Українська влада, яка демонструє показну турботу про маленьких українців, не в змозі добудувати єдиний в країні медкомплекс, здатний надавати реальну допомогу онкохворим дітям, пише Вікторія Сюмар, виконавчий директор Інституту масової інформації, у колонці, опублікованій у №22 журналу Корреспондент від 7 червня 2013 року.
У Росії померла
перша дитина, яку через прийнятий Держдумою "закон Діми Яковлєва" не змогла
всиновити американська сім'я. Документ, прийнятий російським парламентом, став
відповіддю на американський "закон Магнітського". Вищезазначені ініціативи
чітко показують, чого варті обидві держави: США за "законом Магнітського"
заборонили в'їзд на свою територію корумпованим російським чиновникам, а "закон
Діми Яковлєва" забороняє американцям вивозити хворих дітей з РФ. Держдума може
бути спокійна: тепер діти помирають на батьківщині, що нездатна надати їм
кваліфіковану медичну допомогу.
Ставлення до людей, а особливо до дітей, – перший індикатор, за яким варто вимірювати розвиток держави і рівень еліт при владі
Ставлення до людей,
а особливо до дітей, – перший
індикатор, за яким варто вимірювати розвиток держави і рівень еліт при владі.
У цьому сенсі
Україні нічим похвалитися. Так, 1 червня, у День захисту дітей, українські
чиновники і політики всіх мастей і відтінків обов'язково з'являються в ефірах
телеканалів на тлі ощасливлених ними усміхнених дітей. Вони не шкодують часу
для фотографів і відеооператорів, тобто для піару: ось я на тлі діточок, ось
дитячий майданчик відкрив, ось у садочку паркан пофарбував.
Майданчики і
паркани – це, звичайно, добре. Але далі постійних спроб підремонтувати дитячі
садки, що дісталися від радянської прабатьківщини, у чиновників руки не
доходять. Як не доходять вони до нових шкіл, які гостро необхідні Києву та
іншим великим містам, до майданчиків, де дітям можна було б реально займатися
спортом, до хоча б єдиної на всю країну нормальної дитячої лікарні.
Лікарня – особливий
смуток. Смуток не просто теоретичний – він в очах дітей, які помирають через
відсутність можливості отримати на батьківщині складне і дороге лікування. Саме
від цих очей старанно відводять погляди чиновники і політики як 1 червня, так і
в будь-який інший день року.
Країна 20 років намагається побудувати лікарню, де можна було б лікувати важкі онкологічні захворювання. У підсумку маємо кілька десятків довгобудів і нульовий результат
Країна 20 років
намагається побудувати лікарню, де можна було б лікувати важкі онкологічні
захворювання. У підсумку маємо кілька десятків довгобудів і нульовий результат
для тих, кому необхідно лікування тут, зараз і негайно, бо буде пізно.
Щороку сотні
українських дітей потребують пересадки кісткового мозку: це для них єдиний шанс
вижити. Країна про них начебто не забула – бюджет щорічно виділяє 14 млн грн.
для лікування тяжкохворих українців, в тому числі і маленьких. Нещодавно
Верховна Рада навіть збільшила видатки за цією статтею – до 38 млн грн. Але і
ця сума сміховинна в порівнянні з тими грошима, що необхідні для лікування
дітей, і коштами, які збирають волонтери і добровольці.
Щороку українці
жертвують на допомогу онкохворим дітям мільйони гривень. Лише за останній рік
волонтери однієї тільки клініки Охматдит зібрали 18 млн грн. – це більше, ніж
держава виділила у 2012 році на лікування всіх важкохворих співвітчизників. За
допомогою зібраних добровольцями коштів вдалося врятувати життя 11 дітям. За
той самий період держава лише двом діточкам оплатила лікування за кордоном.
Такий от парадокс: ми – суспільство – можемо віддавати тисячі гривень чужим дітям, усім світом в найкоротші терміни оформляти візи до європейських країн і відправляти дітей на лікування в найкращі клініки Італії та Німеччини. Але при цьому не в змозі "дотиснути" уряд і змусити його виконати свою роботу
Такий от парадокс:
ми – суспільство – можемо віддавати тисячі гривень чужим дітям, організовувати
великі інформаційні кампанії зі збору грошей за активної участі радіостанцій,
газет, телеканалів, усім світом в найкоротші терміни оформляти візи до
європейських країн і відправляти дітей на лікування в найкращі клініки Італії
та Німеччини. Але при цьому не в змозі "дотиснути" уряд і змусити його виконати
свою роботу – довести до розуму хоча б одну нормальну і сучасну дитячу лікарню
в країні. Йдеться про новий корпус Охматдиту – лікувально-діагностичний
комплекс, у якому діти могли б отримати необхідне їм лікування, де проводили б
онкогематологічні операції і пересаджували кістковий мозок.
Україна залишається
однією з трьох європейських держав, де до цього часу не роблять трансплантацію
від нерідного донора. Не один раз експерти, медики та журналісти зазначали, що
соромно витрачати мільярди на футбольні стадіони або виділяти мільярдні
"соціальні дотації" перед виборами і при цьому так і не добудувати єдиний
прогресивний дитячий медичний центр. Соромно вважати себе солідною людиною і не
виконувати свої обіцянки.
А лікарню, причому
вчасно, обіцяли здати всі великі і солідні в країні – і Президент Віктор
Янукович, і прем'єр Микола Азаров. Потім, щоправда, виявилося, що терміни
зриваються, та й грошей на обладнання в бюджеті немає, як і коштів, необхідних
для підготовки медиків, які повинні працювати на цьому обладнанні. Але солідні
воліють не помічати складнощів.
Допомогти владі
взялися волонтери, ініціювавши створення законопроекту про підвищення акцизу на
пиво. Отримані за рахунок цього кошти планується направити на закінчення
будівництва нового корпусу Охматдиту, а решту – на охорону здоров'я. Проект з
подання волонтерів зареєструвала у ВР група депутатів з усіх фракцій
парламенту, що цілком логічно – адже тема аполітична й електорально безпрограшна.
Підвищення акцизу логічно обґрунтовано з точки зору державних інтересів: пиво
стимулює алкоголізм, не сприяє здоров'ю нації, при цьому залишаючись критично
доступним.
Проста, здавалося
б, логіка не знайшла розуміння у Раді. Спікер Володимир Рибак не включає
законопроект до порядку денного, депутати теж не наполягають на його розгляді.
І два регіонали – Віталій Хомутиннік, голова комітету з питань податкової
політики, і Євген Геллер, керівник бюджетного комітету, не сприяють розгляду
цієї ініціативи, хоча вона передбачає збільшення відрахувань до скарбниці на рівні
близько 4 млрд грн. Такий самий підхід у деяких відомих опозиційних політиків,
які ніби захищають виробників, що похвально, але при цьому зовсім нічого не
пропонують для захисту дітей.
Проект "забули" невипадково: причина – в цілком конкретних сумах, які можуть втратити виробники і ті, хто лобіює їхні інтереси
Проект "забули"
невипадково: причина – в цілком конкретних сумах, які можуть втратити виробники
і ті, хто лобіює їхні інтереси. Інтереси виробників – це важливо. Але захищати
їх потрібно не відходом від акцизів, а прозорими правилами гри для підприємців
та реальним правосуддям, без якого жоден бізнес не може розвиватися.
Такі ось вийшли
терези: на
одній чаші – інтереси бізнесу, на іншій – життя дітей. Найближчим часом – до
кінця цієї сесії парламенту – побачимо, що переважить. Результат буде набагато красномовнішим,
ніж телекартинка з політиками на тлі діток, які танцюють і усміхаються, що
регулярно з'являється в ефірах 1 червня.
***
Ця колонка опублікована у №22 журналу Корреспондент від 7 червня 2013 року.
Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонено.
Відгуки та коментарі надсилайте за адресою [email protected]