RU
 

Де Дзербі: Українці захищають цінності, які ми сприймаємо за належне

Текст: ,  18 березня 2022, 12:28
0
251
Де Дзербі: Українці захищають цінності, які ми сприймаємо за належне
Фото: Getty Images
Де Дзербі змінив свою думку щодо українців

Головний тренер Шахтаря дав широке інтерв'ю італійським ЗМІ, в якому розповів про ситуацію в Україні.

 
Футболісти Шахтаря до останнього не залишали Україну, бо не вірили у напад Росії та хотіли продовжувати виступ у чемпіонаті. Про це в інтерв'ю італійським ЗМІ розповів головний тренер Шахтаря Роберто Де Дзербі.
 
Він також розповів, що війна остаточно змінила його уявлення про нашу країну та її мешканців.
 
- Хтось із ваших знайомих пішов до армії?
 
- Працівник бази та футболіст, але вони не на передовій. На щастя, у Києві нікого немає, ми змогли перевезти гравців до західної частини країни. На жаль, їх вивезти не можна: ті чоловіки, кому від 18 до 60 років, не можуть покинути Україну. Деякі співробітники жили в Ірпені, їхні будинки розбомбили. Лікар живе на Оболоні, бомби там також падали.
 
- Передумови до такого були протягом деякого часу.
 
- З грудня були новини про пересування російської армії. Але нас заспокоювали: це все більша гра, 190 тисяч солдатів недостатньо для вторгнення в країну з 42-мільйонним населенням. Проте посольство Італії зв'язалося з нами, щоб організувати план евакуації, оскільки ми тоді були в Туреччині.
 
- Зі зборів в Анталії ви повернулися 19 лютого.
 
- Це був день матчу Манчестер Сіті – Тоттенхем. Треба було летіти над Чорним морем, а там були російські навчання. Тривожний знак. Ми прилетіли до Києва, зупинилися у готелі: додому я не поїхав, було погане передчуття. У понеділок, 21 лютого, путін провів ту дурну прес-конференцію: цинічну, нахабну, він сказав, що Україні немає сенсу існувати, а ще заявив про визнання так званих республік Донбасу. Все одно думали, що на цьому ситуація зупиниться. Вранці 23 лютого ми провели тренування, було вже не так спокійно: в офісі ми мали карту з виділеними лініями маршруту руху в бік Польщі, Словаччини та Румунії. О 17:00 надійшло аудіоповідомлення з посольства Італії: терміново залишити країну. Повторно у WhatsApp о 20:27.
 
– І що ви зробили?
 
- Я зателефонував спортивному директору Срні. Сказав, що нам радять їхати. У нас були свої машини, я забрав свою у вересні, вона досі там. В Анталії ми зустрічалися, бо був неспокій. Мені казали, що я можу поїхати, але поки що не було рішення про призупинення чемпіонату я вирішив залишатися. Я взяв на себе перед ними відповідальність. Срна мене заспокоював: на 70% у суботу матч у Харкові відбудеться. Все відмінно. Ми пішли спати в готелі, але о 5-й ранку нас розбудили вибухи.
 
– Який ефект це має?
 
- Насправді, я не турбувався про влучення ракети в готель. У перші дні цілі були військовими. Я боявся тікати. Навколо затори. На заправках закінчувався бензин, закінчувалися їжа та питво. Ризик був у тому, щоб простояти три дні у заторах, як це зробив Фонсека, в автобусі, на якому він поїхав наступного дня. Був ризик померти якщо не від влучення бомби чи пострілу, то від голоду, спраги чи холоду. Тому ми переконали бразильців не їхати відразу. Ми були замкнені в готелі з четверга до неділі, спали на мінус першому поверсі готелю, сто осіб із матрацами на підлозі. Дві-три години ночами. Одягнені.
 
– У суботу поїхали бразильці.
 
- Із дружинами, дітьми, сім'ями. Незадовго до комендантської години. Зустріч із нею була емоційним моментом. Я та мої помічники були для них старшими братами.
 
- Ви не думали сісти на їхній поїзд?
 
– Ні, місця не було. І ми вже не знали, що робити. Комендантська година заважала нам рухатися: стріляли на місцях. На щастя, про це подбав Чеферін та Українська асоціація футболу. А ще ми були на постійному контакті із президентом Італійської федерації футболу Гравіною.
 
- Як вам удалося евакуюватися?
 
- У неділю о 12 годині нам сказали, що о 13:00-13:30 буде поїзд із безкоштовним вагоном, який відвезе нас до Львова. За 10 хвилин ми запакували багаж. Троє солдатів забрали нас у готелі, відвезли машиною, з гвинтівками напоготові. Місто було порожнім. На вокзалі чекали годину під навісом поряд із солдатами. До Львова їхало 9 годин. Там був небачений бардак: люди, що приїхали звідусіль, багато іноземців. Пересіли до мікроавтобуса, до якого намагалися пробратися інші люди, які бажають врятуватися. Нас відвезли одразу, у бік Угорщини: шлях до кордону зайняв 6-7 годин. О 5-й годині ранку нас завезли до ресторану, щоб поснідати в очікуванні проїзду до Угорщини, де ми пересіли на автобус Ференцвароша і поїхали до Будапешта, а потім – до аеропорту, звідки відлетіли до Бергамо.
 
 
 instagram.com/dezerbismo/
 
- І що ви бачите?
 
- Мене дратувало, що російських спортсменів-паралімпійців не пустили на змагання до Пекіна: вони мають можливість виступити раз на чотири роки, і вони її забрали. При цьому коли я бачу, що чемпіонат Росії триває, у мене закипає кров. Вони грають, а нас бомблять. Це не чесно. І ніхто із гучних імен у російському спорті не висловився проти війни. Іноді говорити публічно – обов'язок.
 
– Ваші гравці отримали можливість грати в інших місцях.
 
- Бразильці у депресії, вони хотіли б грати. Деякі клуби дзвонили мені, щоб забрати їх: мене це турбувало. Я попередив хлопців: не робіть помилок під час підписання якихось паперів, коли ваші партнери по команді перебувають під бомбами. Це будуть погані вчинки. "Добре, містере", - відповіли вони.
 
– Ви теж могли б тренувати в іншому місці.
 
- До мене зверталися деякі клуби з-за кордону, але я навіть не хотів про це говорити. Так, ми отримали листа, яким клуб нас «звільняє». Але зараз моє серце не на місці. Я не можу думати про іншу команду. Сім місяців я провів у країні, за десять днів цього не скасуєш. Навпаки: якщо рано чи пізно відновиться чемпіонат України, я хотів би провести ще рік у Шахтарі, якщо вони ще забажають цього. Мої пріоритети абсолютні: я чекаю, доки з'явиться шанс повернутися. Хоч би яка команда була, навіть без бразильців, навіть якби ми не могли більше постійно перемагати. Для мене це було б важливим. Тому що нас змусили тікати, як злодіїв, але ми працювали. Злодії, злочинці – це росіяни, які до нас вторглися. Ми були першими за 12 турів до фінішу. Якщо нам дадуть титул рішенням за столом, я цього не хотів би. Ми виграли б його на полі, в чемпіонаті. У Туреччині я нарешті почав бачити плоди своєї роботи. Я також почав думати про те, як покращити команду надалі. І відразу все це розвалилося. Ця річ мене знищує.
 
- Що ви можете сказати про українців?
 
- Я їх не розумів, бо був занурений у футбол. Холодні, замкнені, підозрілі. Але ця війна змусила мене зрозуміти їхню гордість, їхню гідність. Вони 30 років вільні, вони захищають цінності, які ми сприймаємо за належне. Я чув, що Зеленський міг втекти одразу, але він очолив народний спротив. Адже українці, причому всі як один, воювали б навіть, якби Зеленський втік чи здався, вони все одно ще воювали б.
 
- Вам ще чується звук бомб?
 
- (Дивиться у вікно) Так. Навіть коли це летять літаки.
 
 
 
Новини від Корреспондент.net в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/korrespondentnet
ТЕГИ: интервьюШахтер (Донецк)главный тренер
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Читати коментарі