Донецько-Криворізька республіка зі столицями в Харкові та Луганську проіснувала лише рік. Але ідея об'єднання індустріальних районів Східної України жива донині, пише Христина Абрамовська у №23 журналу Корреспондент від 13 червня 2014 року.
У радянські роки про Донецько-Криворізьку республіку (ДКР) воліли не згадувати в шкільних підручниках з історії. Та й зараз заговорили про неї тільки через протистояння на сході України.
Це не дивно: у 1917-1918 роках, коли руйнувалася Російська імперія, на її уламках створювалася маса нових країн і державних утворень, і ДКР була лише однією з багатьох. За недовгий час існування республіки у неї встигли змінитися дві столиці – Харків і Луганськ. Так що ж це була за країна?
Незважаючи на те що сьогодні ДКР здається анархічним і навіть маргінальним псевдодержавним утворенням, ініціаторами її виникнення й ідеологами були люди непрості і вже ніяк не маргінали. Біля витоків держави стояла дуже впливова структура – Рада з'їздів гірничопромисловців півдня Росії (РЗГПР), яка існувала з 1877 по 1918 рік.
РЗГПР була створена для того, щоб відстоювати економічні інтереси промисловців Донецько-Придніпровського та Харківського економічних районів перед урядом Російської імперії. Про її впливовість красномовно свідчить той факт, що в петербурзькій пресі її називали «харківським парламентом».
Головою ради був потужний промисловець Микола фон Дітмар, а біля витоків РЗГПР стояли не менш впливові підприємці – Олексій Алчевський, Іван Іловайський, Петро Горлов. Їхні імена сьогодні увічнені на карті Східної України: засновані промисловцями робочі селища Алчевськ, Іловайськ і Горлівка розрослися і стали містами.
Образ ненаситних капіталістів, який ретельно культивували радянські історики, трохи розходився з реальністю. Наприклад, РЗГПР організувала Товариство допомоги гірникам півдня Росії, будувала школи для дітей та лікарні для робітників. У Харкові досі зберігся Інститут профзахворювань, побудований за участю ради ще до революції. З ініціативи РЗГПР у Харкові був відкритий гірничопромисловий музей, засновані стипендії для студентів гірничих шкіл і зроблено чимало інших добрих справ.
Навіщо ж впливовим промисловцям знадобилося створювати нову країну? Проблема була у невдалому адміністративному розподілі: підприємців не влаштовувало, що Донецько-Криворізький промисловий регіон розділений на три адміністративні одиниці – Катеринославську і Харківську губернії, а також абсолютно автономну область Всевеликого війська донського, де діяли власні закони.
З кінця XIX століття великі підприємці стали говорити про користь економічної цілісності регіону. Вже до лютневої революції 1917-го і політичні, й економічні еліти краю зійшлися на необхідності об'єднання вугільних і металургійних районів краю в єдину структуру.
Власне, суперечки звелися тільки до одного питання: яке з міст стане столицею – Харків або Катеринослав (сьогоднішній Дніпропетровськ). Але оскільки Харків був великим промисловим центром і саме там перебував штаб РЗГПР, то незабаром питання було вирішене на користь цього міста.
Після буржуазної лютневої революції 1917 року відбувся перший обласний з'їзд рад робітничих депутатів з Донбасу та Кривбасу, який проходив з 25 квітня по 6 травня. Саме на цьому з'їзді і завершився процес об'єднання Харківської та Катеринославської губерній, й Криворізького та Донецького басейнів.
Область розбили на 12 адміністративних районів, у кожному з них діяло по 10-20 місцевих рад. При цьому старий адміністративний поділ імперії ігнорувався – за основу була прийнята тільки економічна складова.
Таким чином, нова територіальна одиниця об'єднала Харківську та Катеринославську губернії повністю, частину Херсонської губернії, частину повітів Таврійської губернії до Кримського перешийка і прилеглі до них промислові райони області Війська донського по лінії залізниці Ростов – Ліхая.
Сьогодні території колишньої ДКР перебувають у дев'яти областях двох держав: це Донецька, Луганська, Дніпропетровська та Запорізька області, а також частина Харківської, Сумської, Херсонської, Миколаївської і Ростовської областей.
Товариш з Австралії
У радянських історичних матеріалах про утворення ДКР йдеться, що її батьком-засновником був знаменитий революційний діяч Федір Сергєєв, більш відомий як товариш Артем. Проте на вищезгаданому першому з'їзді більшовики ще ніяк не впливали на процес прийняття рішень. А самого Сергєєва не було не тільки на з'їзді, а й взагалі в Росії – до моменту лютневої революції він ще жив ... в Австралії!
Особистість Артема взагалі є неоднозначною й одіозною. Якщо зняти весь іконописний наліт, створений згодом радянськими істориками, то виявиться, що він був тим ще авантюристом.
Революціонер брав участь у збройному повстанні робітників у 1905 році, зазнав переслідувань і був змушений ховатися в харківській психіатричній лікарні Сабурова дача. Після цього сидів у в'язниці, оголошував голодування, хворів на тиф, вчив англійську мову в катівнях і нарешті був назавжди засланий до Сибіру.
Незважаючи на це, Сергєєв пробрався через тайгу без паспорта і грошей в Китай, потім потрапив до Кореї та Японії й опинився в Австралії, де влаштувався на роботу інженером. У запасниках Харківського історичного музею досі зберігається джинсовий комбінезон, в якому Артем агітував австралійських робочих вступати в Соціалістичну партію.
Полум'яними промовами революціонер не обмежувався: він видавав газету для емігрантів Австралийское эхо, влаштовував на Зеленому континенті страйки і теж встиг відсидіти у в'язниці. Історія його життя стала основою роману сучасного австралійського письменника Тома Кеніллі Народний поїзд, виданого у 2009 році.
У Харків Сергєєв повернувся 1 липня 1917-го. До того часу місто вже три місяці входило до складу нової територіальної одиниці – ДКР. Цей промисловий регіон був надзвичайно важливим як для Росії, так і для України, тому більшовики постаралися його не впустити.
Федір Сергєєв, він же товариш Артем, був надзвичайно харизматичною особистістю
Для цієї мети Артем підходив як ніхто інший – яскравий, харизматичний лідер, він швидко встав на чолі більшовицької фракції харківської ради, організував у місті збройне повстання і присягнув на вірність новій більшовицькій владі в Санкт-Петербурзі, а не київській Українській Народній Республіці (УНР).
Єлизавета Сергєєва (у дівоцтві Репельська), дружина Артема, згадувала: «Всі серйозні і важливі заходи Артем обов'язково погоджував з ЦК партії, особисто з В. І. Леніним, слово якого для нього було законом. Так, наприклад, кілька разів він обговорював з Володимиром Іллічем питання про доцільність створення Донецько-Криворізької республіки в цій ситуації. І коли в лютому 1918 року республіка була створена, Ленін гаряче вітав голову її раднаркому – Артема».
Радянський період
З приходом Артема в короткій, але яскравій історії ДКР почалася нова віха – радянський етап її існування. Думки істориків про те, який день вважати початком заснування Донецько-Криворізької радянської республіки (ДКРР), розходяться: називають різні дати в період від кінця січня до середини лютого 1918-го.
Історія зіграла тут злий жарт: саме в той рік Росія переходила зі старого календаря на новий, тому після 31 січня відразу ж почалося 14 лютого. Тоді й відбулося перше засідання обласного комітету ДКРР, який був сформований після багатопартійного з'їзду.
До обкому ввійшли 11 осіб – сім більшовиків, три есери й один меншовик. Спочатку обрали президію, який очолив більшовик з Ростова Семен Васильченко. Скарбником став представник есерів.
Під час формування уряду республіки Васильченко запропонував створити коаліційну владу, виділивши ряд наркоматів (міністерств) есерам. Загалом було заплановано створити 16 наркоматів – у той самий день створили дев'ять, їх очолив Артем, він же за сумісництвом став комісаром у справах народного господарства. Решта портфелів були запропоновані есерам, які ніяк не могли визначитися, чи входити їм в уряд ДКРР.
Не варто забувати, що в той самий час, коли руйнувалася Російська імперія, в Європі, як і раніше, вирувала Перша світова війна. У лютому 1918 року був підписаний сепаратний мирний договір, в якому одна з країн конфлікту домовляється з іншою про перемир'я без відома і згоди союзників. Саме так вчинила Радянська Росія з Німеччиною, уклавши Брестський мир і фактично зрадивши союзників по Антанті – Великобританію та Францію.
При цьому щойно утворена молода ДКРР відразу ж була окупована австро-німецькими військами. УНР, яка уклала сепаратний мир з Німеччиною ще раніше за більшовиків, також претендувала на територію ДКРР і тому попросила Німеччину про захист своїх територій від зазіхань Радянської Росії.
Артему і його наркомам за підтримки російського міністерства закордонних справ довелося виступити зі зверненням до світової громадськості про незаконність вторгнення в незалежну республіку. З добровольців була сформована окрема Червона армія Донбасу, командував якою Анатолій Геккер, але вона не могла протистояти німецькій військовій машині і почала відступати.
Столиця республіки, Харків, була окупована 7-8 квітня 1918 року. Після цього головним містом ДКРР став Луганськ, а 28 квітня уряд евакуювався за Дон. До травня республіка практично припинила своє існування – її повністю зайняли австро-німецькі війська.
Але вже в жовтні в Німеччині сталася революція, і до листопада 1918-го вона визнала свою поразку у Першій світовій. Війська стали залишати окуповані території, без німецької підтримки УНР також припинила своє існування. До кінця листопада уряд ДКРР повернувся до Харкова.
Щоправда, у новоявленої республіки був впливовий противник в уряді більшовиків – йдеться про наркома у справах національностей Йосипа Сталіна. Він жорстко виступав за ліквідацію республіки, створеної не за національною, а за економічною ознакою. При цьому думкою її жителів ніхто не цікавився.
«Ніякого Донкривбасу не буде і не повинно бути», – заявив «вождь» на засіданні ради оборони РРФСР 17 лютого 1919 року.
Після цього було прийнято відповідну постанову, і територію ДКРР приєднали до Радянської України.
Трагічна доля спіткала весь уряд держави, що не відбулася. З десяти народних комісарів першого складу уряду вісім були розстріляні в 1931-1938 роках. Уцілів лише нарком праці Борис Магідов, хоча він також був заарештований і репресований у 1939-му.
А легендарний товариш Артем, який пережив війни і революції та проїхав через півсвіту, загинув у 1921 році. Він прямував з Тули до Москви на експериментальному швидкісному аеровагоні, який розбився за нез'ясованих обставин разом з винахідником і ще чотирма пасажирами. Сергєєва поховали у кремлівській стіні, а його сина Артема всиновив Сталін.
Експериментальний аеровагон, у якому загинув Артем разом з винахідником у 1921 році
Сьогодні пам'ять про ДКРР збереглася в топоніміці Харкова. Повернувшись з вигнання, народний комісаріат республіки встиг перейменувати центральну Павловську площу в пл. Рози Люксембург, загиблої в Німеччині революціонерки. А Михайлівській площі дали ім'я Миколи Руднєва, похованого там організатора і командувача першої та останньої армії республіки, загиблого при обороні Царицина (Волгограда).
***
Цей матеріал опублікований в № 23 журналу Корреспондент від 13 червня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.