Журнал Корреспондент у №31 від 12 серпня 2011 року вміщує колонки чотирьох журналістів – про те, що вони думають про арешт Юлії Тимошенко, і як на це повинні реагувати звичайні люди.
Страшна Юлія
Вахтанг Кіпіані – головний редактор сайту
Історична правда
Я мало розуміюся на тому, що відбувається в
колах, які приймають рішення в нашій країні, але не можу позбутися думки, що
там повний морок. Самі посудіть: Юлія Тимошенко – перший за харизмою і другий
за рейтингом політик в країні. Вона боєць, і досвід останніх десяти років
свідчить: для неї чим гірше – тим краще.
Її знають у світі. Різка реакція посольств й
урядів на репресію, озвучену суддею Родіоном Кірєєвим, була прогнозована. Щоправда,
навряд чи можна було припустити, що у всіх випадках, від Москви до Вашингтона,
буде така однозначність в словах і оцінках.
Очевидно, що процес проти неї приречений
бути в центрі загальної уваги. І програти вона може лише у разі незаперечних
доказів особистої корупції. Все інше – пережує і виплюне. А що ми бачили –
сумбурний в сенсі звинувачення процес, неготовність сторони звинувачення
виразно пояснити суспільству провину Тимошенко. Судити за віддані директиви
безглуздо. До речі, а що там з виплаченими Юлею "кіотські" грошима для
пенсіонерів? Розуму вистачило зрозуміти: від таких звинувачень політик стає ще
сильнішим.
У ці ж дні багато людей, які, м'яко кажучи,
не симпатизують Тимошенко, думають вголос: а що я можу зробити в ситуації, що
склалася? Не для Юлі. Для себе.
Просто вимагати випустити Тимошенко – це завдання для її штабу, а не для суспільства. Випустять – далі що? Що конкретно в моєму і вашому житті зміниться?
Нічого, якщо ми не сформулюємо кілька першочергових ідей
Просто вимагати випустити Тимошенко – це
завдання для її штабу, а не для суспільства. Випустять – далі що? Що конкретно
в моєму і вашому житті зміниться? Нічого, якщо ми не сформулюємо кілька
першочергових ідей. Як зробити з печерського правосуддя нормальне? Як провести
дебюрократизацію за грузинським зразком? Як привести в політику нормальних
амбітних людей, а не осіб з підвищеним хватальним рефлексом? І так далі, і дуже
конкретно.
І разом з ідеями повинні висуватися люди,
здатні ці ідеї реалізувати. Справді, не нинішнім же політикам довіряти
майбутнє.
За логікою, у влади повинні бути
заготовлені кілька сценаріїв. В одному з конвертів – диво, де взяти гроші,
якими можна було б заткнути глотки пенсіонерам, яких найлегше буде вивести з
порожніми каструлями на мітинги "за вашу і нашу Юлю".
В іншому сценарії – готовність
продемонструвати силу м'язів і блиск сталі. Володимир Путін, до речі, перед тим
як почати розганяти марші незгодних, роздягнувся і зі спінінгом на гірській
річці сфотографувався. Мужик, мовляв. Олександр Лукашенко в хокей грає на льоду
й асфальті. Сотнями людей по тюрмах гнобить. Плескати в долоні не дозволяє.
Сина сам виховує. Теж мужик. Ну а Віктор Янукович? Пам'ятаєте, перед виборами
був знімок кумедний: він, дружина Люся в спортивному костюмі і велосипед.
Минуло два роки – ні дружини, ні веліка. Коротше, одне суцільне Межигір'я.
Нема чого "гаранту" запропонувати українцям.
Два роки повного пшику. Тому й метушиться. Почав зі злочину – віддав без бою
Севастополь, закінчує просто дурницями – від наперсточництва з листом
інтелігенції нібито на його підтримку і до запрошення в гості дружніх
журналістів.
Перефразую Ларрі Кінга. Я зазирнув в очі
Януковичу і не побачив там нічого, крім п'яти букв. І ці літери - "страх".
Вікторіанський календар
Віталій Портников – журналіст, головний
редактор каналу TBi
Кілька років тому, після успіху БЮТ на
позачергових парламентських виборах, я написав статтю Юліанський календар,
присвячену можливим наслідкам перемоги Юлії Тимошенко у змаганні за посаду
президента країни. Якщо прочитати цей текст сьогодні – тільки замінити слово
"юліанський" на слово "вікторіанський", - вийде цілком
точна картина сучасної України.
І тоді, і зараз я вважав і вважаю, що
Україна приречена на авторитаризм. У штабах обох кандидатів на посаду
президента готувалися не просто до управління країною, а до тотального
захоплення влади. Те, що в адміністрації Януковича за зґвалтування права
відповідає юрист, який ще недавно керував юридичним забезпеченням БЮТ, не
просто символічно. Це вказує на незмінність календаря.
Багато моїх колег, які прийшли у професію з
першими паростками відносної свободи медіа, щиро вірили, що Україна вирвалася з
пострадянського глухого кута і стала маяком для інших колишніх радянських
республік. Після довгих років роботи в Росії і спостереження за процесами по
сусідству з нею я можу засвідчити, що це не так.
Українське суспільство глибоко провінційне
і патріархальне з точки зору політичного розвитку. І насправді до 2004 року ми
жили як би поза сучасною історією. Кравчук був нашим Хрущовим, що відступив від
сталінізму, у якому українське суспільство перебувало до 1991 року: згадайте
прислів'я про те, що "коли в Москві стрижуть нігті, у Києві відрубують пальці",
закатованих діячів культури, засилля "червоних директорів" – і ви все
зрозумієте.
Кучма – це Брежнєв. Це застій – іноді
добродушний, іноді зловісний, іноді з убогістю, іноді з грошима, але застій. А
Ющенко – це Горбачов, який розуміє, що зміни потрібні, але не знає, в чому вони
повинні полягати, який бажає одночасно декорації демократизації та посилення
власної влади.
А Янукович – це Єльцин. Звичайно, не Єльцин
серпня 1991 року, а пізній Єльцин, що вибудовує олігархічне самовладдя і
ліквідує будь-які початки участі громадян у будівництві нової Росії. Але й це
ще не найстрашніше.
Тому що після Єльцина буває Путін. І
безвихідь.
Так от, від нас з вами залежить, чи
з'явиться цей Путін. Нам надзвичайно пощастило. Пощастило, тому що Єльцин був
серйозним політиком із приголомшливою біографією, а Янукович взагалі не здатен
до управління державою. Бо Єльцина цікавила влада, а Януковича – Межигір'я.
Тому що Єльцин не боявся серйозного, нерідко драматичного вчинку, а Янукович
робить самі дурниці.
Цей процес повинен стати початком кінця спроб побудови авторитарної держави
У тому числі й у справі Тимошенко. Цей
процес повинен стати початком кінця спроб побудови авторитарної держави. Ми є
свідками політичної розправи, дата якої вже внесена до "вікторіанського
календаря". І якщо ми зупинимо цю розправу – отже й календар буде
анульований, наші годинники підуть інакше, ми якщо й не обженемо Росію, то
підемо в бік від пострадянської траєкторії розвитку. Потрібно тільки зрозуміти,
що іншого такого шансу в осяжному майбутньому може і не бути.
Хто наступний
Єгор Соболєв – журналіст, активіст
громадянської служби Свідомо
"Накрала – хай сідає, - міркують багато
знайомих. - Для нас, звичайних людей, правосуддя не було ніколи. Нас завжди міг
обдерти до липки податківець, замучити в катівнях слідчий, задавити на дорозі
мажор – і ніхто б нас не захистив".
Згоден повністю. Прихильники Юлі зараз
особливо сильно ображаються на "накрала", а дарма. Всі нинішні схеми обкрадання
народу – від закупівлі ліків до виготовлення дипломів для студентів за захмарними
цінами – чудово діяли і за екс-прем'єра, яка сидить тепер в СІЗО.
І концерн ЄДАПС, який, до речі, за
допомогою держави продає нам сторінку закордонного паспорта за ціною у 20 вище
ринкової, відмінно почував себе за іншого арештанта Лук'янівки – Юрія Луценка,
коли той очолював МВС. (Звідси, до речі, і відповідь на запитання, чому обом
висунули такі смішні звинувачення, чому їх не судять за серйозні схеми. Та тому
що схемами продовжують користуватися, тільки інший прем'єр й інший міністр).
І перевертні у формі податкової, міліції, і
судді здійснювали свавілля за часів раннього Леоніда Кучми, і жоден президент,
жоден глава уряду їх не зупинив. І мажорів відмазували, відмазують і будуть
відмазувати від закону.
Проте арешт Тимошенко – гра хемінгуеєвського
дзвону по кожному з нас. І ось чому. Під час помаранчевої революції ми домоглися
права обирати владу. Обирати особливо не було з кого, обирати не вміли,
коротше, ви все самі знаєте.
Але. Навіть убога політична конкуренція все
одно приносила нам користь. Влада і опозиція були змушені з нами рахуватися. За
допомогою медіа можна було поскаржитися на податківця / міліціонера / мажора, що
зарвався, і якщо справа набувала великого резонансу, негідника урезонювали. Ну,
хоча б ховали. Партія регіонів так відмовилася від депутата Калашнікова, БЮТ –
від Лозінського. Взагалі боротьба між політичними кланами створювала слабкий,
але плюралізм у владі, великому бізнесі, ЗМІ.
Проблема в тому, що посадивши Тимошенко, Віктор Янукович каже нам: "Друзі, а піти я вже не можу. Бо тоді посадять мене. І все заберуть,починаючи з Межигір'я". І щоб зберегти владу за будь-яких обставин, політичний клан буде
змушений перетворитися на режим
Арешт Тимошенко підводить під цією
конкуренцією риску. Справа навіть не в тому, що садять політика, за якого
проголосували мільйони людей. Проблема в тому, що посадивши Тимошенко, Віктор
Янукович каже нам: "Друзі, а піти я вже не можу. Бо тоді посадять мене. І все заберуть,
починаючи з Межигір'я".
І щоб зберегти владу за будь-яких обставин,
політичний клан буде змушений перетворитися на режим. А режим діятиме, як
завжди діють режими. Будь-кого, хто складає для нього небезпеку, будуть
прибирати зі шляху. А коли всі такі будуть прибрані з дороги, їх потрібно буде
придумати, бо якось треба всім пояснювати, чому їм живеться не добре.
І з кожним кроком засоби будуть
погіршуватися. А цілі – розширюватися. Опозиція небезпечна. Інтернет-медіа –
теж. Соціальні мережі – особливо. Малий бізнес – неблагонадійний клас.
Львів'яни – повально неблагонадійні люди. Киянам теж не варто довіряти. Дійде і
до луганських – це описав ще Платон: тирани потребують все більшої кількості
ворогів. Їм потрібні внутрішні, а потім і зовнішні війни.
Не наша війна
Євген Іхельзон – журналіст
За слова про те, що війна між Віктором
Януковичем і Юлією Тимошенко не моя війна, опозиціонери діставали мене по жж,
фейсбуку і навіть на телебаченні. Вони настільки образилися, що я мало не
повірив, що Тимошенко відправили в СІЗО через мене і мою байдужість. Опозиція
продовжує бачити ворога в тих, хто не бачить у Тимошенко друга.
У ті моменти, коли мова йде про те, хто у
кого що вкрав, це не моя війна – я вічний дембель і білобілетник стосовно гризні
політичних зграй. Порівняння нинішньої влади з фашистським режимом, на яких
будує свою риторику опозиція, так само смішні, як і ритуальні танці
"Юлька-воровка" у виконанні Інни Богословської. Складно повірити, що
ці люди хочуть зробити щось добре для країни. Обидва табори не вирізняються ні
мужністю, ні ясністю думки, а до людей звертаються у виняткових випадках: влада
ніколи, а опозиція – коли припече.
Причина повного краху наметового містечка
на Хрещатику не в літніх відпустках і вихідних, а у відсутності у людей бажання
захищати Тимошенко як політичного лідера. За цим ім'ям на сьогоднішній день
немає ідеї, здатної вивести людей на вулиці. Я готовий захищати Тимошенко як
жертву очевидної несправедливості суду, але за жодних умов не готовий віддати
за її партію свій голос. Якщо ж Тимошенко раптом поблажливо випустять на волю, опозиціонери,
які зібралися разом, знову розбіжаться, щоб звично лаяти один одного в
інтернеті.
У країні, де нинішні пани судять колишніх
панів, свідомим людям стає не по собі. В Україні великі "реформи" добивають
жебраків і людей похилого віку, громадяни та підприємства сплачують неймовірну
за міжнародними мірками кількість податків, щоб годувати ораву чиновників і
десятки тисяч міліціонерів, що вештаються без діла. Ні політики від влади, ні
політики від опозиції не збираються і ніколи не збиралися це змінювати. Один
газовий олігарх здатен прогодувати відразу двох президентів України, а
колишнього прем'єра – банально замовити правосуддю.
Скоріше, це частина пакета передвиборних обіцянок Януковича, які він дав, щоб
його підтримали газові магнати. Тепер його важке завдання – красиво закінчити процес, щоб і Юлю не садити, і щоб олігархи не підкопалися
Звичайно, для мене, як і для будь-якої
розсудливої людини, абсолютно зрозуміло, що кримінальна справа Тимошенко –
дурість і ніякого складу злочину там немає. Скоріше, це частина пакета
передвиборних обіцянок Януковича, які він дав, щоб його підтримали газові
магнати. Тепер його важке завдання – красиво закінчити процес, щоб і Юлю не
садити, і щоб олігархи не підкопалися.
Проте це не наша війна, хоча ці слова не
означають, що нам має бути байдуже. Швидше, ми активно вболіваємо за те, щоб
обидві сторони процесу себе остаточно дискредитували.
***
Ці колонки опубліковані в № 31 журналу Корреспондент від 12 серпня 2011 року. Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонений.
Відгуки й коментарі надсилайте за адресою [email protected]