Фото: Reuters
Українська сенергетика для розвитку потребує суттєвого підвищення тарифів
До 2017-2018 року Україна почне імпортувати електроенергію, а до залежності від російських газу і нафти додасться ще одна нова залежність. Врятувати країну від цієї напасті може лише підвищення енерготарифів для населення, пише Олександр Харченко, директор Центру досліджень енергетики, у колонці, опублікованій у №20 журналу Корреспондент від 24 травня 2013 року.
Найближчим часом Україні доведеться почати імпортувати
електроенергію. І хоча експерти прогнозують, що це відбудеться дуже скоро, не
пізніше 2017-2018 років, але, схоже, що й до цього терміну без електроенергії
ззовні ми не дотягнемо. Березнева аварія на Вуглегірській теплоелектростанції,
розташованій на Донеччині, одним махом вивела з розрахунків 900 мегават встановленої
потужності, чим неабияк прискорила терміни наступу нездатності України
забезпечувати себе електроенергією.
Назвати цю аварію громом серед ясного неба важко. В
останні три-чотири роки аварійні відключення енергоблоків стали мало не
буденним явищем на українських енергостанціях: мінімум три-чотири на рік
обов'язково трапляються. Причому відбуваються вони і на теплових, і на атомних
з приблизно однаковою періодичністю. Ще 10-15 років тому такі ситуації виникали
досить рідко.
Цієї зими – під час морозів – пролунав і гучніший
"дзвіночок". Через аварію в Запоріжжі, де на металобрухт зрізали опору лінії
високої напруги і в підсумку "ліг" енергоблок, Україні довелося терміново
домовлятися про імпорт електроенергії з Росії. Причина проста – резервні (а за
формальними ознаками їх було більш ніж достатньо) блоки українських станцій, як
кажуть енергетики, не "піднялися". Навіть ті з них, які – знову ж за офіційною
версією – кілька місяців тому пройшли капітальний ремонт.
І жоден експерт-енергетик не береться стверджувати, що
найближчим часом ситуація може покращитися. Навпаки, всі в один голос говорять
про відсутність стратегії розвитку (читай – реанімації) енергетики, про
невизначену ситуацію з приватизацією (почали, але не закінчили), про важке
становище із залученням інвесторів (клімат для них не зовсім відповідний).
Занадто заплутана і складна система, пов'язана з перехресним субсидуванням споживачів-приватних осіб з боку промисловості приводить до того, що в енергетиків просто немає джерел фінансування для інвестицій
Втім, все це важливо, але ще більш значущим є фактор
тарифів. Занадто заплутана і складна система, пов'язана з перехресним
субсидуванням споживачів-приватних осіб з боку промисловості приводить до того,
що в енергетиків просто немає джерел фінансування для інвестицій.
Для наочності можна проаналізувати ситуацію з інвестиціями
в основні фонди – української та європейської енергетики. Такі європейські
компанії, як Vattenfall або EDF, інвестують у розвиток обладнання і технологій
близько 19, 9 млн євро і 17,7 млн євро на 1 ТВт виробленої
електроенергії на рік. А от українські енергетики вкладають зовсім інші гроші.
У державній Національній акціонерній компанії Енергетична
компанія України (НАК ЕКУ) аналогічна цифра становить близько 3,7 млн євро, а у
приватній – ДТЕК, що належить мільярдерові Рінату Ахметову, – 7,4 млн. Але якщо
проаналізувати цю саму інформацію з урахуванням тарифів, за якими оплачується
електроенергія цим компаніям споживачами, то все змінюється. Vattenfall
витрачає близько 8% від тарифних доходів, а EDF – близько 12% своїх доходів на
оновлення основних фондів. У ДТЕК цей показник майже дорівнює 34%, у НАК ЕКУ –
близько 17%.
Майже всі й українські, й іноземні експерти сходяться на тому, що для оновлення обладнання українським станціям слід витрачати додатково по $ 2 млрд на рік. Що сьогодні практично неможливо – немає грошей
Тобто українські енергогенерувальні компанії витрачають
на оновлення обладнання значно більшу частину доходів, ніж європейські
виробники. Для того щоб зупинити деградацію обладнання, цих обсягів інвестицій
недостатньо. Їх потрібно збільшувати хоча б удвічі. Майже всі й українські, й
іноземні експерти сходяться на тому, що для оновлення обладнання українським
станціям слід витрачати додатково по $ 2 млрд на рік. Що сьогодні практично неможливо
– немає грошей.
Вся справа в тому, що український тариф для населення
вважається другим найнижчим тарифом у Європі. Дешевше електрику населенню
продають тільки в Білорусі. Але там, у Бацьки Лукашенка взагалі ситуація
специфічна.
Тим часом тарифи для німців майже в десять разів більше,
ніж в Україні, а скандинави платять практично в 15 разів більше.
Вкрай низькі тарифи для населення вбивають українську енергосистему – країна, яка не хоче платити своїй енергетиці, платитиме чужій
Вкрай низькі тарифи для населення вбивають українську
енергосистему – країна, яка не хоче платити своїй енергетиці, платитиме чужій.
Сьогодні ще є охочі кредитувати енергетиків в Україні – це Світовий банк,
Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), Європейський інвестиційний
банк, а також приватні іноземні банки та деякі інші інвестори. Але тільки за
умови підвищення тарифів – інакше кредити буде просто нічим повертати. Хоча
поки що про перспективи підвищення тарифів для населення в Україні ніхто й чути
не хоче.
Тільки от мине ще три-чотири роки й енергоблоки
українських станцій, що вибувають з експлуатації, змусять українців платити за
імпортовану електроенергію. І тут про пільгові тарифи (як і в історії з газом)
ніхто навіть розмовляти не буде.
Не хочете платити? Вимикайте світло.
***
Ця колонка опублікована у №20 журналу Корреспондент від 24 травня 2013 року.
Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонено.
Відгуки та коментарі надсилайте за адресою [email protected]