Для поляків історія надзвичайно важлива. Особливо та, в якій вони втратили своїх співвітчизників. В Україні про історію говорять мало і швидко забувають, пише Петро Погожельський, власний кореспондент Польського радіо в Україні, у колонці, опублікованій у №26 журналу Корреспондент від 5 липня 2013 року.
Якщо запитати в
українців, з чим у них асоціюється Волинь, напевно, тільки жителі західної
частини країни зможуть розповісти, що там сталося 70 років тому. Звичайно, їх
бачення того, що в Польщі називають волинською різаниною, кардинально
відрізняється від погляду поляків на ці події. Проте вони знають, що конфлікт
стався. Можливо, і навіть напевно, вони постараються обґрунтувати дії ОУН-УПА
та місцевого населення, ймовірно також, говоритимуть про меншу кількість жертв
з польського боку і про більшу – з українського. Але вони зможуть хоч щось
розповісти. Жителі ж інших регіонів України, навіть центральних, взагалі не
мають поняття про те, що трапилося в 1943 році.
11 липня – 70-та
річниця трагічних подій на Волині, які в Польщі називають етнічними чистками: у
них, за оцінками польської сторони, від рук українських націоналістів загинуло
близько 100 тис. осіб. Поляки пам'ятають про цю трагедію, так само як і про
багато інших.
А тепер запитаємо в
українців: що таке Биківня? Ліс під Києвом, де поховані 30 тис. осіб – жертв
НКВС, і кожен десятий з них був поляком. Про це в Україні знають набагато
більше, ніж про Волинь? Думаю, ні. Незважаючи на те що тут постраждали переважно
жителі Радянської України – українці, росіяни, євреї, а також поляки. Але чомусь
у Варшаві ми говоримо про цю трагедію набагато частіше і більше, ніж у Києві.
Коли проводилися ексгумації, про них можна було прочитати в щоденних газетах,
журналах або на сайтах. В Україні про це написала, здається, тільки одна
газета.
Поляки набагато
більше цікавляться власною історією. Тому у нас набагато частіше йдеться про
ексгумацію у Биківні, і – перепрошую за слова, які можуть образити, – але
думаю, що якби не польська увага до цього місця злочину, там би і надалі стояв
всіма забутий хрест, а не меморіал пам'яті жертв сталінських репресій.
У Польщі ледь не в
кожному суспільно-політичному тижневику є історичний розділ. Випускаються
спеціальні додатки до щоденних газет. Історичні журнали видаються в Польщі, а
не імпортуються, як це відбувається в Україні з передруком російських видань з
посилом на кшталт "наш герой – Петро I". У нас своя історія, і ми нею
пишаємося. В українців вона теж є, але чому я не бачу цього в кіоску преси біля
будинку? На це питання ви [українці] повинні відповісти собі самі, моя мета – пояснити
польський підхід до історії.
Історична пам'ять в Польщі і в Україні – це, як сказали б в Одесі, дві великі різниці. У Польщі ми намагаємося пам'ятати про кожне, навіть найменше місце, де було вбито поляків. В Україні смерть трохи знецінена
Історична пам'ять в
Польщі і в Україні – це, як сказали б в Одесі, дві великі різниці. У Польщі ми
намагаємося пам'ятати про кожне, навіть найменше місце, де було вбито поляків.
В Україні смерть трохи знецінена. Кількість жертв Голодомору обчислюється
мільйонами, тому розстріл 30 тис. у Жовтневому палаці і поховання їх у Биківні
в Україні може здатися невеликим злочином, чимось з розряду дрібного
хуліганства. До речі, не можу собі навіть уявити, щоб у Варшаві в місці, де
проводилися страти, виступали з концертами. Слова про те, що на Волині стався
геноцид, оскільки там вбито 100 тис. осіб, що доносяться з Польщі, можуть
здатися в Україні наївними з тієї самої причини – під час Голодомору, який тут,
у Києві, визнаний актом геноциду, загинули мільйони.
На жаль, в Україні
втілений в життя сталінський принцип: "Смерть однієї людини – це трагедія.
Смерть мільйонів – це статистика". Такий підхід Польщі абсолютно чужий. Смерть
однієї людини – це трагедія, смерть 100 тис. – для нас 100 тис. трагедій. Тому так часто
полякам і українцям важко знайти спільну мову, коли йдеться про історичні
факти.
Звідки у поляків таке ставлення до історії? Підозрюю, що з часів розділу країни. Колись Польща була сильною державою, що припинила існування у 1772-1918 роках з волі світових держав, зокрема Росії. З того часу кожен поляк був для нас на вагу золота
Звідки у поляків
таке ставлення до історії? Підозрюю, що з часів розділу країни. Колись Польща
була сильною державою, що припинила існування у 1772-1918 роках з волі світових
держав, зокрема Росії. З того часу кожен поляк був для нас на вагу золота. Діти
про це дізнаються починаючи з дитячого садка, вивчаючи Катехизм молодого
поляка. Не можна забувати, що в Польщі завжди велику роль відігравав католицький
костел і кожен вбитий заслуговував гідного похорону.
На кількох церквах у
Києві, зруйнованих комуністами до війни, а потім відновлених після 1991 року, є
таблички, на яких написано, коли вони були зруйновані, але не вистачає
пояснення, чому так сталося, хто це зробив. До цього часу не розумію, звідки в
Україні страх перед словом "комунізм / комуністи". Не дивно, що ідеологічні
послідовники НКВС сьогодні отримують по 10% голосів на виборах, а проплачена
молодь охоче марширує з ними 1 травня на демонстрації, оскільки вона не знає,
чому була зруйнована церква в їхній рідній місцевості під Києвом. Зате щоразу,
коли намагаються знести пам'ятник Леніну, лунає: "Як так можна, це ж частина
нашої історії!". Не кажучи вже про назви вулиць у багатьох містах, які часто
прославляють людей, відповідальних за масові вбивства українців.
Якщо вже говорити
про те, що в нашій історії було хорошого, а що поганого, слід розібратися і з найбільш
темними її плямами. Так, це дається нелегко, як, наприклад, польська дискусія
про погром в Едвабні. Там у 1941 році поляки спалили в стодолі понад 300
євреїв. Думаю, що на 70-річчя волинської трагедії проходитимуть дискусії також
про польську політику щодо української меншини в 1918-1939-му, яка і призвела
до подій 1943 року. У постанові сенату, прийнятій 20 червня, яка стосується
цієї трагедії, йдеться, що в історії польсько-українських відносин у XX
столітті були також події, які не приносять Польщі слави, – несправедлива
національна політика II Речі Посполитої і випадки польського відплати в
1943-1945 роках.
В Україні така дискусія теж була б корисною. Спокійна і врівноважена, без участі політиків, особливо тих, хто шалено захищає комуністичну спадщину, а також тих, хто сліпо підтримує націоналізм
В Україні така
дискусія теж була б корисною. Спокійна і врівноважена, без участі політиків,
особливо тих, хто шалено захищає комуністичну спадщину, а також тих, хто сліпо
підтримує націоналізм (не плутати з патріотизмом). Це процес довгий і часто
болючий, але він приводить до гарних, як це видно на прикладі Польщі, результатів.
***
Цей матеріал опубліковано в №26 журналу Корреспондент від 5 липня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.