Корреспондент: Мирові хлопці. Сотні український миротворців працюють в африканській Ліберії

Три сотні українських миротворців бережуть хиткий мир африканської Ліберії, підставляючи своє плече під час виборів, а також у разі розгулу стихії, пише Неллі Вернер у №35 журналу Корреспондент від 6 вересня 2013 року.

Корреспондент виходить з літака в міжнародному аеропорту Робертс на околиці столиці Ліберії Монровії о 6:30 за місцевим часом. Незважаючи на похмурий ранній ранок, тут тепло й душно, як у сауні. У розлогій кроні мангового дерева щебечуть птахи – судячи із сили звуку, їх сотні.

"Не замерзли? Тут зараз зима, багато хто куртки носить, светри, хутряні шапки", – широко усміхається Олександр Максимчук, начальник поліцейської станції ООН аеропорту.

Цю міцну молоду людину в штатському з безліччю бейджів-перепусток для гостей, прикріплених до поясу штанів, тут беззлобно називають Сашею-поліцаєм. У рідному Северодонецьку він колись служив дільничним інспектором, а тепер під його керівництвом 15 поліцейських-миротворців з Гани, Нігерії, Непалу, Камбоджі, Пакистану та Китаю.

У миротворчих підрозділах ООН, розташованих у Ліберії, працюють ще два десятки співвітчизників Максимчука. Причому всі вони займають керівні пости – загальний рівень підготовки українців високо цінує оонівська місія.

Однак найбільш чисельний підрозділ українського контингенту – це 56-й окремий вертолітний загін, який налічує 275 осіб. Він базується у Ліберії з 2004 року – тоді тут саме вщухла друга громадянська війна.

Фото Руслана Лінника
Український 56-й окремий вертолітний загін працює в Ліберії з 2004 року

Кістяк загону, понад півсотні льотчиків, – це офіцери та контрактники українських Збройних сил у віці від 25 до 40 років, які несуть службу на восьми військово- транспортних вертольотах Мі-8. Були ще три бойових Мі-24, однак нещодавно їх з авіагрупою з 38 осіб відправили в сусідній Кот-д'Івуар – там сьогодні, на думку ООН, напружена політична обстановка, і присутність силовиків є актуальною.

Однак у Ліберії завдання миротворців мають воістину мирний характер. Вони транспортують хворих з важкодоступних районів, евакуюють жителів під час природних лих, доставляють гуманітарну допомогу, перевозять представників місцевої влади і дипломатів, а також охороняють кордон від контрабандистів.

"На амбразуру кидатися поки що не доводилося, – зізнається командир загону полковник Петро Пліс. – Але й роботи вистачає".

Допомога з повітря

Робочий день українських льотчиків починається о 8:00 , а закінчитися може як о 18:00, так і о 22:00 – залежно від завдань, які ставить перед ними штаб ООН.

"Ми дуже мобільні: отримавши завдання, повинні за півгодини зібратися, доїхати до аеропорту і злетіти", – описує Пліс добре оплачувані якості свого авіазагону – за годину польотів миротворча місія платить Україні $ 6 тис.

Фото Руслана Лінника
Миротворець Петро Пліс має багатий досвід роботи у гарячих точках

За словами командира, кожен робочий день непередбачуваний: завдання можуть виникати і змінюватися раптово. Буває, що пілот перебуває в небі до семи годин на день.

Хоча тепер у Ліберії відносно спокійно, Плісу, який відслужив у миротворчих військах майже сім років, в тому числі в Сьєрра-Леоне і на Балканах, і налітав 4,5 тис. годин, доводилося й пороху понюхати.

"Розмежувати сторони, що воюють, а потім роззброїти", – описує Пліс стандартний алгоритм дій миротворців і згадує, як роззброювали ліберійських повстанців, видаючи по $ 100 за кожен добровільно зданий автомат. Для Ліберії, де середня зарплата – $ 30-40, це великі гроші.

Фото Неллі Вернер
Українські миротворці виконують в Ліберії гуманітарну місію

І тепер миротворчий контингент займається знищенням зброї, доставляє нужденним харчування, предмети першої необхідності і, нарешті, створює безпечні умови для демократичних виборів у державі.

Наприклад, під час президентської кампанії 2006 року в Ліберії українські вертольоти забезпечували прикриття з повітря для іноземних делегацій, які прибували до країни, перевозили місцевих політичних лідерів і навіть доставляли виборців до пунктів голосування.

Також українці допомагають населенню в екстрених ситуаціях. Їм доводилося вивозити хворих моряків із суховантажу у відкритому океані і місцевих жителів з ​​гірських районів і джунглів під час стихійних лих.

У багатьох африканських країнах схожі проблеми, з якими їм самим впоратися не під силу, й українські авіазагони також несуть службу в Конго і Кот-д'Івуарі. У нинішньому році вертолітників запитувала ще й Малі, де вирує громадянська війна, а наприкінці липня відбулися президентські вибори. Але Міноборони України прийняло рішення не відправляти людей і техніку в державу, де племена туарегів, що воюють, володіють переносними ракетними установками.

І зелений папуга

Рано вранці в неділю на базі українських миротворців не сплять лише патрульні і півні. На обійсті вертолітного загону розтягнулися кілька кішок і цілий виводок великих рудих собак. Військові небайдужі до своїх чотириногих сусідів – підгодовують їх залишками їжі з солдатської кухні.

Та й курник тримають не заради різноманітності меню, а й як психологічний чинник: за словами миротворців, спів півнів вранці нагадує про далеку батьківщину. Компанію їм складає ручний папуга, який "інспектує" шикування загону вранці, важливо походжаючи вздовж строю.

Загалом українська місія нагадує невелике селище, що живе в режимі повної автономії. Тут свої їдальня, станція фільтрації питної води, вузол зв'язку, невелика метеостанція і медпункт. Електрику виробляють дизель-генератори: у країні немає жодної електростанції.

Все це господарство, що включає також автопарк та авіаційно-диспетчерську службу, в будь-який момент можна швидко згорнути і перенести за допомогою авіації та автомобілів в іншу точку Ліберії, розповідає Пліс.

Був у загоні навіть свій мобільний хлібозавод.

"Пекли чорний хліб – цеглинку. І такий смачний, що слава про нього рознеслася на всю Західну Африку, – з ностальгією згадує командир вертолітників. – Приїжджали до нас хлопці з інших загонів – спеціально накопичували шоколад, який видавався дуже обмеженими порціями, щоб потім обміняти на ящик нашого хліба".

Сьогодні миротворцям пекарня не потрібна: хлібом, як й іншим провіантом, їх забезпечує ООН. Тутешньому раціону можна позаздрити. Кухарі-контрактники готують милі для слов'янського смаку борщ, суп і салати, м'ясо – тричі на день, а у свята – вареники і пельмені ручної роботи, смажена картопля і морозиво.

Фото Руслана Лінника
Українські миротворці мають пристойне харчування

Також на столі миротворців буває свіжа капуста – великий дефіцит у цих краях. На місцевому ринку маленький качан звичайного для українських широт овочу коштує $ 2.

За здоров'я вертолітників відповідає тутешня медична служба, яку очолює підполковник Андрій Рюмін. За словами колег, він фахівець багатопрофільний – і лікар, і рятувальник, і перекладач.

Рюмін відразу радить Корреспонденту відмовитися від прийому українських антималярійних таблеток: мовляв, користі від них мало, а місцеві ліки ефективніші.

"Тут тропічна малярія чудово лікується, не дає рецидивів", – підтверджує Пліс. Завдяки своєчасній діагностиці та якісному лікуванню п'ятеро українців, які заразилися цією напастю в останні півроку, успішно вилікувалися.

Але Рюмін наполягає на профілактиці.

" Комар активний після 17:00 і до восьмої-дев'ятої ранку. У цей час потрібно надягати закриті речі й обробляти шкіру", – радить лікар.

Українці рятуються від комарів під кондиціонерами, які підтримують у приміщеннях бази "некомарну" температуру нижче 21 ⁰ С. А щоб відлякати кровопивців під час неминучих переходів між вагончиками, українці по-старому наносять на шкіру одеколон Гвоздика – оонівський спрей Off викликає роздратування.

Після прибуття в Україну миротворці з літака вирушають прямо в госпіталь на карантин, де майже тиждень обстежуються і здають аналізи, щоб бути впевненими у відсутності хвороб.

Африка як наркотик

Щоб потрапити у миротворці, крім подання рапорту про переведення в контингент необхідно пройти тести на фізичну та бойову підготовку. Зазвичай конкурс складає чотири-шість осіб на місце. Його проходять ті, хто показує високий інтелектуальний рівень і швидку реакцію.

"Ми протягом хвилини можемо побачити і проаналізувати до 90 показань приладів", – пояснює підполковник Павло Комишов, начальник безпеки польотів авіазагону.

Головний стимул вирушити на довгі місяці в Африку – хороша за офіцерськими мірками зарплата. Багато українських військовослужбовців, незважаючи на звання та вислугу, не мають власного житла. А в Ліберії миротворець отримує оклад у розмірі $ 2-4 тис., і за дев'ять місяців вахти льотчик з української провінції цілком може заробити на квартиру.

До того ж служба на спекотному континенті передбачає певну подобу сієсти: не зайняті на чергуванні співробітники не прив'язані до свого місця служби протягом усього робочого дня .

"Тут я можу з полудня десь до 15:00, коли сильно спекотно, зайнятися спортом, повчити англійську або почитати книгу, – розповідає військовий журналіст, підполковник Руслан Лінник. – В Україні такої можливості не було".

Фото Неллі Вернер
Журналіста Руслана Лінника привабила в Африку військова романтика

Лінник закінчив Львівський військовий інститут сухопутних військ ім. Сагайдачного. Потім служив у газетах Міноборони Крила України і Народна армія. Але, за його словами, "захотілося драйву", який може бути тільки в діючій частині і тільки в гарячих точках.

Правда, служба в екстремальних умовах триває недовго – кожні шість місяців відбувається ротація контингенту.

"Кожен раз наприкінці ротації думаєш: " Це востаннє! Боже упаси мене ще колись сюди прилетіти!" – каже Комишов, який "мотає" вже четвертий термін служби. – А потім проходить місяць, другий – і знову тягне. Африка – вона як наркотик".

Однак і туга за батьківщиною у тропіках гризе не менш африканського синдрому. Стіни кімнат миротворців обклеєні фотографіями сімей та малюнками дітей.

"Це неправда, що одиноким легше, – міркує Комишов. – Усвідомлення того, що хтось там, удома, тебе дуже чекає, допомагає пережити всі труднощі тутешньої служби".

Рівно о 21:00 офіцери збираються біля телевізора для щоденного ритуалу – спільного перегляду новин з України, правда, щоразу вчорашніх. Їх Лінник скачує із сайту телеканалу Інтер і жалкує, що інші вітчизняні канали не викладають новини так само оперативно. У загоні немає супутникової антени, а дивитися телебачення онлайн миротворцям не дозволяє слабкий інтернет-трафік.

І якщо ненадійний зв'язок з батьківщиною українців засмучує, то тому, що їхня служба проходить безтурботно, вони щиро раді. За весь час у Ліберії українці не випустили жодного боєприпасу – хіба що на полігоні.

Тим часом практично зведені нанівець перестрілки серед місцевого населення і спроби зазіхнути на обрану владу.

" У 2004-му, коли ми пролітали над селом, селяни боялися, ховалися в укриття, – згадує Пліс. – Тепер, навпаки, виходять з дітьми, махають руками, вітають. Отже результат досягнутий".

***

Цей матеріал опубліковано в №35 журналу Корреспондент від 6 вересня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.