Володимир Винниченко, політична і літературна зірка України початку ХХ століття, перетворив своє особисте життя в калейдоскоп коротких романів, пише Володимир Гінда у матеріалі, розміщеному у №34 журналу Корреспондент від 2 вересня 2011 року.
Для середньостатистичного українця XXI століття Володимир
Винниченко – людина, яка очолювала в 1918-1919 роках Директорію Української
Народної Республіки (УНР). Але не тільки цим жив Винниченко – у нього було
безліч різноманітних талантів.
Серед сучасників він мав славу, наприклад, не лише
державного діяча, але й серйозного драматурга і белетриста: ввів в українську
літературу модерн і фантастику – написав перший український фантастичний роман
Сонячна машина.
Особисте життя Винниченка стало взірцем революційного вільного кохання. Про це свідчать щоденники та листи глави УНР, опубліковані вже в незалежній Україні
Крім того, обрані сучасниці знали про стовп української
державності дещо інше: його особисте життя стало взірцем революційного вільного
кохання. Про це свідчать щоденники та листи глави УНР, опубліковані вже в
незалежній Україні.
Згідно з цими свідченнями, у Винниченка було безліч жінок,
і цьому не заважав навіть той факт, що він понад 40 років прожив у цивільному
шлюбі з Розалією Лівшиць. Вона була до пари чоловікові – обидва
поблажливо ставилися до зрад один одного.
Та й власні численні захоплення Винниченко, як правило,
не брав близько до серця. Наприклад, після однієї з невдалих зустрічей зі своєю
близькою приятелькою Софією Бабій Винниченко записав у щоденнику: "Побачення о
5-й годині. Не вдалося. Чомусь не прийшла. Розчарування жодного – баба з воза,
кобилі легше".
Пізніше Микола Томенко, заступник голови Верховної Ради,
який свого часу займався вивченням творчості та особистості Винниченка, у своїй
книзі Теорія українського кохання охарактеризував політика як людину "непостійну
в поглядах і ще більш непостійну в почуттях".
Зокрема, Томенко пише: "За своєю природою Винниченко –
гравець. У щоденнику він постійно підкреслює свою гру з жінками, гру зі словом,
з майбутніми читачами його записів, гру із самим собою".
При цьому біографи Винниченка зауважують, що майбутньому
главі Директорії було важливо, щоб всі його дами знали українську мову і
поважали національну культуру. Одній з них, Людмилі-Люсі Гольдмерштейн,
Винниченко рекомендував писати йому листи українською, бо тільки так вона
зможе вивчити мову. А іншій дівчині, Софії Задвіній, радив полюбити Україну
душею, а не розумом.
Кохання-зітхання
У 1907 році за плечима Винниченка було вже й виключення з
юрфаку Київського університету, і активна революційна діяльність, і арешти, і
втечі: він був одним із засновників і активним діячем Української
соціал-демократичної робітничої партії.
Одного разу, коли Винниченко гостював у будинку свого
однопартійця Євгена Голіцинського, він познайомився з його дружиною Катериною.
Між молодими людьми спалахнула пристрасть.
Заміжню жінку не влаштовували рідкісні побачення з
коханим, і вона заявила про свою готовність залишити чоловіка. Проте майбутній
глава Директорії ставився до цих стосунків дуже легко. Себе і Катерину він
називав "товаришами нижчої форми", підкреслюючи цим їх нібито дружні стосунки.
Одержимий ідеєю чесності із собою, Винниченко не давав закоханій жінці ніяких
надій
Юлія Тагліна, дослідниця творчості Винниченка,
характеризує цю частину його життя так: "Одержимий ідеєю чесності із собою,
Винниченко не давав закоханій жінці ніяких надій, жорстко і цинічно обмежуючи стосунки
"користю один одному".
Ця позиція завдавала політику чимало клопоту. "Ти не
бачив, скільки мук ти мені приніс, ти не бачив, які страждання завдаєш мені", -
писала Голіцинська своєму коханому. А він відповідав: "Катерино! Мені соромно
... І не тому мені соромно, що я нечесно ставлюся до Євгена, а тому, що не можу
прийти і сказати: "Я кохаю тебе. Кинь Євгена і живи зі мною". Я розумію, що це
була б брехня, і прикро, і соромно, і за тебе соромно".
Голіцинська зрозуміла, що насильно милим не будеш, і
незабаром їхні побачення припинилися.
Письменник сумував недовго: вже до кінця того самого року
він почав зустрічатися з Гольдмерштейн, яка була на два роки старша за нього.
Вона походила зі старовинного українського роду Максимовичів, але українською не
розмовляла.
Що не завадило в березні 1908 року парі разом вирушити на
Капрі. Для Винниченка це була ще й вимушена еміграція – він вкотре рятувався
від арешту. Закохані жили на гонорари Винниченка, які він отримував за свої
публікації.
Ідейний борець за соціал-демократію і вільне кохання
залишився вірним собі: через певний час він чесно заявив Гольдмерштейн, що не
збирається пов'язувати себе з нею законним шлюбом, а їхні стосунки не більш ніж
"користь один одному". А коли Винниченко дізнався про вагітність своєї подруги,
засмучений утік до Женеви, залишивши її без грошей і підтримки на Капрі.
Потім вони обмінювалися взаємними образами у листах. Сварка
зайшла так далеко, що на початку серпня 1908 Гольдмерштейн написала Винниченку
про своє рішення накласти на себе руки: "Вирішила померти не тільки для того,
щоб ти не страждав, а ще більше для себе".
Далі погроз справа не пішла. 24 жовтня 1908 року вона
народила Винниченку сина, якого назвала Володимиром. У листі від 9 листопада
Гольдмерштейн написала новоспеченому батькові: "Такий чудовий хлопчик, і весь у
тебе: овал обличчя, голова, ну все, на мене – ні краплі".
З того часу Винниченко перестав відповідати на листи
Гольдмерштейн, і вона запідозрила, що у нього зав'язався новий роман. І була
права: цього разу письменник захопився Задвіною.
"Бережися, Соню, я дикий у коханні ... Зі скреготом зубів
можу і ніж всадити тобі ... Якщо кохаєш душею і тілом – приходь сьогодні
ввечері", - писав Винниченко їй в одному з листів.
Проте незабаром в ньому прокинулися батьківські почуття:
Винниченко вирішив усиновити власну дитину – сина Гольдмерштейн. 18 листопада
1908 року він написав на Капрі: "Син мій, я його батько, і я хочу, щоб він
дійсно був моїм з усіх боків... Якщо усиновляю, отже я люблю дитину, хочу її
виховувати, хочу ростити".
Ображену жінку обурили його слова, і вона відмовила
письменникові в усиновленні. Незабаром, коли хлопчикові виповнилося три місяці,
він помер.
У смерті малюка Гольдмерштейн звинуватила Винниченка.
Вона гадала, що письменник накликав трагедію, написавши восени 1908 року п'єсу
Momento, в основу сюжету якої поклав їхні стосунки.
У творі йдеться про роман такого собі художника Василя Кривенка. З часом, незважаючи на протести Кривенка, кохана
народила йому сина. Історія закінчується тим, що художник виносить дитину на
холодний вітер, через що та й помирає.
Після всіх цих подій Винниченко і Гольдмерштейн
розлучилися назавжди.
Коха його життя
Наприкінці 1909 року в Парижі Винниченко знайомиться зі
студенткою медичного факультету Сорбонни Розалією Лівшиць, яка походить з
багатої єврейської сім'ї. Між молодими людьми зав'язується бурхливий роман, і в
наступному році вони разом їдуть відпочивати до італійського курортного
містечка Каві-ді-Лаванья.
Лівшиць настільки захопила Винниченка, що він називає її
не інакше як Коха – від слова "кохана". 28 березня 1911 року у Флоренції вони
оселилися разом.
"Ми нічого не обіцяли один одному: ні вірності, ні кохання,
ні щастя, нічого, - так через вісім років написав Винниченко про цей свій
цивільний шлюб. - Ось уже йде дев'ятий рік, і наші тіла – без клятв, без
заклинань, без санкцій лицемірних або дурних людей з їхніми комедіями, без
нотаріусів, без погроз і різних ланцюгів, без усього цього - наші тіла з'єднані
так, як жоден піп не з'єднає".
Про свої внутрішньосімейні стосунки майбутній глава УНР
красномовно розповів у листі до друга і мецената Євгена Чикаленка. "Одружився
я, тобто зійшовся з тією жінкою, від якої хочу мати дітей, уже більше півроку.
Але до цього часу не міг впевнено сказати, що ми зможемо створити сім'ю. Тепер
це більш-менш прояснилося. Дружина моя – жидівка, але ми домовилися, що сім'я
буде українською", - писав він.
Винниченко: Я бажаю створити собі сім'ю, щоб вона відповідала моєму природному призначенню, а не припискам моралі і законів
Чикаленко чудово знав про слабкість Винниченка до жінок,
тому письменник, начебто передбачаючи думки приятеля, продовжував: "Я знаю,
Євгене Харлампієвичу [Чикаленко], Ви сміятиметеся, читаючи листа. Що робити: на
щастя чи на біду я – українець, а "хахли", як відомо, дуже впертий народ. Я
бажаю створити собі сім'ю, щоб вона відповідала моєму природному призначенню, а
не припискам моралі і законів".
40 років спільного життя Винниченка і його Кохи
перетворилися на низку взаємних зрад. "Коли я заводжу роман, то моє ставлення
до неї не змінюється. А коли в неї захоплення – вона стає до мене байдужою.
Але, напевно, не слід в це втручатися, щоб не відняти в неї цієї радості", -
писав у своєму щоденнику Винниченко.
Проте їхній союз виявився міцним. Його не зруйнували ні
відсутність дітей, ні тягарі подальшого
спільного життя. Лівшиць винесла все – і складний характер чоловіка, і бурхливі
революційні роки, коли він активно зайнявся політикою. І після, коли сім'я, яка
емігрувала з України в Європу, зітнулася з бідністю, Розалія, яка звикла до
достатку, не залишила письменника.
***
Цей матеріал опубліковано в № 34 журналу Корреспондент від 2 вересня 2011 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.