Те, що українська прозахідна коаліція розпалася саме під час грузинської кризи, звичайно ж, більше, аніж просто збіг обставин, йдеться на сторінках британського видання Financial Times.
Країна поринула у політичний хаос минулого тижня напередодні візиту американського віце-президента Діка Чейні, який приїхав, аби висловити їй свою підтримку, та лише за декілька днів до візиту Президента Ющенка до Франції на саміт Україна-ЄС.
Ющенко вважає, що до політичного безладу у Києві доклалася Росія. Ясна річ, Кремлю вигідно, щоб у цей важливий час усі побачили київські чвари. Та все ж, першочергово, відповідальність лежить на українських лідерах. Пан Ющенко та прем’єр-міністр Юлія Тимошенко не змогли скористатися зі свого спільного тріумфу під час Помаранчевої революції. Заміть співпраці, націленої на рішуче скерування України на Захід, головним пріоритетом якої мав би бути вступ України до ЄС, вони погрузли у боротьбі за владу.
Варто зазначити, що конституційна угода, яка стала виходом з кризи під час Помаранчевої революції, залишила Київ із невпорядкованим поділом влади між президентом і парламентом. Але замість того, щоб використати складну ситуацію собі на користь, обидва помаранчевих лідери проґавили свої шанси. Найбільше вигоди з цього отримав Віктор Янукович, проросійський опозиційний лідер, який залишається впливовим, не зважаючи на його роль у сумнівних виборах 2004 року.
Всі троє зараз вдаються до різних політичних маневрів, націлених на президентські вибори, що мають відбутися наступного року. На них президент Ющенко, чий рейтинг стрімко падає, буде боротися за те, щоб утриматися на посаді. Ця трійця мала б поставити на перше місце інтереси України, а не свої власні, і зробити свою передвиборчу кампанію якомога менш брудною. Але, зважаючи на попередній досвід, це навряд чи можливо.
Все це відкриває перед Росією ряд можливостей – від розпалювання бунтівних настроїв серед членів російськомовних громад Криму та Східної України до маніпулювання поставками енергоносіїв.
Захід має посилити свою підтримку Києву. І правильна відповідь – не у просуванні Києва до НАТО, яке підтримують американці. Окрім того, що існує загроза у цьому випадку спровокувати Росію, серед самих українців немає єдності щодо вступу до НАТО. Набагато краще було б сконцентруватися на прагненні Києва вступити в ЄС, яке користується в Україні широкою підтримкою. Євросоюз має пообіцяти Києву майбутнє членство. Навіть якщо лідери і об’єднаються, Україні знадобиться ще років з десять, аби завершити потрібні реформи. Цього часу ЄС вистачить, щоб «завершити» своє теперішнє розширення і здобути прихильність щодо заявки Києва з боку скептично налаштованих громадян країн ЄС.
Обіцянка майбутнього членства сама по собі не захистить Україну від зовнішнього втручання. Але, ставлячи перед київськими лідерами спільну мету, можна домогтися того, що цьому втручанню буде легше чинити опір.
Оригiнал статті:
http://www.ft.com/cms/s/0/e632cdf0-7d08-11dd-8d59-000077b07658.ht…