Хоча всі прогнози політичної погоди в Україні говорять про шторм, країна не збирається розпадатися на частини. Замість цього почався складний політичний танець., пише у британській The Guardian директор Національного інституту стратегічних досліджень Юрій Рубан.
Дік Чейні, віце-президент США, прибув до Києва цього тижня на тлі того, що більшістю українців розглядається як лише ще один сезонний ураган. Такі урагани стали звичайними для бурхливої політичної погоди країни. Однак для випадкового стороннього спостерігача події виглядають набагато серйозніше. Адже коли прем'єр-міністра звинувачують у спробі здійснити «конституційний переворот», а Президента називають «диктатором», легко собі уявити наближення громадських заворушень. Насправді ж це не так.
Ще більш заплутаною ситуація може виглядати через те, що конфлікт спалахнув між двома героями Помаранчевої революції 2004 року. Президент Віктор Ющенко і Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко, колись принц і принцеса західних цінностей, прийшли до того, що майже не можуть працювати разом. Проте, незважаючи на жорсткі епітети, якими вони обмінюються на адресу один одного, Помаранчева революція стала своєрідним рубіконом, завдяки якому будь-які суперечки, незалежно від того, наскільки вони жорсткі, вирішуються у (хоча й недосконалих) рамках конституції. Політика в Україні може бути жорсткою, однак і принципи демократії дотримуються тут так само жорстко.
Помаранчевий блок розпався швидше, ніж цього можна було б очікувати від подібного визвольного руху. Оскільки остання криза настала так скоро після російсько-грузинської війни, мало б сенс пошукати в ній московські сліди. І знайти ці сліди буде неважко: режим Путіна/Медведєва не сильно намагався їх замести. Проте, не варто забувати й про винятково внутрішньоукраїнські фактори. Адже між Президентом Ющенком і його колишньою спільницею існують значні розбіжності, при чому не лише особистого характеру або стосовно зовнішньої політики, а й в економічній сфері.
Москва, звісно, не засмутиться подіями цього тижня в сусідній Україні, яку вона надто часто розглядає як свого сателіта, але якщо бути до кінця справедливим - Путін не винен у високих темпах зростання інфляції та нездатності Кабінету Міністрів знизити державні витрати. Можливо, Юлія Тимошенко й хотіла б виглядати в очах деяких аудиторій подобою східноєвропейської Маргарет Тетчер, однак поки вона більше походить на безсоромного популіста. Так, вона підтримує приватизацію - як і Президент, - але для неї ця приватизація - скоріше засіб збагачення олігархічної еліти й фінансування щедрих державних витрат.
Крім того, хоча прихильники двох помаранчевих партій, Наша Україна - Народна Самооборона (НУ-НС) і Блок Тимошенко (БЮТ), поділяють основні погляди - на відміну від відверто проросійської Партії регіонів (ПР) і комуністів - сама Прем'єр-міністр нещодавно все ж таки дещо змінила свої позиції. У той час як минулого місяця Президент Ющенко з колегами з Польщі та балтійських держав на барикадах у Тбілісі захищали незалежність Грузії, прем'єр-міністр України раптом «зникла» і будь-яку інформацію про її місцезнаходження протягом двотижневого періоду знайти було неможливо. Так само неоднозначною виглядає її позиція щодо подальшої долі російського Чорноморського флоту після закінчення у 2017 році договору про оренду ним портової інфраструктури в місті Севастополь. Водночас Президент ясно дав зрозуміти, що розглядає присутність Чорноморського флоту на території України як анахронізм.
Припущення, що Тимошенко намагається обзавестися підтримкою Москви через президентські вибори у 2010 році, на яких вона є сильним кандидатом, ґрунтується на подіях цього тижня у Верховній Раді України. Депутати Блоку Тимошенко об'єднали свої сили з депутатами Партії регіонів у спробі обмежити президентські повноваження у сфері зовнішньої політики, а також знизити статус посади Президента, перетворивши її на суто церемоніальну. Хоча в Україні, як і раніше, спостерігається економічне зростання, необхідність різких конституційних змін у країні, де ціни на основні товари є пріоритетними для більшості українців, сумнівна.
Тимошенко користується культоподібним успіхом серед своїх прихильників, її електоральна підтримка останнім часом зросла, однак через непереконливість досягнень її уряду вона навряд чи хоче дострокових виборів. Обіцянка Ющенка вкотре винести ситуацію на суд народу заслуговує на похвалу і не є пустою погрозою, - він уже робив так колись - але не варто скидати з рахунків можливість того, що двоє політиків зможуть дійти згоди. Ющенко може й був би готовий ризикнути приниженням на дострокових виборах, однак його основною метою є підтримка певного ступеня єдності в політиці до грудня, коли НАТО розглядатиме питання про надання Україні ПДЧ. Так само і прем'єр-міністрові було б вигідно відтягнути голоси у ПР, однак якби вона була змушена створити згодом парламентську коаліцію з ними, це б призвело до дестабілізації в лавах її прибічників, оскільки вони розуміють, що така конфігурація заморозила б процес євроатлантичної інтеграції України.
Забезпечити нормальне співіснування різних національних меншин на своїй території Україні поки що вдавалося досить добре. І це стосується не лише російськомовних - надання щедрої автономії Криму також є гарним прикладом. Але події у Грузії, безумовно, змінили політичні пріоритети. У 2004 році Україна прийняла рішення раз і назавжди: вона бачить своє майбутнє як частина Європи. Тому прем'єр-міністр повинна продемонструвати, чи рухається вона, як і раніше, в ритм із громадянами України, або ж танцює під іншу музику - ту, яку їй награють на балалайці.
Оригiнал статті:
http://www.guardian.co.uk/commentisfree/2008/sep/05/ukraine.russi…