Намагаючись впоратися з житловою кризою, в СССР придумали комунальні квартири. Це житло, яке планувалося як тимчасове, стало частиною міської субкультури і пережило своїх творців, пише Валентина Червоножка у №35 журналу Корреспондент від 7 вересня 2012 року.
У перші роки свого існування радянська влада, яка обіцяла
дати робітникам фабрики, переконалася, що вона не в змозі надати їм навіть
окреме житло. Особливо актуальною проблема стала у великих містах, населення
яких зростало ударними темпами завдяки індустріалізації.
Більшовики з властивою їм схильністю до простих рішень
знайшли вихід – вони стали поселяти в одну квартиру по декілька сімей,
виділяючи кожній окрему кімнату із загальною кухнею і санвузлом. Так було
запущено процес створення комуналок.
З роками щільність населення в таких квартирах тільки зростала.
Ситуація почала змінюватися на краще лише в 1960-х роках, коли Кремль ініціював
житлову програму – зведення так званих хрущовок.
Це радянське житлове ноу-хау на довгі роки визначило не тільки побут громадян СРСР, але й стало частиною міської субкультури
І навіть коли вся країна вкрилася новими масивами
панельних багатоповерхівок, комуналки не зникли. Це радянське житлове ноу-хау
на довгі роки визначило не тільки побут громадян СРСР, але й стало частиною
міської субкультури.
Сусіди по комунальних квартирах – люди різного
соціального статусу, життєвих інтересів і звичок – жили в одному місці,
перепліталися долями, сварилися і мирилися.
"Взаємовідносини між мешканцями комуналки, як правило,
складалися напружені: побутові труднощі озлоблювали людей, – пише у своїх
спогадах про Одесу письменник Лев Штерн. – Якщо іноді подовгу доводилося чекати
черги в туалет або до крана, важко очікувати теплих взаємин між сусідами".
Саме Одеса в радянський час лідирувала за розмірами фонду
комуналок серед усіх українських міст. Виною тому стали відблиски колишньої
забезпеченості – до революції в цьому місті багатоповерхівки становили 12% загального
числа будинків. Багато комуналок було також у Києві, Дніпропетровську та
Харкові.
Житло, яке замислювалося як тимчасове, примудрилося
пережити Союз. Лише протягом 1990-х комуналки майже зникли. Збереглися вони
лише в Одесі, де, за словами Людмили Соколової, заступника гендиректора
місцевого агентства нерухомості (АН) Президент, в історичному центрі досі
залишилося багато таких квартир.
Квартирне питання
Історія комуналок почалася в той момент, коли радянська
влада придумала підселяти у великі багатокімнатні квартири середнього класу
дореволюційної Росії пролетаріат. В результаті утворювалися певні кондомініуми,
де на 6-12 кімнат припадало до шести сімей. Усі зручності таких квартир –
вбиральні, водопровід, каналізація, пічне опалення або котли для підігріву води
– ставали спільними.
Комуналки організовувалися в прибуткових будинках – багатоповерхових будівлях
царської епохи, зведених до початку ХХ століття у великих українських містах – Одесі, Києві, Катеринославі (сучасний Дніпропетровськ) і Харкові
Як правило, комуналки організовувалися в прибуткових
будинках – багатоповерхових будівлях царської епохи, зведених до початку ХХ
століття у великих українських містах – Одесі, Києві, Катеринославі (сучасний
Дніпропетровськ) і Харкові. В одній лише матері міст руських, за даними
історика Дмитра Малакова, під час двох будівельних бумів – 1895-1901 і
1907-1914 років – їх побудували понад 1.000.
Ущільнювати населення цих міщанських гнізд комуністи
бралися відразу ж, щойно встановлювали контроль над містами.
"Потрібно провести ущільнення жител, причому через брак
осель ми вдамося до виселення тих елементів, перебування яких не викликається
потребою", – писала газета Київський комуніст 19 лютого 1919 року, через два
тижні після другої спроби більшовиків закріпитися в Києві.
Від нової влади журналісти повідомили читачам, що "нероби,
спекулянти, злочинці, білогвардійці і т. п. елементи, звичайно, повинні бути
позбавлені квартир". Крім того, в радянських квартирах, як виявилося, не
повинно бути віталень, залів та їдалень. А кабінети більшовики обіцяли залишити
лише тим, кому вони потрібні для роботи –лікарям, професорам і відповідальним
працівникам.
У першу чергу житло шукали для співробітників українського радянського уряду, який переїхав з Харкова в кінці березня 1919року. Лише за місяць більшовики
звільнили для них 2.159 кімнат
У першу чергу житло шукали для співробітників
українського радянського уряду, який переїхав з Харкова в кінці березня 1919
року. Лише за місяць більшовики звільнили для них 2.159 кімнат.
Як правило, під нове начальство звільняли один-два
поверхи. Колишніх мешканців і власників розміщували в тих самих будівлях,
пропонуючи звільнити відведені для потреб уряду квадратні метри протягом 24
годин. Забрати із собою дозволялося лише ліжко та речі першої необхідності.
Тоді ж влада вперше регламентувала для киян розмір
житлової площі, що мала припадати на кожного мешканця комуналки: підселювати
нових жителів можна було до того моменту, поки на одну людину в кімнаті було більше
9,8 кв. м. Пізніше такі норми з'явилися і в інших містах.
У тісноті й образі
Буквально через лічені роки після того, як колишні
прибуткові будинки отримали нових мешканців – справжніх пролетарів, влада
зіткнулася з несподіваною проблемою: міцне на вигляд житло, зведене з каменю та
цегли, стало швидко псуватися.
Міська біднота, що потрапила в "панські хороми", не надто
цінувала їх, адже багато робітників не просто отримали житло безкоштовно, але й
звільнялися від внесення квартплати. Пролетаріат швидко "прикінчив" каналізацію,
водопровід і печі. У дворах стало накопичуватися сміття, яке ніхто не вивозив.
"Фізичні умови існування ставали все гірше і гірше", –
писав про зиму 1919-1920 років у своїх Київських спогадах юрист Олексій
Гольденвейзер. За його словами, в більшості будинків, що мали центральне
опалення, тепер обігрівали по дві-три кімнати в кожній квартирі, та й то робили
це за допомогою печей.
Замерзали і лопалися водопровідні і каналізаційні труби.
А коли лід в уцілілих комунікаціях відтанув, на електростанції виник дефіцит
вугілля. Тому вода подавалася протягом півгодини раз на добу, причому
найчастіше вночі. І доходила вона в кращому випадку до квартир першого поверху.
Бачачи, що їй не впоратися з комунальної катастрофою,
влітку 1921 року влада дала задній хід: у рамках нової економічної політики
(непу) оголосили і про проведення нової житлової політики. У підсумку на кілька
років відновили приватну власність на нерухомість, житло дозволили здавати
внайми, частину націоналізованих великих будинків віддали колишнім власникам з
умовою, що вони за рік проведуть капремонт.
А мешканців націоналізованих будинків зобов'язали
сплачувати комунальні послуги та вносити квартплату.
Завдяки цим заходам стан житлового фонду покращився, але
у пролетаріату почалися складнощі. Закон зобов'язував здавати квадратні метри
робітникам і радянським службовцям за спецтарифом, який був у шість разів
нижчим за звичайний. Через це домовласники намагалися не допускати на свої
кровні "квадрати" таких невигідних постояльців.
За даними перепису 1926 року, третина всіх міських жителів України – 1,6 млн осіб з 5,1 млн – мешкали в комуналках. У великих містах комуналки стали основним
типом житла
Розквіт непу був недовгим – незабаром влада згорнула
новації і захопилася ущільненнями, пік яких припав на середину 1920-х. За
даними перепису 1926 року, третина всіх міських жителів України – 1,6 млн осіб
з 5,1 млн – мешкали в комуналках. Решта жили в окремих будинках або знімали в
них кімнати. У великих містах комуналки стали основним типом житла.
До того часу будинки, побудовані до Першої світової
війни, вже виявилися переповненими, а нові будівлі будували нечасто. При цьому
через індустріалізацію міське населення лише за кілька років зросло в рази.
У підсумку більшовики пішли второваною дорогою, знову
скоротивши норматив житлової площі. За даними історика Мирослава Борисенка, в
Києві на одного мешканця дозволяли виділяти до шести "квадратів", в Харкові –
до 5,5. У невеликих містах умови були трохи кращими. Найтісніше жили на
індустріальному Донбасі: у Макіївці, наприклад, на одну людину виділяли лише
2,6-2,8 кв. м.
Всі жили рівно, скромно так
Побут комуналок сформувався досить швидко.
Те, що квартира комунальна, було видно ще з порога – біля
вхідних дверей розташовувалося кілька кнопок дзвінків з прізвищами глав сімей і
зазначенням, скільки разів кому дзвонити.
У всіх місцях загального користування – коридорі, кухні,
ванній, туалеті – також було кілька лампочок, за кількістю сімей (ніхто не
хотів платити за електроенергію, використану сусідом). А в туалеті в кожної
було своє сидіння для унітазу, що висіло тут таки на стіні.
Місця загального користування прибирали за графіком.
Однак поняття чистоти було відносним, адже у кожного з користувачів було про
неї своє уявлення. Як наслідок, незмінними супутниками комуналок стали грибок і
комахи.
"Таргани юрмами ходили. Ніде більше я їх в такій
кількості не бачила", – розповідає Таїсія Самоварова, що жила в комуналці в
центрі Києва у другій половині 1980-х років.
Крім комуналок "з усіма зручностями", були квартири, де
туалет і умивальник поєднували з кухнею. Іноді вся ця "розкіш" перебувала у
дворі. Подібні ситуації виникали, коли влада, намагаючись ущільнити всіх і вся,
навіть ванні кімнати переобладнала під житло.
Комуналки різнилися між собою. У справжніх жили до 10-12 сімей, а ті, де мешкало в три-чотири рази менше народу, називали малокомунальними квартирами
Цікаво, що комуналки різнилися між собою. У справжніх
жили до 10-12 сімей, а ті, де мешкало в три-чотири рази менше народу, називали
малокомунальними квартирами.
Штерн мав щастя жити у малокомунальній квартирі. Свій
тодішній побут письменник малює за допомогою цифр: 12 душ (мешканців), три
особових рахунки, один туалет і один кран для всіх потреб. Гарячої води, як і
ванної, немає.
Подібні спартанські умови були характерні для багатьох
квартир, тому головними предметами в довоєнних комуналках стали примус та
буржуйка. На кухні у кожної господині був свій стіл з особистим примусом – його
заправляли гасом і готували на ньому їжу. А за допомогою пічок-буржуйок
мешканці обігрівали свої кімнати, виводячи труби через кватирки або в димохід каміна,
який не працював.
Ще одним атрибутом комунального побуту стали нескінченні
перепланування, які мешканці робили за найменшої можливості. Чого тільки не
робили – прилаштовували ванні і туалети, поділяли кімнати перегородками.
Приміром, Самоварови жила з сином у двох кімнатах,
розділених фанерною перегородкою. "До революції це була одне приміщення площею
метрів 35. Мої попередники розділили її на три частини – дві кімнати і
коридорчик, – розповідає вона. – У коридорчику я зробила ще кухню і роздягальню".
"Вище керівництво" квартирою здійснював уповноважений, що
обирався мешканцями. Він за невелику плату представляв інтереси квартирантів
перед домоуправлінням, стежив за порядком й оплатою комунальних послуг.
Історичне місце
Комуналки перестали бути основним типом житла у великих
містах України лише після початку масового будівництва в кінці 1950-х, але
багато їхніх мешканців ще довго мріяли про окремі квартири. В Одесі, наприклад,
як згадує Штерн, не ставили в чергу на отримання окремого житла, якщо комуналка
містилася не в підвалі і не в аварійному будинку і мала від 4 кв. м площі на
людину.
Комуналки перестали бути основним типом житла у великих містах України лише після початку масового будівництва в кінці 1950-х, але багато їхніх мешканців ще
довго мріяли про окремі квартири
Це явище пережило СРСР. "Коли наше агентство виходило на
ринок у 1993 році, комунальних квартир у Києві було приблизно 20-25%", – каже Ірина
Луханіна, генеральний директор АН Благовіст. За її словами, більшу їх частину
розселили до кінця десятиліття.
Тим часом новонароджений бізнес-клас хотів великих
квартир у центрі, пропозиції таких новобудов не було, і найкращою альтернативою
стали дореволюційні квартири, які пережили радянський період у вигляді
комуналок. Кімнати в них нові капіталісти викуповували у колишніх мешканців,
робили на звільненій площі ремонт і перепланування та отримували просторі
апартаменти – якими вони і були із самого початку. Схожі процеси відбувалися і
в інших містах.
Окремо стоїть лише Одеса, яка досі зберегла багато
комуналок. Старі будівлі, в яких вони розташовуються, доволі занедбані, тому
викуповувати в них кімнати багаті люди не хочуть. Зате комуналки популярні
серед людей з невисокими доходами – кімнати коштують близько 150 тис. грн.
***
Цей матеріал опубліковано в № 35 журналу Корреспондент від 7 вересня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.