До початку навчального року Корреспондент згадує, якими були будні українських студентів 1920-1930-х років.
Перевірки соціального стану, напівголодне існування, переповнені гуртожитки та постійні відрядження в колгоспи і на заводи – життя студентів у перші десятиліття радянської влади в Україні не було легким, пише Роман Клочко у №33-34 журналу Корреспондент від 27 серпня 2015 року.
«Тепер у мене не залишилося жодних ілюзій: нами править банда ... У цих умовах я все одно жити не можу. Якщо мене не приберуть, то я сам себе порішу», – заявив своєму другові, майбутньому дисиденту Петру Григоренку студент Харківського інженерно-будівельного інституту, комсомолець Яків Злочевський, коли у 1933 році його, як і решту студентів, вкотре послали на хлібозаготівлі.
ДніпроГЕС був одним з будівництв, куди примусово привозили студентів
Схожі емоції відчував багато хто з його товаришів. Наприклад, студенти Харківського геодезичного та Дніпропетровського гірничого інститутів відмовлялися їхати в село, де їм доводилося відбирати останні зерна у селян для виконання плану. А студент Красноградського агротехнікуму Дніпровський після такої поїздки написав листа в райком комсомолу із сумнівами в «правильності лінії партії».
Втім, на позицію влади такі протести анітрохи не впливали. В інститути, як і раніше, приходили заявки від партійних органів на «мобілізацію» студентів: то в колгоспи, то на будівництво ДніпроГЕС, то на видобуток вугілля на Донбасі. Незгодних просто виключали з вузів.
Соціальні фільтри
Потрапити до лав студентів у 20-30-ті роки минулого століття було справою не з легких. З осені 1921 року до вишів приймали тільки за рекомендацією від партійних, комсомольських, військових і профспілкових організацій або від комітету бідняків (комбіду). Звертали увагу і на соціальне походження, надаючи перевагу вихідцям з пролетарського середовища.
Тому абітурієнтам з інших верств населення доводилося йти на різні хитрощі. Перед вступом до вузу вони намагалися отримати робочий стаж (що формально робило їх робітниками), а заповнюючи анкети, вони писали про склад сім'ї загальні фрази типу «батько – службовець, мати – домогосподарка».
Необхідні для вступу документи часто діставали за хабар або через знайомих. Студент Харківського технологічного інституту Москвін у своїх спогадах відверто писав: «Поставивши не одну пляшку самогонки сільським вождям, я домігся від них документів, які засвідчували мою бідність, пролетарське походження й інше».
Тому на папері біографія хлопця вийшла просто бездоганною: «Батько – залізничний робітник, інвалід, пенсіонер; я працював у столяра шість років».
Довчитися до отримання заповітного диплома з такими документами вдавалося далеко не всім. У вузах постійно проводилися чистки, під час яких перевірялося соціальне становище студентів
На практиці ж довчитися до отримання заповітного диплома з такими документами вдавалося далеко не всім. У вузах постійно проводилися чистки, під час яких перевірялося соціальне становище студентів. За «неправильне» походження відраховували з вузів, причому навіть тих, чиїх батьків уже давно не було в живих.
Наприклад, у грудні 1924 року з Київського медичного інституту вигнали студентку п'ятого курсу Панську, яка стала сиротою у п'ять років, але мала нещастя народитися в сім'ї міщан. Правда, комісія забезпечила свою постанову резолюцією не заперечувати проти вступу в інший навчальний заклад.
Ось тільки зробити це було дуже складно: списки тих, хто не пройшов «перереєстрацію», розсилалися по відділах освіти після кожної чистки під грифом Таємно. Втім, значній частині виключених студентів все-таки вдавалося домагатися відновлення, засипаючи скаргами та довідками різні інстанції.
У кінці 1920-х вимоги до соціального вигляду студентів посилили. В анкетах з'явилася графа Колишнє становище батьків, була розроблена довідка про соціальний та майновий стан сім'ї до і після революції. Значну частину місць бронювали для випускників робфаків (загальноосвітніх закладів, які готували робітників і селян до вступу у виші), підготовчих курсів і так званих тисячників – тих, кого мобілізували на навчання за партійними або комсомольськими путівками.
На решту місць оголошували конкурс, але брати участь у ньому могли далеко не всі. Наприклад, тим, хто жив на «нетрудові доходи», - простіше кажучи, підприємцям та їхнім дітям, - доступ до вузу був заборонений. І все-таки, як не намагалося радянське керівництво, домогтися повної пролетаризації вузів не вдавалося. У 1928-1929 навчальному році в інститутах України, згідно з офіційною статистикою, із загальної кількості студентів лише 28,3% відносилися до робітників і 25,7% - до селян.
Тим часом цифри на прийом, які спускалися згори, з кожним роком усе зростали. Якщо в 1928 році в українські вузи були прийняті 8.287 студентів, то через два роки план набору підняли до 44.615 осіб. Щоб хоч якось виконати його, вузам доводилося організовувати прийомні комісії на місцях. Наприклад, у 1929 році Харківський технологічний інститут відправив своїх представників не тільки на місцеві заводи, а й на Донбас, завдяки чому забезпечив прийом навіть вище за норму.
А ось партійне завдання 1934 року – набрати в сільгоспінститути і технікуми 6.000 колгоспників (спочатку пропонувалася цифра 10.000) – з тріском провалилося. Тієї самої осені нові студенти почали розбігатися через нестерпні побутові умови. Наприклад, у Кам'янці-Подільському ветеринарному технікумі зі 100 так званих шеститисячників уже на початку листопада залишилося 75. Решта жила в неопалюваних приміщеннях і в безпросвітних злиднях – положення про те, що колгоспи здійснюватимуть їм щомісячні доплати до стипендії в розмірі 30-40 руб., так і залишилося на папері.
У грудні 1935 року гонитва за чистотою соціального складу студентів припинилася. Союзний уряд видав постанову про нові правила прийому до вузів, знявши всі обмеження на соціальне походження студентів. Тепер на навчання приймалися всі, хто здав вступні іспити і пройшов за конкурсом.
У гонитві за обідом
Дожити до отримання диплома студентам заважали і матеріальні проблеми. Особливо важко було з харчуванням. Опитування харківських студентів, проведене у 1923 році, засвідчило, що 17,8% з них обідають вряди-годи, 22,7% ніколи не їдять м'яса, а 40% їдять його на обід один-два рази на тиждень.
«Прокинешся з ранку і думаєш: а що б його сьогодні з'їсти? І так день у день. До біса навчання, якщо воно так важко дістається», – скаржилися студенти на сторінках тогочасної преси.
У середині 1920-х років ситуація з харчуванням трохи покращилася, але все одно залишалася далекою від норми. Студентські їдальні не давали молоді померти від голоду, але й наїстися в них було складно. Ось як описувалася на сторінках журналу Студент революції одна зі студентських їдалень Харкова:
«За кожним столом крім сидячих по чотири людини стоять ще по два за кожним стільцем – це так звана перша черга. Хвилин через 15 подають обід, завжди холодний. Борщ несмачний. Калорій там дуже мало, жирів не відчувається зовсім. Деякі хлопці для експерименту пробували обідати двічі і все одно – ситі вони не були ... Друга страва не краща. М'ясо в котлеті скріплене якою хочете вогкістю, тільки не жиром. Підлива має смак дощової води з перегаром. Дається одна котлета».
Втім, навіть це меню не всі могли собі дозволити. Газета Київського сільгоспінституту в тому самому році відзначала, що вранці і ввечері студенти харчуються ... окропом і хлібом і по одному-два дні можуть взагалі не їсти ніякої вареної їжі.
На початку 1930-х років у країну прийшла карткова система, і ситуація з харчуванням ще більше погіршилася. «Кілометрові» черги біля студентських їдалень стали звичним явищем
На початку 1930-х років у країну прийшла карткова система, і ситуація з харчуванням ще більше погіршилася. «Кілометрові» черги біля студентських їдалень стали звичним явищем. Щоб отримати свою порцію, студентам одеських вузів доводилося вистоювати в черзі по одній-дві години, їхнім донецьким однокурсникам – по дві-три. Не краще було і в Харкові, тодішній столиці республіки.
Петро Григоренко згадував: «Зривався з останньої лекції і, розмахуючи портфелем, біг вулицями Харкова до їдальні, як до фінішу. Призом був несмачний пісний обід. Але навіть ця жалюгідна нагорода, як і будь-який приз, діставалася далеко не всім».
І все-таки у голодні 1932-1933 роки навіть таке харчування для багатьох стало справжнім порятунком від голодної смерті. Адже за картками можна було отримати хоч якусь їжу. А в селах, звідки були родом багато студентів, не було й цього.
Квартирне питання
Не менш серйозною була житлова проблема. Умови в студентських гуртожитках залишали бажати кращого. Ось як описував студентське житло в Катеринославі (тепер – Дніпропетровськ) журнал Студент революції у 1924 році:
«Поганенькі залізні ліжка з порожніми матрацами з мішків, а то й взагалі без матраців. У більшості випадків на цих ліжках немає ковдр: казенні не видавались, а власні мали лише відсотків 20 студентів, які тут жили. Холод (парове опалення діє тільки шість годин на добу) змушує студентів сидіти в шапках і шинелях. Столів занадто мало для всіх. Буває, що у великій кімнаті розміщується до 30 осіб, і всі вони на різних курсах, у різних вузах».
Значна частина гуртожитків перебувала в абсолютно непристосованих приміщеннях. У 1920-ті роки київські студенти жили в Михайлівському соборі, будівлях лаврського музею і колишніх бараках для військовополонених. У Харкові під гуртожиток відвели колишній барак будівельників і шкільну церкву на вул. Артема, університетську і Каплуновську церкви, в Одесі – нічліжний будинок, колишні пивні, трактири.
Але навіть цих непристосованих і погано опалюваних кімнат вистачало далеко не на всіх. У 1927-1928 навчальному році гуртожитками користувалися лише 42% студентів, які мали право на житло (тобто пролетарського походження). Через кілька років ця цифра досягла 63,5%. Кожен навчальний рік починався для студента з боротьби за місце в гуртожитку. І навіть якщо боротьба ця закінчувалася успіхом, жити доводилося в переповненій кімнаті, де не вистачало ліжок і постільної білизни. Доходило до того, що студенти спали по двоє в одному ліжку або взагалі по черзі.
У 1930 році план набору збільшили в кілька разів, і житлова проблема перетворилася на катастрофу. Більше половини майбутніх студентів було просто ніде поселити, а кошти на побудову гуртожитків були виділені мізерні
У 1930 році план набору збільшили в кілька разів, і житлова проблема перетворилася на катастрофу. Більше половини майбутніх студентів було просто ніде поселити, а кошти на побудову гуртожитків були виділені мізерні: 2,3 млн руб. за потреби 10 млн, та й то лише для Харкова, тодішньої столиці республіки. Там почалося зведення знаменитого гуртожитку Гігант, який існує досі, що, звичайно, не вирішило проблему. А от в інших містах ситуація була гірше нікуди і в наступні роки не змінювалася.
Особливо критичним було становище в Дніпропетровську. У 1931-1932 навчальному році більшість студентів-медиків жили у вузівських аудиторіях. У гірничому інституті студенти-першокурсники взагалі залишилися без гуртожитку і тому оселилися там, де проходили лекції та практичні заняття, у повному складі. У наступному навчальному році все залишалося, як і раніше: 450 майбутніх гірників жили в лабораторії і навчальних приміщеннях, 91 студент-медик – у спортзалі, де на одному ліжку спали по дві людини. У всій області будували лише одну нову будівлю для гуртожитку, і то не в обласному центрі, а в Кривому Розі.
Поліпшити побутові умови студентів намагалися студентські громадські організації – комітети з поліпшення побуту учнів. Під їхньою опікою перебували не тільки гуртожитки, а й лікарні, поліклініки, аптеки, будинки відпочинку. Завдяки зусиллям харківського комітету студентська лікарня імені професора Шатілова стала однією з найкращих за рівнем благоустрою й організації справи не тільки в Україні, а й у всьому Союзі.
Київський комітет у 1924 році опікав амбулаторію, яка за рік обслужила близько 42 тис. студентів, а також їдальні на 3.340 осіб і будинок відпочинку на 200 місць. У 1927-му комітет частково оплачував відпочинок студентів у Пущі-Водиці. Власний будинок відпочинку в 1925 році мав також луганський комітет – студенти могли провести 21 день на Сіверському Дінці.
Студентська мобілізація
У кінці 1920-х – на початку 1930-х років радянське керівництво активно використовувало студентів як робочу силу на «будовах соціалізму» й у колгоспах. Їм же за дорученням партійних органів доводилося займатися і колективізацією. У селах молодих агітаторів часто зустрічали з агресією.
Український письменник Юрій Кобилецький, у той час студент Київського інституту народної освіти, згадував, як його і товаришів зустріли жителі Мудрівки біля Чигирина, які влаштували в селі бунт: «Нас, колективізаторів <...>, зачинили в сільраді і кілька днів тримали під охороною, подаючи у вікно тільки напитися, їсти ж – ні-ні! Лаяли нас на чому світ стоїть, пристрасно, істерично й натхненно».
Для когось такі поїздки закінчувалися смертельним результатом. Наприклад, так сталося зі студентом Антоном Підопригорою з того самого інституту.
Але найважчим випробуванням для студентів стали голодні 1932-1933 роки, коли їм на власні очі довелося побачити методи «побудови світлого майбутнього». В офіційній пресі протестувальників, таких як Петро Григоренко, звичайно ж, таврували ганьбою. А ось про ударників сурмили на весь світ – наприклад про участь студентів у весняній посівній кампанії 1933 року.
Вихованцям Лубенського інституту соціального виховання вдалося виконати план зі збору посівного матеріалу на 90%, та ще й виявити «куркулів, які організували крадіжку стогів з колгоспного поля і крадіжку коней». Студенти Миколаївського суднобудівно-механічного технікуму в одному із сіл знайшли 96% необхідного посівного матеріалу, відремонтували інвентар й організували бригаду сіячів, а в іншому – зібрали «36 центнерів прихованого куркульського хліба».
Нерідко студенти проводили на сільгоспроботах більше часу, ніж в аудиторіях
А ось Харківський фізико-хіміко-математичний інститут опинився серед аутсайдерів – там зібрали лише 4% необхідного зерна. Зібране зерно студентам часто доводилося самим же й сіяти, оскільки у змучених голодом селах займатися цим було просто нікому.
Постійні мобілізації змушували керівництво вузів хапатися за голову. Від навчання відривали сотні студентів, що часом просто зупиняло навчальний процес
Постійні мобілізації змушували керівництво вузів хапатися за голову. Від навчання відривали сотні студентів, що часом просто зупиняло навчальний процес. Наприклад, у березні 1933-го у Всеукраїнському комуністичному інституті радянського будівництва і права з 882 студентів, які були у вузі на початку року, лекції відвідували лише 386 осіб. Більша частина відсутніх працювали за заявками різних партійних органів – у різних держустановах і на посівної кампанії в селі. У підсумку на другому курсі вузу вчитися було нікому, а на третьому курсі міжнародного факультету залишилися лише три студенти.
Схожа ситуація була і в педагогічних вишах. У Кривому Розі з 426 майбутніх педагогів 200 перебували на прополюванні в колгоспах саме напередодні перевідних іспитів. У Запоріжжі з 658 студентів відправили на сільгоспроботи 250 осіб. Часом в інститути приходили заявки на таку кількість людей, яке просто нізвідки було взяти.
І все-таки молодість брала своє. Незважаючи на важкі будні, студенти намагалися не сумувати, знаходячи час і для розваг, і для позитивних емоцій.
***
Цей матеріал опубліковано в № 33-34 журналу Корреспондент від 27 серпня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.