Підйом на висоту кількох кілометрів, важкий навіть для підготовленого європейця, навантажені важкими рюкзаками непальці долають без зусиль, пише піар-фахівець Антон Герасименко у рубриці «Лист з ...» у № 28 журналу Корреспондент від 22 липня 2011 року.
Для європейця, який все життя перебуває винятково
на Старому континенті, Непал може здатися найекзотичнішою країною, яку тільки
можна собі уявити. Це стало одним із чинників вибору саме Непалу для нашої
подорожі, план якої був таким: Катманду – Лукла (селище в горах) – гори – гора
Калапатар – дорога назад. Загальний час поїздки – один місяць.
Однак про все своєю чергою.
Поїздка розпочалася з Борисполя, звідки ми
вилетіли в аеропорт Дубай, найбільший у світі. Там я вперше побачив, що в
duty-free можна придбати Rolls-Royce. Двогодинна пересадка, і ми вже в літаку
Арабських авіаліній, летимо в Карачі, де нам доведеться просидіти сім годин.
Пакистан – мусульманська країна і вважається однією з найбільш релігійних в
світі. Ми це відчули на собі: в аеропорту Карачі нам не вдалося знайти у
продажу спиртного – не було навіть пива.
Добре, що у нас були свої запаси, які
дозволяли нам весело проводити час до наступного літака. Над нами висів
телевізор, який транслював якесь мусульманське свято. Пакистанцю-прибиральнику,
який ходив біля нас, ми теж запропонували горілки. Він подивився на чарку
жадібними очима, сховався за нашими рюкзаками від сторонніх очей і тільки хотів
випити, як з екрана гучно зазвучав чийсь низький голос, який явно читав
молитву. Прибиральник миттю поставив склянку і вклонився телевізору, повторюючи
за ним молитву.
Сам аеропорт досить сучасний, і якби не ця
програма, створювалося б враження, що перебуваєш у Європі. Хоча сумний,
похмурий пейзаж за вікном видає одну з найбідніших країн світу.
Місцевий рух з його національними особливостями взагалі справляє на приїжджих сильне враження
До нашого готелю в Катманду ми прибули о
другій годині ночі і наступного ранку вирушили до місцевої визначної пам'ятки –
Гори мавп. Дорогою ми оглядали Катманду – перенаселене брудне місто з абсолютно
безладним рухом транспорту і постійними пробками через корів, що лежать посеред
дороги. Місцевий рух з його національними особливостями взагалі справляє на
приїжджих сильне враження.
Гора мавп для нетренованого туриста
виявилася занадто високою, з величезною кількістю сходинок. Причому непальці
бігали по цих сходинках туди-сюди без зусиль, а мавпи ніби сміялися над нами,
коли ми, засапавшись, ледве-ледве повзли по сходах. Пізніше я дізнався, що
непальці, і особливо шерпи (корінне гірське населення Непалу), вважаються
найбільш витривалими в світі.
Непальці, й особливо шерпи (корінне гірське населення Непалу), вважаються найбільш витривалими в світі
Зате коли ми дісталися на останньому
диханні вершини, очам відкрився дивовижний вигляд на місто. Згори воно здавалося
гарним і дійсно величезним.
На горі буддійський монастир з калаталами
по периметру – той, хто хоче загадати бажання, повинен обійти монастир і
зачепити рукою кожен.
По дорозі в готель ми проїжджали повз
похоронні склепи – в Непалі вони розташовані не лише на цвинтарі, а й просто на
вулиці.
Наш готель містився в самому центрі
культурного, розважального та туристичного району Катманду – на вулиці з
яскравою назвою Фрік-стріт (Freak-street), на якій працює велика кількість всіляких
магазинчиків, кафе та інших закладів. Місце веселе, а ціни низькі, що досить
приємно. Шкода тільки, що всі веселощі закінчуються тут об 11-тій годині
вечора.
Наступного ранку ми приїхали в аеропорт,
щоб летіти в Луклу. Погодні умови в горах мінливі, тому рейси в Луклу вирушають
не дуже точно за розкладом. В результаті ми просиділи в аеропорту близько
чотирьох годин і лише потім завантажилися в дуже маленький літак. У небі було
страшнувато: поруч зі мною сидів американець, який із заплющеними очима весь
політ читав молитву.
Ми залишилися ночувати в Луклі, на висоті 2
тис. км над рівнем моря, а на наступний день рушили в гори. Цього дня ми мали
пройти близько 30 км і по висоті подолати 1 км.
Коли ми піднялися приблизно на 500 м, стало
важче – повітря ставало більш розрідженим. У Луклі найняли команду шерпів, які несли
наші великі рюкзаки, і всю дорогу ми не втомлювалися дивуватися їхній
витривалості.
У кінці дня дійшли до міста Намче-Базару,
столиці шерпів, наповненою магазинчиками, кафе і маленькими готелями для
аскетичних ночівель. Там ми зустрілися з групою українських альпіністів, які йшли на
Еверест, і провели з ними веселий вечір.
Звідти ми вирушили до найбільш високогірного
монастиря у світі, і ця дорога була чудова - скелі і всюди квітуча акація. А от підйом
виявився непростим – через дві години ми буквально попадали біля монастиря і,
лише після відпочинку, пішли на службу. Тоді ж трапився мій перший досвід
медитації, щось прочинилось, зовсім трохи, але і цього було достатньо.
Настоятель монастиря подивився, усміхнувся і сказав, що сенс життя в тому, щоб вірити і працювати. Причому яка саме віра, не важливо
Після служби мій товариш підійшов до
настоятеля монастиря і задав запитання, яким його, напевно, замучили: "У
чому сенс життя?". Настоятель подивився, усміхнувся і сказав, що сенс
життя в тому, щоб вірити і працювати. Причому яка саме віра, не важливо.
Нам належало пройти 20 км по рівній
місцевості і почати сходження на льодовик, за яким пролягає фінальна ділянка
шляху до гори Калапатар. На льодовику холодно, стежки засипані дрібним камінням,
і йти вкрай складно.
Потім була важка ночівля – здолала гірська
хвороба – і сходження на гору Калапатар висотою 5.100 м над рівнем моря. Звідти
відкривається чудовий краєвид на Еверест. Не вірилося, що ми бачимо цю вершину
світу так близько.
Ми довго стояли і мовчки дивилися на
Еверест, поки сонце не стало припікати занадто сильно. Ми розуміли, що це
сходження запам'ятається нам на все життя.
***
Цей матеріал опубліковано в № 28 журналу
Корреспондент від 22 липня 2011 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент
заборонений.