Головним громадським навантаженням для радянських школярів 1970-1980-х років став збір макулатури. Піонери двічі на рік зносили тонни паперу, причому частину зібраного пізніше просто спалювали, пише Володимир Гінда в рубриці Архів у № 26 журналу Корреспондент від 8 липня 2011 року.
"Кожен піонер повинен здати державі 15 кг макулатури
і двох піонерів, які цього не зробили", - такий жарт став ширитися СРСР
у другій половині 1970-х років. Його породило нове на ті часи явище –
обов'язковий для всіх шкіл збір макулатури.
Саме на піонерів, учнів середніх класів загальноосвітніх
навчальних закладів, керівництво країни поклало серйозне завдання – у великих кількостях
збирати паперову вторсировину. Вибір на піонерів впав невипадково – спрацювала
стара кремлівська традиція використовувати, де тільки можливо, дармову працю.
"Діти в червоних краватках бігали по домівках, стукали
у квартири, випрошували у господарів старі журнали і газети, пояснюючи, що
таким чином ми рятуємо дерева, - згадує ті роки житомирянин Микола Корольчук. -
Все, що було паперового в під'їздах, вони змітали, як сарана".
Справа була поставлена на потік, школам виставляли норми здачі
паперу. А щоб якось підштовхнути піонерів – а саме на їхні плечі звалили
почесний обов'язок дати країні вторсировину, - стали проводити змагання, який
клас і яка школа зберуть макулатури найбільше.
Втім, Кремль не забув залучити до процесу і дорослих. У
пунктах прийому вторсировини в ті часи людина, яка здала 20 кг макулатури,
отримувала право купити дефіцитні книги.
У кінці1970-х повернення макулатури досягло рівня 20-22% від усього паперу і картону, що виготовлявся
Країна швидко відчула ефект від усіх цих заходів. В кінці
1970-х повернення макулатури досягло рівня 20-22% від усього паперу і картону,
що виготовлявся, і склало понад 2,1 млн т на рік. Левова частка зібраного, до
90%, поверталася населенню і народному господарству, щоправда, не у вигляді
книг і журналів, а як пакувальні матеріали.
Важливий папір
На початку 1970-х років два фактори – скорочення площ
лісових масивів і поява дефіциту паперу – привели керівництво Країни Рад до
думки, що потрібно активізувати збір та переробку вторинної сировини.
Основною ударною силою цього добровільно-примусового руху
стали піонери. Починаючи з 1974-го двічі на рік – навесні та восени – двори
середніх шкіл по всьому Союзу перетворювалися на звалища усіляких книг, газет,
журналів, зошитів й іншого.
Державна пропаганда наполегливо твердила дітям, що 20 кг
макулатури рятують від вирубки одне дерево. Про те ж казало і шкільне
керівництво, якому нікуди було діватися, окрім як переконувати і підганяти, - з
вищих структур директорам спускали рознарядки, скільки макулатури потрібно
здати. В Україні в кожен макулатурний сезон йшлося зазвичай про 2 т паперової
вторсировини на кожну школу.
Щоб "взяти вагу", директори та вчителі додатково
стимулювали юних підопічних, організовуючи змагання між класами – хто більше
збере. Переможці отримували грамоти, заохочувалися різними екскурсійними
поїздками.
"У нас в школі під час збору навіть вивішували на
першому поверсі Екран збору, на якому постійно зазначали цифри, який клас
скільки зібрав макулатури, - згадує Валерій Чалий, який в 1984-1989 роках
працював учителем історії в школі № 3 міста Вишневого, що під Києвом. - Біля
цього екрану постійно на перервах товклися учні, обговорюючи свої успіхи".
Найбільш заповзятливі піонери наперед домовлялися з
пенсіонерами, щоб ті збирали старі журнали та газети. За це юні макулатурники
зобов'язувалися регулярно допомагати людям похилого віку по господарству.
"Між собою ми це називали "економічні договори піонерів з
пенсіонерами", - сміється Чалий.
Вир пристрастей був таким великим, що у справу йшли батьківські бібліотеки
Вир пристрастей був таким великим, що у справу йшли
батьківські бібліотеки. "Пам'ятаю, наш клас йшов на третьому місці в школі
зі збору макулатури, і я, не довго думаючи, зібрав з домашніх полиць всі книги
і відніс до школи, - згадує житомирянин Андрій Воронюк про своє піонерське
дитинство, яке прийшлося на 1980-ті роки. - Батько, коли з роботи прийшов,
трохи з розуму не зійшов: у нього була колекція рідкісних книг. І після того,
як він провів зі мною "пасковий" виховний процес, я побіг до школи за
книгами".
Нерідко у нетрях макулатури можна було знайти й інші
паперові цінності – гроші. Адже в багатьох сім'ях саме між сторінками книг, що
рідко читали, ховали заначки.
За зібрану макулатуру держава навіть платила, але не
піонерам, а школам – від 2 до 20 коп. за 1 кг. На зароблені гроші керівництво
навчальних закладів купувало канцелярське приладдя та інші господарські
дрібниці.
Втім, траплялося це в тому випадку, якщо шкільне
керівництво примудряються успішно доставити макулатуру до пунктів її прийому. І
хоча на перший погляд у цьому не було нічого складного, практика говорить про
зворотне.
Особливо часто проблеми виникали у сільських школах, де
справа доходила до сюжетів, гідних платоновського Котловану. Наприклад, у 1984
році, як згадує Василь Гук, директор Щенієвської сільської школи Житомирської
області, місцеві школярі зібрали близько 5 т макулатури. Все це багатство
пролежала в підсобках півроку – не було машини, щоб його вивезти. Потім з
району прийшов папірець, який наказував утилізувати зібране на місці.
"Ми просто спалили макулатуру протягом тижня, і
почали прийом нової", - згадує Гук.
Несподівані повороти чекали представників шкіл і
безпосередньо в пунктах прийому вторсировини. Як каже Чалий, часто приймальники
відмовлялися забирати макулатуру до того часу, поки вчителі не погоджувалися
провести за документами меншу, ніж у реальності, вагу вторсировини.
"Різниця йшла в кишеню приймальників", - каже колишній викладач.
Літературно-макулатурний огляд
У здачі паперової вторсировини за радянських часів була
не тільки піонерська, а й літературна складова.
У 1974 році влада придумала спосіб зацікавити у здачі
макулатури дорослих любителів читання. У ті роки полиці книжкових магазинів
ломилися від пропагандистської та суспільно-політичної літератури, а от якісної
белетристики, особливо іноземної, не знайти було днем з вогнем.
Кожен, хто здавав 20 кг макулатури, отримував спецталон, по якому в магазині він міг купити літературний дефіцит – книги Олександра Дюма, Жуля Верна, Артура Конан Дойля, Джека Лондона
Тому керівництво країни дозволило організувати обмін:
кожен, хто здавав 20 кг макулатури, отримував спецталон, по якому в магазині
він міг купити літературний дефіцит – книги Олександра Дюма, Жуля Верна, Артура
Конан Дойля, Джека Лондона. На руках такий талон коштував 3-5 руб.
Влада, яка породила це явище, ледь не стала його жертвою.
Спритні радянські громадяни часом не утрудняли себе піонерськими методами збору
макулатури, а йшли прямо в книжкові магазини, де і скуповували пропагандистські
видання, що не користувалися популярністю, але друкувалися масовими тиражами.
Не зупиняло любителів літератури навіть те, що через це можна було нарватися на
неприємності.
Корольчук згадує, як один його товариш по службі –
великий любитель художньої літератури – заради жаданих талонів накупив в
книжковому з десяток томів творів Володимира Леніна, Карла Маркса і матеріалів
різних з'їздів КПРС. Приймальники макулатури, побачивши, що їм принесли,
подзвонили в правоохоронні органи.
"Такий скандал вибухнув, людину ледве з роботи не
звільнили. Слава богу, обмежилися лише суворою доганою", - зітхає
житомирянин.
КДБ пильно стежив за цими ексцесами. Але деякі умільці знаходили вихід: скуповуючи партійні книги, вони обривали обкладинки, розривали видання на
частини, заливали текст чорнилом
КДБ пильно стежив за цими ексцесами. Але деякі умільці
знаходили вихід: скуповуючи партійні книги, вони обривали обкладинки, розривали
видання на частини, заливали текст чорнилом.
Однак якщо в ідеологічному плані влада і програвала, то в
економічному все було навпаки. В одному лише 1975 році в СРСР для обміну на
талони випустили близько 4 млн книг, на друк яких пішло 2 тис. т паперу. А
зібрали завдяки цим книгам понад 60 тис. т макулатури.
***
Цей матеріал опубліковано в № 26 журналу Корреспондент
від 8 липня 2011 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент заборонений.