Парагвай, маленька країна в серці Південної Америки, куди ближча до України, ніж здається, пише Антон Зайковський, директор продакшн-студії Реальна економіка в рубриці «Лист з ...» в № 26 журналу Корреспондент від 8 липня 2011 року.
Вулиця Кривошеїна, вулиці Майора Салазкіна, Полковника
Бутлерова, Капітана Малютіна, Майора Касьянова ... Ні, це не опис спального
району пострадянського містечка, це діловий центр Асунсьйона, де розташований
національний банк Парагваю. Слов'янських прізвищ в назвах вулиць столиці цієї
країни тільки я нарахував більше десятка.
Російські команданте з'явилися в Парагваї в середині 20-х
років минулого століття. Непотрібні в радянській країні кадрові
офіцери-білогвардійці стали в нагоді в Південній Америці. Якраз тоді розпалювалася
війна за місцевість Гран-Чако між Парагваєм і сусідньою Болівією. Цей конфлікт
хоч і увійшов в історію як один з найбільш безглуздих у світовій історії
(воювали за нафту, якої врешті не виявилося), зате до цього часу вважається
підставою для національної гордості парагвайців.
Парагвай виграв цю війну практично винятково за рахунок
"біляків". З того часу слов'янський слід в державі не зникав. Не
меншу роль, ніж російська, у ньому зіграла українська діаспора.
Уже перша розмова на парагвайській землі ввела мене в ступор. Виявилося, що таксист чудово знає, що таке Україна і де вона розташована
У цьому я переконався на власні очі. Уже перша розмова на
парагвайській землі ввела мене в ступор. Виявилося, що таксист чудово знає, що
таке Україна і де вона розташована. Після Еквадору, Перу і Болівії, у яких
взагалі погано уявляють карту Європи, це здавалося проривом.
Сильніше я здивувався, коли дізнався, що українська
діаспора досить впливова в країні. Далі – більше: найбільший латифундист
країни, сеньйор Андрес Троцюк, має українське коріння.
Пізніше майже кожен місцевий житель, дізнавшись, що я
українець, починав розповідати про нашу діаспору та її роль в історії Парагваю.
Виявляється, навіть міністрами у диктатора Альфредо Стресснера бували емігранти
із Західної України.
Про Стресснера, найвідомішого парагвайського політика,
слід розповісти окремо. Він правив країною понад 35 років. За цей час створив
найбільший контрабандний вузол в Західній півкулі, пригрів купу нацистських
злочинців, винищив велику частину індіанського населення, особисто замучив
тисячі дисидентів – загалом, вів себе потворно.
З його ім'ям пов'язана значна частина місцевих пам'яток,
в тому числі Палац уряду, його колишня резиденція. Розповідають, парагвайці,
які проходили повз резиденцію за часів диктатора, не мали права затримувати на
ній погляд довше ніж на мить. В іншому разі отримували кулю в лоб.
Сьогодні по обидва боки цього пам'ятника архітектури
лежать гори сміття – міф про цитадель зла обернувся пшиком.
Інше творіння Стресснера – мегаполіс контрабанди
Сьюдад-дель-Есте на кордоні з Аргентиною і Бразилією – справляє схоже враження.
Цей південноамериканський Чикаго на перевірку є жалюгідною подобою задвірок хмельницького
ринку. Все сіро і вбого, і починаєш сумніватися, чи в цьому місті розташовані штаб-квартири
ХАМАСу і Аль-Каїди в Західній півкулі, про що періодично пишуть американські
ЗМІ.
Найголовніша ж спадщина Стресснера – це жахлива навіть за
латиноамериканськими мірками бідність. Середня зарплата в країні не перевищує $
50. В принципі це не набагато менше, ніж у сусідній Болівії, однак у Парагваї
ціни вищі: гуарані – так називають себе самі місцеві жителі – практично нічого
не виробляють. Більшість товарів в магазинах, від пива до авторучки,
аргентинського або бразильського виробництва. Враховуючи, що поруч немає
дружніх країн, готових продавати бензин за копійки (як робить Уго Чавес для
милих його серцю Болівії та Куби), картина вимальовується безрадісна.
Живучи біднішими за своїх сусідів, парагвайці примудряються бути чи не найбільш життєрадісними у всій Південній Америці
Але от що дивно: парагвайці аж ніяк не засмучені цим
фактом. Живучи біднішими за своїх сусідів, вони примудряються бути чи не найбільш
життєрадісними у всій Південній Америці – щирі, трохи наївні, за рідкісним
винятком не мають особистих автомобілів, живуть в одно- або двоповерхових
будиночках і не розбещені туристами.
Можете собі уявити, наскільки "розвинена"
туристична галузь, якщо в жодному асунсьонському ресторані не подають ні мате,
ні терере (схожий на мате "чай", тільки з льодом) – обидва вважаються
візитівками Парагваю за його межами. Відповідь у всіх офіціантів приблизно одна:
"Такого не тримаємо, але на вулиці в будь-якого дідуся біля переходу
знайдете".
Готелі теж тішать туристів. Але чомусь парагвайцям
хочеться пробачити багато чого, в тому числі і готелі по 20 баксів за ніч з кранами,
що відвалюються, й огрядними портьє в брудних білих майках, які ліниво
відганяють мух.
Стресснер неодноразово говорив, що будує державу за
заповітами своїх вчителів. Білі емігранти навчили тоді юного офіцера Стресснера
не тільки закушувати місцеву горілку піско, а й ненависті до комуністичної
ідеології. Щоправда, острова Крим з Парагваю у нього не вийшло.
Неважко на прикладі цієї країни уявити, якою могла б
стати Україна у випадку іншого результату громадянської війни. І чи все
вимірюється Азовсталлю і Дніпрогесом? Можливо, й на наших вулицях люди частіше
посміхалися б один одному?
***
Цей матеріал опубліковано в № 26 журналу Корреспондент
від 8 липня 2011 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент заборонений.