинами
своїх бойових товаришів.
"У своїй ППД чоловік часто знаходив таку силу і духовні
цінності, які назавжди відривали його від попередньої сім'ї, від дітей. Скільки
таких трагедій пройшло перед моїми очима!" – писала у своїх спогадах відома
оперна співачка Галина Вишневська, яка пережила блокаду Ленінграда і в
16-річному віці вирушила служити у війська ППО.
Маршальське кохання
Втім, саме явище ППД не було масовим. Але воно залишилося
в пам'яті багатьох, особливо коли мова йде про спогади рядових бійців, які
годували вошей в окопах. Для них романи, які крутило у фронтових умовах
командування, були чимось нереальним.
Як правило, жінки, потрапивши на фронт, швидко ставали коханками офіцерів. А як інакше: якщо жінка сама по собі, домаганням не буде кінця. Інша справа, коли при комусь
Характерними виглядають спогади Миколи Посилаєва,
ветерана війни. Попередньо вибачившись перед усіма фронтовичками, він в одному
з інтерв'ю висловив таку думку: "Як правило, жінки, потрапивши на фронт, швидко
ставали коханками офіцерів. А як інакше: якщо жінка сама по собі, домаганням не
буде кінця. Інша справа, коли при комусь ... Похідно-польові дружини були
практично у всіх офіцерів".
Доля правди в словах Посилаєва невелика: далеко не всі
офіцери мали ППД. Найчастіше цим грішили представники вищого командування –
генерали і маршали.
До прикладу, у знаменитого колабораціоніста генерала
Андрія Власова, який створив під крилом гітлерівців Російську визвольну армію
(РВА), до переходу на бік ворога були дві ППД.
Перша – військовий лікар Агнеса Подмазенко, на якій
Власов навіть збирався одружитися. Саме вона допомогла генералові у 1941 році
вибратися з його першого оточення – київського котла.
Рухаючись разом із Власовим по німецьких тилах, щоб
з'єднатися зі своїми, "дружина" розвідувала дорогу, діставала продукти харчування
та одяг у місцевих жителів. Два з половиною місяці тривала ця епопея, поки пара
не наздогнала Червону армію під Курськом.
Подмазенко пробула поруч із Власовим до січня 1942-го, а
потім генерал відправив свою вагітну пасію в тил. Там військовий лікар народила
сина, якого назвала Андрієм. Згодом Помазенко дали п'ять років – "за зв'язок з
зрадником батьківщини". Втім, законній дружині Власова пощастило не більше: "за
чоловіка" вона отримала більший термін – вісім років.
А Власов, ледь відправивши Помазенко в тил, знайшов їй
заміну в особі кухарки Марії Воронової. У липні 1942 року він знову потрапив в
оточення, і знову, як роком раніше під Києвом, пішов назустріч своїм у компанії
ППД. Однак у підсумку потрапив у полон і перейшов на службу до німців. Його
супутницю відправили в табір, звідки Воронова втекла.
Кухарка дісталася до Риги, дізналася, що її генерал у
Берліні, і вирушила туди. Але прибувши у столицю Третього рейха, переконалася,
що Власову вона не потрібна: лідер РВА на той час залицявся до Агенхельди
Біденберг, сестри особистого ад'ютанта рейхсміністра внутрішніх справ Генріха
Гіммлера.
Втім, не тільки зрадники батьківщини були велелюбними –
маршали перемоги теж крутили романи.
Фронтове кохання маршала Георгія Жукова звали Лідією Захаровою, вона була медсестрою. Стосунків вони не приховували, хоча воєначальник на той час вже два
десятки років жив у цивільному шлюбі з Олександрою Зуйковою
Фронтове кохання маршала Георгія Жукова звали Лідією
Захаровою, вона була медсестрою. Стосунків вони не приховували, хоча
воєначальник на той час вже два десятки років жив у цивільному шлюбі з
Олександрою Зуйковою.
Роман славетного полководця і медсестри тривав з осені
1941-го по 1948-й. Розлучилася пара після того, як маршал завів нове кохання –
військового лікаря Галину Семенову, яка була молодша за Жукова на 30 років і
пізніше стала його другою й останньою законною дружиною. Щоправда, про колишню
ППД він не забув і допоміг Захаровій, яка до того часу вийшла заміж, отримати
квартиру в Москві.
Ще один знаменитий радянський полководець, маршал Костянтин
Рокоссовський, зі своєю ППД лікарем Галиною Талановою познайомився під Москвою
в перший військовий рік. Таланова, пробігаючи повз нього, не приклала руку до
кашкета в армійському привітанні, і маршал зробив їй жартівливе зауваження: "Що
ж ви, товаришу офіцер, не віддаєте честь?!".
З цієї фрази і зав'язався їхній роман. Всю війну
Рокоссовський пройшов з ППД, хоча вдома маршала чекала дружина з маленькою
донькою. У 1945 році в Польщі Таланова народила від Рокоссовського дочку, яку
назвали Надією. Командувач не відмовився від дитини і дав їй своє прізвище,
однак після війни повернувся до законної дружини.
Бойове хрещення
Зазвичай рядові бійці і командири до ППД ставилися з
презирством, придумували про них вульгарні анекдоти, складали непристойні
віршики. Провина за таке зневажливе ставлення частково лежала на самих
"утримувачах" ППД. Адже ці чоловіки, маючи велику владу, створювали коханкам
дуже комфортні за фронтовими мірками умови: "дружини", перебуваючи на
військових посадах, часто жили при штабі в тилу і про війну мали туманне
уявлення.
Зазвичай рядові бійці і командири до ППД ставилися з презирством, придумували про них вульгарні анекдоти, складали непристойні віршики
Навіть більше, в деяких випадках з подання залицяльників
вони навіть примудрялися отримувати урядові нагороди. Наприклад, завдяки Жукову
його кохану Захарову нагородили орденом.
Цікаву історію ставлення фронтовиків до ППД описала Ніна
Смаркалова, фронтовичка-мінометниця. Одного разу до неї прийшов командир полку
зі своєю дівчиною і оголосив, що привів нового бійця, якому треба показати, як
стріляють міномети. Смаркалова вирішила пожартувати над "новобранцем". Для
цього вона вивела розрахунок мінометників разом з ППД командиру полку в поле.
Стояв квітень, земля була мокрою. Якщо в таких умовах стріляти з міномета, то
з-під його опорної плити вилітають фонтани бруду.
"Я їй [ППД] сказала стати точно в тому місці, куди все це
полетить, і скомандувала: "Побіжний вогонь!" – згадувала Смаркалова. – Вона не
знала, що потрібно закривати зачіску, обличчя, форму. Я дала три постріли".
Смаркалова думала, що після такого "бойового хрещення"
командир полку відправить її саму на гауптвахту, але минулося.
Що таке життя
На фронті жінка, особливо якщо вона була привабливою, повинна
була мати мужність, щоб не стати коханкою якого-небудь командира. Адже навколо
роїлися кавалери, причому багато хто з них був далеко не джентльменом. У такій
ситуації шляхів порятунку було два – або постійний зв'язок з начальством, або
власна рішучість.
На фронті жінка, особливо якщо вона була привабливою, повинна була мати мужність, щоб не стати коханкою якого-небудь командира. Адже навколо роїлися кавалери, причому багато хто з них був далеко не джентльменом
Марія Фрідман, яка служила в розвідці Першої дивізії
НКВС, згадувала, як їй довелося повоювати з однополчанами-чоловіками. "Не даси
по зубах – згинеш! Зрештою розвідники самі почали мене оберігати від "чужих"
прихильників: раз нікому, так нікому", – казала Фрідман.
Про те, як важко було встояти, розповіла у своїй книзі
Катерина Романовська, яка пройшла війну простою зв'язковою. Вона перша серед
жінок-ветеранів відверто описала життя дівчат на фронті: від боїв до
сексуальних домагань і кохання.
Романовська була об'єктом домагань літнього командира
дивізії. Щоб затягнути дівчину в ліжко, той розпорядився, щоб молода зв'язкова
чергувала ночами біля телефону в його землянці. В одне з чергувань її чекав
накритий стіл.
"З'явилося півлітра коньяку в кришталевій карафці,
смажена картопля, яєчня, сало, банка рибних консервів і два прибори", – пише
Романовська. У той час під Сталінградом, де відбувалися описувані події,
червоноармійці голодували, а тут такі наїдки.
Після четвертої чарки комдив запропонував дівчині стати
його ППД. Обіцяв одягати, годувати, возити на машині і, де можливо,
представляти дружиною. Романовська відмовила полковнику, який був старший за
неї на 22 роки, відповівши, що пішла на фронт воювати, а не романи крутити.
Комдив відступив. Однак згодом запропонував Романовській вийти
за нього заміж. Отримавши і тут відмову, полковник розсердився, невдало
спробував узяти її силою. А потім став капостити. У Романовської були
романтичні стосунки з капітаном сусіднього полку, і коли полковник довідався
про це, він відправив зв'язкову в штурмову роту, звідки рідко хто повертався
живим. А суперника під тиском комдива перевели в інше з’єднання.
Голодним солдатам було не до баб, але начальство домагалося свого будь-якими способами, від грубого тиску до найвишуканіших залицянь
Микола Нікулін, мистецтвознавець і колишній рядовий
артилерист, автор пронизливих спогадів, писав: "Голодним солдатам було не до
баб, але начальство домагалося свого будь-якими способами, від грубого тиску до
найвишуканіших залицянь. Серед кавалерів були Ромео на будь-який смак: і
заспівати, і станцювати, і красиво поговорити, а для досвідчених – почитати
[Олександра] Блока або [Михайла] Лермонтова".
Результат таких залицянь, як правило, – вагітність і
відправка в тил, що на мові військових канцелярій називалося "поїздка за
наказом 009". Наказ цей, за спогадами Нікуліна, був популярним. Так, в його
частині з 50 прибулих у 1942 році жінок до кінця війни залишилися тільки дві.
Щоправда, за наказом 009 йшли не тільки ППД – нерідко
вагітність була наслідком справжніх почуттів. Тим більше що на фронті вони
загострювалися. Ось як про це згадувала санінструктор танкового батальйону Ніна
Вишневська. Одного разу зі своєю частиною вона потрапила в оточення.
"Ми вже вирішуємо: вночі або прорвемося, або загинемо.
Думалось, що, швидше за все, загинемо. Сидимо ми, чекаємо ночі, щоб зробити
спробу прорватися, і лейтенант, років йому 19 було, не більше, каже: "Ти хоч
пробувала?". – "Ні". – "І я теж ще не пробував. Ось помреш і не дізнаєшся, що
таке кохання".
Ветеран-санінструктор наголошувала, що це і було
найстрашнішим – не те, що тебе вб'ють, а те, що помреш, не дізнавшись всієї
повноти життя. "Ми йшли вмирати за життя, ще не знаючи, що таке життя", –
згадувала Вишневська.
***
Цей матеріал опубліковано в № 10 журналу Корреспондент від 15 березня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.