Під час війни німці і румуни, захопивши і поділивши між собою Україну, не тільки нещадно експлуатували місцевих жителів і природні багатства, а й дали поштовх бурхливому розвитку різних спортивних товариств, пише Володимир Гінда у №36 журналу Корреспондент від 16 вересня 2011 року.
Гігантські табори військовополонених, розстріли євреїв і партизанів,
спалені села, масове вивезення молодих людей до Німеччини – так виглядало життя
в окупованій німцями й румунами Україні в 1941-1944 роках. Але поряд з цим на
зайнятих ворогом територіях було й інше. Наприклад, футбольні, баскетбольні і
хокейні турніри, боксерські поєдинки та інші змагання, в яких найактивнішу
участь брали українці.
"За короткий час наш спорт розширився до масового рівня,
якого до цього часу ще ніколи не було", - згадував відомий український
футболіст Олександр Скоцень у своїй книзі З футболом у світ, кажучи про
незвичайний розквіт фізкультурних товариств та професійного спорту, який
прийшовся в Україні на часи окупації.
Фізкульт-привіт
Після захоплення майже всієї території України в 1941
році німці розділили її на три зони управління. Основна частина –
Наддніпрянська Україна – увійшла до складу рейхскомісаріату Україна з центром у
Рівному. Західноукраїнські землі німці об'єднали в дистрикт Галіція, який став
частиною Генерал-губернаторства – територіального утворення на основі регіонів,
що до 1939 року належали Польщі. А південні області відійшли під управління
союзників Німеччини – румунів, які створили там Трансністрію з центром в Одесі.
У кожній з цих зон спорт розвивався зі своїми
особливостями, але досить активно, особливо на заході і півдні.
При цьому, як писав у своїх спогадах Володимир Кубійович,
голова Українського центрального комітету (УЦК) – суспільно-політичної
організації, що діяла в Галичині за підтримки гітлерівців, - всі
спорттовариства функціонували "за негласною угодою з німцями і під їхнім
контролем".
Окупанти дійсно не бажали займатися оргпитаннями,
передавши їх українській адміністрації та ентузіастам. Так, в рейхскомісаріаті
Україна цим займалися секції фізкультури та спорту при обласних відділах освіти
та культури. У Трансністрії ті самі функції виконували відділи при дирекції
культури та освіти одеської преторії. У Галичині спорт контролював УЦК.
Працювали всі ці органи досить ефективно, проводячи
багато масових заходів.
Наприклад, в Галичині під керівництвом УЦК в 1942-1943
роках відбувалися крайові чемпіонати та турніри з волейболу, баскетболу,
футболу. А в 1943 році було зіграно хокейну першість, тріумфаторами якого стали
гравці Українського спортивного товариства зі Львова.
Дуже представницьким був футбольний турнір – Кубок
Кубійовича, який встигли провести в 1942-му і 1943-му. У ньому брало участь
півсотні західноукраїнських команд. Обидва рази володарем головного призу
ставала львівська команда Україна.
У рейхскомісаріаті Україна розмах і організація змагань
були скромніші. На цій величезній і ворожої німцям території лише в Херсоні і
Ковелі спробували провести футбольні турніри, але вони провалилися.
А от у "румунській" Трансністрії за час окупації два роки
поспіль проводився футбольний чемпіонат Одеси. Крім того, тут пройшли першості
з легкої атлетики та баскетболу.
Найбільший розвиток "під румунами" отримав бокс. "На наших очах одесити перетворилися на боксерів, - писала 23 жовтня 1943 року Одесская газета. - Про
боксерів говорять, про бокс пишуть"
Але найбільший розвиток "під румунами" отримав бокс. "На
наших очах одесити перетворилися на боксерів, - писала 23 жовтня 1943 року Одесская
газета. - Про боксерів говорять, про бокс пишуть".
Причому на рингу українці часто протистояли своїм
поневолювачам – німцям і румунам. В Одесі за час окупації в місцевому цирку
відбулося 16 подібних боїв, причому найкращий результат - сім перемог, три з
яких нокаутом, - показали якраз місцеві майстри шкіряної рукавички.
Найбільший інтерес у городян викликало протистояння Олега
Загоруйченка, колишнього віце-чемпіона СРСР, і румунського чемпіона Жана
Буанце. Іноземець приїхав до Одеси на початку березня 1944 року, щоб дати
майстер-клас місцевим бійцям. У перших боях це йому вдавалося, але 22 березня
проти нього на ринг вийшов Загоруйченко. Бій повинен був тривати десять
раундів, але вже в другому українець відправив "окупанта" в глибокий нокаут.
Через п'ять днів румун спробував взяти реванш, але знову закінчив бій
достроково, лежачи на рингу.
Спортивно-грошові відносини
Німці не фінансували спортклуби українців, в кращому
випадку відновлюючи деякі профільні об'єкти. Тому в Галичині та
рейхскомісаріаті Україна основним джерелом фінансування різних товариств були
індивідуальні внески, пожертвування, а також доходи від організації змагань і
підсобних магазинів або майстерень, що діють при клубах.
Втім, у Західній Україні УЦК виділяв значні суми на
розвиток спорту. Для цих потреб у бюджеті комітету була передбачена окрема стаття,
сума фінансування за якою тільки в 1944 році склала 280 тис. злотих.
І все ж основні гроші місцевим атлетам надходили від
співгромадян. "Фінансували нас, як тепер кажуть, різні спонсори, члени
організації здавали членські внески. Було, що й вболівальники жертвували на
команду", - згадував футболіст Юрій Зубач, член львівського спортивного
товариства Україна, який грав у роки окупації за однойменну команду.
А ось київське спорттовариство Рух, організоване в січні
1942 року, мало майстерню і магазин, дохід від яких ішов на потреби атлетів.
Однак найбільших комерційних висот спорт досяг у
Трансністрії. Пояснювалося це тим, що румуни намагалися всі змагання зробити
професійними. Найяскравіше це виявилося в боксі.
В Одесі працювали відразу три платні боксерські клуби,
навчання в яких коштувало близько десяти марок на місяць, - Буг, Атлетік і
Вікторія. На основі двох останніх на початку 1944 року виник професійний клуб
Ринг, яким керували румуни. У ньому на щомісячній зарплаті у 800 марок плюс
відсотки від проведених боїв працювали 12 бійців. Їм не тільки платили гроші,
але і повністю забезпечували інвентарем і базою.
Одеські професійні бійці за кожен свій поєдинок
отримували від 300 до 3 тис. марок залежно від статусу. Згадуючи той час,
одесит Костянтин Прохорович, який неодноразово бився з німецькими військовими
на рингу Одеського цирку і отримав за свою швидкість від уболівальників
прізвисько Летючий голландець, казав: "У місяць набігала пристойна сума. І ми
[одеські боксери-професіонали] могли певний час безбідно жити".
Ідеологія спорту
Ще в довоєнні роки фізкультура і спорт в СРСР й у
фашистській Німеччині були одними з важливих інструментів пропаганди. В
окупованій Україні ідеологія теж була одним з важливих навколоспортивних
факторів.
Нацисти зазвичай проводили масові спортивні акції до
певних дат. Як правило, ними ставали дні захоплення військами Третього рейху
радянських міст. Приміром, газета Нове українське слово 15 червня 1942 року повідомила
своїм читачам, що стадіон у Києві німці відкрили в "річницю визволення Києва
від більшовиків". А румуни помпезно відсвяткували в жовтні того ж 1942-го
взяття Одеси, організувавши спортивні змагання на місцевому стадіоні Вікторія.
Подібним чином діяли й українські націоналісти. Приміром,
27-28 червня 1942 року у Львові вони організували міні-турнір з футболу між
трьома командами. Після його закінчення місцева газета Львівські вісті
написала: "Відбувся у Львові футбольний турнір в першу річницю вигнання
більшовиків. Змагання розпочалися двохвилинним мовчанням в пам'ять про жертв кривавого
більшовицького терору".
Часом і самі спортсмени наголошували на своїх
уподобаннях. Той таки одеський боксер Загоруйченко, який симпатизував
націоналістам, завжди виходив на ринг у трусах із зображенням тризуба.
А ось радянських підпільників спортсмени цікавили насамперед
як зв'язкові, розвідники чи просто помічники. Наприклад, борець Іван Круць,
який виступав на аренах Одеського та Миколаївського цирків, співробітничав з однією
з підпільних груп, передаючи їм різноманітні дані. Схожим чином співпрацював з
радянськими конспіративними агентами і боксер-одесит Микола Шкапін.
***
Цей матеріал опубліковано в № 36 журналу Корреспондент від 16 вересня 2011 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.