Величезний репресивний апарат, в'язниці та спеціалізовані психіатричні лікарні – такими методами радянська влада два десятки років боролася з інакомислячими. І не змогла вийти з цієї боротьби переможницею, пише Дмитро Громов в рубриці «Архів» у №28 журналу Корреспондент від 22 липня 2011 року.
Сучасна Україна, яку опоненти влади вже
стали називати диктатурою, насправді – бурхливий котел свободи у порівнянні зі
справжньою тоталітарною державою на зразок Радянського Союзу. Між людьми, які
критикують уряд зараз, і тими, хто робив це в СРСР, лежить прірва.
Ті колишні інакодумці, тобто дисиденти,
були, за висловом Семена Глузмана, київського психіатра й одного з них, всього
лише хлопчиками, які, як у казці Ганса Христиана Андерсена Голий король,
наважилися сказати своїм правителям правду.
Їх було кілька тисяч на багатомільйонну
країну, їхній голос був тихим, навіть за одне слово вони могли загриміти у
в'язницю або опинитися на примусовому лікуванні у психіатричній клініці.
Ці "хлопчики" не були єдиною командою і великих справ не робили. Їх долею був тихий громадський протест або самвидав. Разом цих людей згуртовували тільки в'язниці або спецлікарні
Ці "хлопчики" не були єдиною командою і
великих справ не робили. Їх долею був тихий громадський протест – наприклад,
проти введення радянських військ в повсталу Чехословаччину чи проти
переслідування окремих письменників. Або самвидав: дисиденти розмножували на
друкарських машинках заборонені тексти – публіцистику репресованих радянських
авторів і західні твори – і поширювали їх в колі інтелігенції.
Разом цих різних людей (націоналістів,
лібералів, віруючих) згуртовували тільки радянські в'язниці або спецлікарні –
місця, куди КДБ рано чи пізно відправляв всіх занадто вільнодумних громадян.
Парадокс в тому, що щойно рух дисидентів
розгромили – а сталося це на початку 1980-х, - країна стала змінюватися
зсередини. І вже до кінця того десятиліття колишні політв’язні доклали свою руку до краху незламної
імперії, проти якої вони почали виступати років 20 тому без жодного шансу на
успіх.
В'язні із совістю
Для того щоб у 1960-х роках стати в СРСР
інакодумцем, каже Глузман, потрібно було небагато. Для початку народитися в
інтелігентній сім'ї, родичі та друзі якої пройшли через сталінські репресії,
після вирости, вступити до інституту і почати замислюватися про недоліки
радянської системи, спілкуючись на цю тему з однокурсниками або
студентами-іноземцями. Загалом, пройти шлях, який дістався самому Глузману.
Такими, як він, в радянські роки займалося
П'яте управління КДБ – борці з ідеологічними диверсіями. Його створили в 1967
році з ініціативи тодішнього шефа грізної спецслужби, Юрія Андропова. Для
співробітників "п'ятірки" навіть невинна критика радянського ладу, наприклад у
формі анекдоту, була приводом для ретельної перевірки.
Сам Глузман наслідив куди більше. Він
листувався з американським студентом-політологом, мав знайомство з відомими
українськими дисидентами-шістдесятниками – письменниками Віктором Некрасовим й
Іваном Дзюбою, математиком Леонідом Плющем. Крім того, читав і передавав іншим
самвидав.
У підсумку в 1972 році Глузман опинився у
в'язниці. Його звинуватили у поширенні Нобелівської промови французького
письменника-екзистенціаліста Альбера Камю, а також двох випусків Хроніки
поточних подій – першого в СРСР непідцензурного інформбюлетеня, який повідомляв
про переслідування інакомислячих. Киянин отримав сім років таборів суворого
режиму і ще три роки заслання.
Так він опинився за ґратами – у місці, де
розрізнені групи дисидентів перетиналися.
До зон потрапляли діти московської
інтелігенції, яка пройшла через сталінські табори. Вони в період хрущовської
відлиги початку 1960-х підхопили вірус лібералізму і стали боротися не стільки
з комуністичним ладом, скільки з його окремими недоліками. Туди ж влада
відправляла православних філософів, різних євангелістів, а також представників
національно орієнтованої інтелігенції союзних республік.
Семен Глузман: Кількісно націоналісти України, Прибалтики і Кавказу завжди переважали в таборах
"Кількісно націоналісти України, Прибалтики
і Кавказу завжди переважали в таборах. Між націоналістичної опозицією і
московським дисидентством, безумовно, були зв'язки, але за принципом "з
паршивого москаля хоч вовни жмут". Мляво вітаючи антиросійські настрої
московських опозиціонерів, націоналісти не пов'язували свої успіхи з
перспективами московського дисидентства, покладаючи надії на крах Союзу в
економічному суперництві із Заходом, а то й на третю світову", - писав Леонід
Бородін, російський письменник, який двічі побував в радянських зонах за
пропаганду християнських ідей.
Незважаючи на все це розмаїття, КДБ
переконував громадян, що дисиденти – це майже єдина група "годованців" Заходу.
Наприклад, в 1973 році Андропов доповідав на пленумі ЦК КПРС, що КДБ відомі
плани західних спецслужб активізувати роботу зі "встановлення контактів з різноманітними
незадоволеними особами в Радянському Союзі і створення з них нелегальних груп".
Їхня мета, мовляв, - консолідувати такі групи і перетворити їх на "організацію
опору", тобто в чинну опозицію.
Інакомислячих громадян однієї шостої частини суші підтримували західні правозахисники, який КДБ зараховувало до пособників іноземних спецслужб
Насправді інакомислячих громадян однієї
шостої частини суші підтримували західні правозахисники. Перш за все,
Міжнародна амністія – неурядова організація, яка допомагає політичним в'язням,
яка виникла у Великобританії і в цьому році відзначає свій півстолітній ювілей.
А також Гельсінська група – об'єднання активістів, основою діяльності яких
стали Гельсінські угоди про захист прав людини, до яких СРСР приєднався в 1965
році.
Співробітники КДБ зарахували обидві
організації до числа пособників іноземних спецслужб. А тих радянських громадян,
які співпрацювали з ними – проводили акції на захист прав людини, передавали
західним ЗМІ та правозахисникам інформацію про реалії життя в СРСР, - всіляко
переслідували.
Проте дисидентів це не зупиняло. "Головне,
було відчуття: ти знаєш, що про тебе знають [в зовнішньому світі і навіть за
кордоном], - це давало велику духовну силу. У сталінських в'язнів такої
можливості не було", - каже український дисидент Мирослав Маринович, нині –
проректор Українського католицького університету у Львові. Цей ідейний борець
проти насильницької русифікації провів п'ять років у таборах і ще стільки ж на
засланні за участь в Українській Гельсінській групі і розповсюдження
антирадянської літератури.
В'язниця і весь світ
Тюрми були важким випробуванням для
дисидентів-інтелігентів. Навіть дуже незначні побажання могли викликати гнів
начальства, яке не давало "політичним" спуску. Але й там у інакодумців був шанс
привернути до себе увагу Заходу.
Приміром, Маринович разом із сусідами по
камері відсвяткував за ґратами релігійне свято – католицький Великдень, за що
всі отримали по 15 діб карцеру.
Про ці репресії вони написали папі
римському – лист вдалося таємно передати через родичів. Під зверненням
підписалися не тільки католики, але й православні, а також один іудей. Лист
дійшов до понтифіка, і той, за словами Мариновича, навіть відслужив месу,
присвячену радянським політв'язням.
Коли Маринович вийшов з табору, його
очікували ще п'ять років заслання, і тоді вже він сам почав отримувати послання
зі словами підтримки від людей з Японії, Італії, Франції. Всі вони дізналися
про українця, який відбував покарання у глухому казахському селі за свої
погляди, завдяки Міжнародної амністії.
"Вони [правозахисники] влаштовували на
Заході дикі крики і тиснули не стільки на [керівника СРСР в 1964-1982 роках
Леоніда] Брежнєва – тиснути на Брежнєва було марно, тому що йому або Андропову
було все одно, що там відбувається, - розповідає Глузман, - але вони тиснули на
свої уряди. Це все відбувалося в моменти візитів радянського керівництва на
Захід – і спрацьовувало".
Так правозахисники домагалися послаблення
режиму для політв'язнів або навіть змушували Кремль звільняти дисидентів.
Мариновича, приміром, випустили із заслання на два роки раніше терміну – в
цьому він бачить заслугу правозахисних організацій.
Невиліковно здорові
Тюрма далеко не найстрашніше місце, куди
радянська влада могла запроторити людей, які не бажали беззаперечно підкорятися
рішенням з'їздів ЦК КПРС.
На той момент в СРСР діяло 12 СПБ –
спеціальних психіатричних лікарень. У них поміщали не тільки справжніх, але й
уявних хворих – людей, які занадто наполягали на своїх антирадянських
переконаннях.
У спецлікарнях не було терміну: людина перебувала там до того часу, поки лікарі, діючи за вказівкою КДБ, не вирішували, що хворий "одужав"
Тих, хто туди потрапляв, катували жорстоко,
заколювали сильнодійними медпрепаратами. А головне – в СПБ не було терміну:
людина перебувала там до того часу, поки лікарі, діючи за вказівкою КДБ, не
вирішували, що хворий "одужав".
Глузман сам побічно постраждав від СПБ.
Адже головною причиною його арешту стала професійна діяльність: він, молодий
психіатр, насмілився заочно зробити експертизу психічного стану знаменитого
радянського дисидента, генерала Петра Григоренка. Колишнього фронтовика і
людину, яка ще в сталінські часи обурювалася через репресії серед військових,
заарештували і визнали душевнохворим за критику на адресу радянської системи.
Глузман довів, що Григоренко здоровий,
причому опублікував свої висновки в самвидаві. Тим самим молодий лікар кинув
виклик каральній психіатрії, яка в той час була цілою системою придушення інакодумства.
Через СПБ і психіатричні експертизи, крім
Григоренка, пройшли такі відомі борці з комуністичною системою, як уже згаданий
математик Плющ й український поет Василь Стус. А також письменник Володимир
Буковський, якого СРСР обміняв на вождя чилійських комуністів Луїса Корвалана,
перекладачка і правозахисниця Наталія Горбаневська, Олександр Єсенін-Вольпін,
математик, син поета Сергія Єсеніна.
Коли знайомий лікар-фтизіатр, який просидів
в спецлікарні дев'ять років, розповідав Глузману про те, що відбувається в
стінах цих лікарень, київський дисидент перейнявся повагою до табору суворого
режиму, де він у той момент відбував термін.
Семен Глузман: У таборі нас пальцем ніхто чіпати не міг, ти особистість, навколо тебе друзі. А лікарні за рівнем репресій наближалися до сталінських і
гітлерівських концтаборів
"У таборі нас пальцем ніхто чіпати не міг,
ти особистість, навколо тебе друзі. А лікарні за рівнем репресій наближалися до
сталінських і гітлерівських концтаборів", - каже колишній політв'язень. Він
згадує, що українського дисидента Плюща у Дніпропетровській лікарні залікували
"до стану рослини".
Глузману довелося сидіти в одній в'язниці з
Буковським, де вони, колишній пацієнт і колишній лікар психлікарні, створили
унікальну працю Посібник з психіатрії для інакодумців, в якому давали поради,
як обійти виверти психіатрів-катів і пройти експертизу так, щоб тебе не визнали
божевільним.
Переможці і переможені
Людей, таких як Маринович і Глузман, які не
приховували свого інакомислення, в СРСР було не так вже й багато. На початку
1980-х років, за даними секретаріату Міжнародної амністії, кількість
політв'язнів в СРСР становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час
українці складали від 25% до 75%. А загалом, за сучасними даними, за свою
дисидентську діяльність через радянську пенітенціарну систему за період з 1956
по 1987 рік пройшло трохи більше 8 тис. осіб.
За дисидентську діяльність через радянську пенітенціарну систему за період з 1956 по 1987 рік пройшло трохи більше 8 тис. осіб
Проти цієї мізерно малої частки населення
290-мільйонної держави робітників і селян працювала величезна каральна машина.
"Я якось нещодавно запитав одного
колишнього генерала-чекіста, який зараз вже на пенсії, а тоді працював у
П'ятому відділенні КДБ: "Навіщо ви все це робили [садили в табори і психушки]?
Чому не спробували працювати з нами, знайти ключик? - каже Глузман. - Адже
більшість з нас спочатку не мріяли потрапити до в'язниці. Просто не змогли
стриматися, щоб не назвати біле білим, а чорне чорним. І генерал мені відповів:
"Розумієте, а завдання такого не було".
Працівники спецслужби розуміли, що роблять
не те, що дійсно потрібно країні. На думку Олександра Нездолі, генерала КДБ
УРСР у відставці, автора книги КДБ – розсекречені спомини, в молох каральної
машини потрапило багато гідних людей, які не становили загрози для безпеки
держави.
"Ніколи спецслужби не орієнтувалися на
сантехніків та слюсарів, а націлювалися на письменників, професуру, на тих, хто
бачив, що країна розвивається неправильно, і заявляв про це відкрито, - каже
генерал. - Так з видатного письменника Олександра Солженіцина зробили ворога
народу. Мені шкода цих письменників – але що я міг зробити?"
Однак те, що зараз бентежить колишнього
генерала КДБ, пояснювалося просто: Кремль вважав інтелігентів, які сумнівалися
вголос, грізною зброєю в холодній війні між Заходом і соціалістичним табором.
"Для системи радянської, побудованої на
тотальному контролі за життям, навіть одна людина, яка говорить і думає не те,
що вказувала влада, була вірусом, здатним перепсувати багато народу", - каже
колишній дисидент Натан Щаранський, висланий з СРСР до Ізраїлю.
Глузман наголошує, що дисиденти хоча і
постраждали від в'язниць, психлікарень і висилок, але сутичку з владою виграли.
Щоправда, це була Піррова перемога. "Коли я повернувся в цей радянський Київ [з
табору та заслання], я ходив по вулицях нещасний, безробітний, без прописки.
Але при цьому я відчував себе переможцем. Сьогодні я так себе не відчуваю:
перемогли інші, - резюмує психіатр і після короткої паузи додає: - Ті самі й
перемогли".
Думати про хороше
Виписки з Посібника з психіатрії для
інакодумців, що написали дисиденти Володимир Буковський і Семен Глузман,
намагаючись допомогти своїм соратникам, які потрапили на примусове лікування до
психлікарні
Конвоєм ви доправлені до приймального відділення
психіатричного закладу, де вже з перших хвилин перебуваєте під наглядом
медичного персоналу. Не відмовляйтеся від гігієнічних процедур, розмови та
лікарських маніпуляцій, тому що це може бути розцінено як "психічний
негативізм".
Середній медичний персонал в психіатричних
установах веде журнал спостережень, де докладним чином фіксуються всі
особливості поведінки хворих та досліджуваних, їхні висловлювання, прохання і
т. п. Тому контролюйте кожен свій вчинок, кожне слово – все буде повідомлено лікарю,
що вас "веде". Розмови з ним багато в чому визначають висновок комісії.
Будьте досить ввічливі з лікарем (як би не
ставилися до нього); за можливістю відповідайте на всі запитання, деякі запитання
можуть здатися "дурними" ("Яке сьогодні число? День? Рік? Скільки залишиться,
якщо зі ста відняти тринадцять? У чому сенс прислів'я "Не в свої сани не
сідайте"? " і т. д.).
Намагайтеся не користуватися виразами, які
можуть бути розцінені як "символічні асоціації" (наприклад, Петру Григоренку
було поставлено запитання про "мотиви" його "антисоціальної діяльності".
Григоренко відповів так: "Нічим було дихати").
Не стверджуйте категорично про стеження за
вами, переслідування, підслуховування, провокації і т. п.
Переконати психіатра в об'єктивності та соціальній обумовленості своїх переконань ви не зумієте (саме тому, що він і сам це розуміє)
Переконати психіатра в об'єктивності та
соціальній обумовленості своїх переконань ви не зумієте (саме тому, що він і
сам це розуміє); зважаючи на це не рекомендуємо заглиблюватися в дискусію на
соціально-політичні теми, інакше може бути констатована "переоцінка своїх
даних".
Ваша поведінка повинна бути максимально
природньою, не приховуйте тривоги про майбутнє, про сім'ю, близьких, друзів,
щоб не виявили у вас "емоційну вирівненість" або "холодність".
Не повідомляйте, що коли-небудь цікавилися
психіатрією, парапсихологією, філософією, релігією (якщо це можливо, виходячи з
об'єктивних даних обставин).
Пам'ятайте, що радянський лікар не може
гарантувати вам дотримання професійної таємниці. Не повідомляйте йому
"оперативних" відомостей, які можуть бути використані проти вас чи ваших
знайомих.
Й останнє: чутка про "фармакологічні" допити
у психіатричних закладах не безпідставна. Існує метод так званого "аміталового
інтерв'ю", за допомогою внутрішньовенного введення аміталіатрія. Через короткий
час (секунди) після введення у випробуваного настає нетривалий стан сп'яніння,
схожого з алкогольним, що потім переходить у глибокий сон. Принцип досить
банальний: "у п'яного розв'язується язик". Метод "розгальмування" (так його
називають офіційно) застосовується у випадках, коли у випробуваного або хворого
хочуть виявити приховане марення, галюцинації і т. п.
Компетентно заявляємо: метод
малоефективний, не бійтеся його, контролюйте свій стан (це можливо), й ефект
"розв'язання" вашого язика не вдасться.
***
Цей матеріал опубліковано в № 28 журналу Корреспондент від 22 липня 2011 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент заборонений.