Корреспондент: Товстий шар іронії. Образ Бендера у перші роки СРСР виконував подвійну функцію

Літературний герой Остап Бендер з одного боку допомагав Йосипу Сталіну критикувати його політичних опонентів, а з іншого – їдко насміхався над усім радянським ладом, пише Дмитро Громов у №42 журналу Корреспондент від 28 жовтня 2011 року.

Цілий розсип крилатих виразів – від "жертви аборту" до "перекваліфікуюся в управдоми" і галерея яскравих образів – від геніального Остапа Бендера до підпільного мільйонера і одночасно радянського держслужбовця Олександра Корейка. Все це плід творчості двох одеситів – Іллі Ільфа і Євгена Петрова, які створили дилогію про пригоди Бендера – Дванадцять стільців і Золоте теля.

Іронічна історія, розтягнута авторами на дві книги, за всієї своєї аполітичності виявилася відмінною сатирою на радянський побут 1920-1930-х років. При цьому її тривалий час вільно друкували в СРСР (лише кілька років, починаючи з 1948 року, книги залишалися під ідеологічним забороною), чому немало допоміг образ головного героя – позитивного пройдисвіта.

Знаменитий російський письменник-емігрант Володимир Набоков – великий сноб, для якого було мало авторитетів навіть серед літературних класиків, – високо оцінив творіння Ільфа і Петрова саме за вміло знайдений образ головного героя, що дозволяв їм мімікрувати в умовах тотального соцреалізму.

"Два чудово обдарованих письменника вирішили, що якщо зробити героєм пройдисвіта, то ніякі його пригоди не зможуть зазнати політичної критики, – зауважував він. – Оскільки шахрай, кримінальник, божевільний і взагалі будь-який персонаж, що стоїть поза радянським суспільством, не може бути звинувачений в тому, що він недостатньо хороший комуніст чи просто поганий комуніст".

У творах Ільфа і Петрова були вдало, з точки зору Йосипа Сталіна, показані відгомони внутрішньопартійної війни, яку в1920-1930-х роках майбутній диктатор розгорнув проти своїх опонентів

Сучасні критики і дослідники творчості Ільфа і Петрова, зокрема російські вчені Давид Фельдман і Михайло Одеський, автори коментаря до першого повного видання Дванадцяти стільців, який вийшов в 1998 році, побачили в романах ще одну причину, чому влада позитивно сприйняла їхню появу. Адже в книгах вдало, з точки зору Йосипа Сталіна, на той момент – висхідної кремлівської зірки, показані відгомони внутрішньопартійної війни, яку в 1920-1930-х роках майбутній диктатор розгорнув проти своїх опонентів.

Під гостре перо батьків Бендера потрапили ідеї противників майбутнього радянського вождя – ідеолога військового комунізму Льва Троцького і Миколи Бухаріна, прихильника ринкової нової економічної політики (НЕП).

Втім, свідоцтв співпраці письменників і вождя народів немає. Є лише блискуча історія, яка "наступила" на болючі мозолі не тільки опонентів Джугашвілі, а й багатьох інших радянських громадян.

"Вони [Ільф і Петров] створили вражаючу картину навколишнього суспільства, яка анітрохи не втратила своєї сили і яскравості десятиліття по тому", – писав радянський і російський історик і літературознавець Яків Лур'є у своїй книзі про літературний тандем У краю неляканих ідіотів, виданій у Парижі в 1983 році.

Енциклопедія раннього "совка"

За рівнем і точностю оцінок тогочасного суспільства Лур'є порівнює романи Ільфа і Петрова з Мертвими душами Миколи Гоголя і Майстром і Маргаритою Михайла Булгакова. І, як творіння Гоголя є енциклопедією російського життя XIX століття, так і Дванадцять стільців із Золотим телям можна назвати енциклопедією перших п'ятирічок радянської влади.

Дванадцять стільців із Золотим телям можна назвати
енциклопедією перших п'ятирічок радянської влади

Так, обивательський побут з міщанством, відсталістю і дикістю (найгірше, що дісталося в спадщину від дореволюційних часів молодій Країні Рад), вони висміяли на тих сторінках Золотого теляти, що присвячені Воронячій Слобідці – великій комунальній квартирі, де живе ледачий інтелігент Васисуалій Лоханкін.

Ще один "герой" письменників, радянський бюрократизм, розписаний аж до схем на прикладі напівдержавної установи Геркулес. Поява головного зла всієї епопеї – підпільного мільйонера Корейка – стає можливою саме в надрах такої контори, де правлять чиновники-хабарники Берлага, Скумбрієвич і Поліхаєв.

Квінтесенція непу – оголошеної владою свободи підприємництва, по Ільфу і Петрову, це контора Роги і копита, прообразом якої були підставні фірми для прикриття нелегального бізнесу.

Гостроти цим чудовим спостереженнями над реальним життям додає те, що майже всі заклади і міста, де розгортаються події роману, мають свої прототипи. Так, місто Чорноморськ – це рідна для письменників Одеса. Фірму Геркулес Ільф і Петров "поселили" у будівлі одеського готелю Велика Московська. Саме там в 1921 році розміщувався Продкомгуб – держустанова з гучною назвою Продовольчий комітет губернії, у якій, як стверджує Олена Каракіна, науковий співробітник одеського Літературного музею, працював сам Ільф.

Неподалік від Геркулеса, на розі Дерибасівської та Садової, в романі розмістилися товариства на вірі Трудовий кедр і Пилодопомога, в яких служив зіц-голова Фунт. А в реальному житті саме там з початком епохи непу розташовувалися маленькі приватні організації або кооперативи – постачальники лісу.

Просталінський Бендер

Фельдман і Одеський вважають, що Ільф і Петров у своєму Золотому теляті, що вийшов в 1931 році, в розпал боротьби з непом, критикували його у відповідності з політикою партії.

Сталіна в той час більше цікавили не стільки економіка, скільки боротьба з головним ідеологом нової економічної політики – Бухаріним, якого тиран прагнув прибрати зі свого шляху під виглядом боротьби з правим ухилом. Тому твори, в яких критикувалися непмани, були майбутньому вождю народів вкрай вигідні.

Причому це був вже другий випадок, коли Бендер і його батьки грали на руку Джугашвілі. Уперше це сталося з романом Дванадцять стільців, який з'явився в 1927 році. Тоді, на думку Фельдмана та Одеського, коли Бухарін і Сталін були ще заодно, вони обидва протистояли Троцькому. Автори роману про пошуки скарбів в предметах меблів вдало іронізували над лівацькими ідеями троцькістів.

"Роман сповнений глузуванням над його [Троцького] закликами до світової революції", –  каже Фельдман. На підтвердження він наводить приклад з першої редакції роману, де в сцені у ворожки лінія життя на долоні однієї з героїнь – мадам Грицацуєвої – "була настільки довгою, що вдова могла дожити до світової революції". Мовляв, автори глузували з недосяжності цієї мети.

У більш пізніх виданнях роману, коли боротьба з троцькізмом була вже неактуальна, "світову революцію" цензура замінила на "Страшний суд".

У першому романі про 12 стільців згадано ще одну історичну подію – так званий шанхайський переворот, коли один з лідерів Китаю, Чан Кайши, раптово змінив своє ставлення до комуністів, почав боротьбу з ними, знищивши в Шанхаї 4 тис. своїх колишніх однопартійців. Троцький вбачав у цьому загрозу поширенню комунізму по планеті і самому Радянському Союзу.

У Ільфа і Петрова ж про шанхайські події предводитель дворянства Кіса Вороб'янінов розмовляє з жителями повітового міста N, причому вони обговорюються як абсолютно пересічні: мовляв, ніякої катастрофи немає й близько, і СРСР ніщо не загрожує.

До моменту написання Золотого теляти внутрішньополітична ситуація в СРСР змінилася: покінчивши з Троцьким, у підсумку висланим з країни, Сталін зайнявся Бухаріним, автором відомого заклику "збагачуйтесь!".

Авторам треба було довести в наступному романі, що ніхто і ніколи не виграє у радянської влади, а якщо виграє, то не зрадіє

"Авторам треба було довести в наступному романі, що ніхто і ніколи не виграє у радянської влади, а якщо виграє, то не зрадіє", – вважає Фельдман.

У підсумку Бендер, який відібрав 1 млн у підпільного багатія Корейка, не може витратити гроші в СРСР. Остап змушений їздити з валізою, набитою купюрами, по країні, будучи неспроможним ні купити своєму компаньйонові Козлевичу новий автомобіль, ні влаштувати свій особистий добробут.

Та й фінал роману був відповідний. Автори не пустили Бендера з його скарбами в закордонний рай, поставивши загородження у вигляді жадібних румунських прикордонників, які обібрали комбінатора.

"Ідея дуже проста: тут не витратиш, а туди краще не ходити. Коло замкнулося", – резюмує Фельдман.

Вільний муляр

Фельдман вбачає у романах Ільфа і Петрова не тільки соціальне замовлення, а й тонку іронію, об'єктом якої стає весь радянський лад. Адже Бендер, хоч і є формально негативним персонажем, у читачів викликає лише захоплення. Він не тільки благородніший і привабливіший за своїх компаньйонів по подорожі – дрібних пройдисвітів Кіси, Паніковського і Балаганова, – а й розумніший за радянську інтелігенцію – письменників з літерного поїзда або випадкових попутників – студентів.

І цій найрозумнішій і найвідважнішій людині у підсумку не вдається ужитися з радянською владою. Це уже характеристика країни. Саме тому романи сприймаються як антирадянські

І цій найрозумнішій і найвідважнішій людині у підсумку не вдається ужитися з радянською владою. Це, вважає літературознавець, уже характеристика країни. Саме тому романи сприймаються як антирадянські.

Причому подібному сприйняттю сприяли самі автори, часом допускаючи дуже слизькі натяки на адресу радянського ладу. Наприклад, знаменитий вислів Бендера із Золотого теляти "У мене з радянською владою виникли за останній рік серйозні розбіжності. Вона хоче будувати соціалізм, а я не хочу. Мені нудно будувати соціалізм" в першому, неопублікованому варіанті роману закінчувався так: "Что я, каменщик в фартуке белом?" (залишаємо мову оригіналу, – ред.).

Це речення викинули цензори, адже освічений читач міг впізнати в ньому рядок з вірша російського поета Срібного століття Валерія Брюсова: "– Каменщик, каменщик в фартуке белом, Что ты здесь строишь? Кому? – Эй, не мешай нам. Мы заняты делом, Строим мы, строим тюрьму". Таке використання цитати набувало в романі Ільфа і Петрова зловісного антирадянського відтінку.

"В принципі автори були людьми законослухняними, і я думаю, що вони брали гасла радянської влади, – каже Каракіна про дует, котрий створив Бендера. – Але розум протестував".

Цей протест досить яскраво виявився в тих сценах, де Ільф і Петров іронізують над безвольною радянською інтелігенцією, яка не в змозі боротися за свої ідеали.

Її символ у романі – Лоханкін – терпить від своїх сусідів по комуналці тілесні покарання і схильний бачити в цьому "велику сірячинну правду" – спокутування провини перед народними масами за свою роль в історії країни. Але він зовсім не опозиціонер, а, навпаки, переконаний конформіст, вважає Лур'є.

І Бендер блискуче іронізує над претензіями Лоханкіна на інтелігентність. " – Сірячинна? – Задумливо повторив він. – Вона ж плоскінна, домоткана та кондова? Так, так. Отже, скажіть, з якого класу гімназії вас витурили за неуспішність? З шостого? – З п'ятого, – відповів Лоханкін".

На думку Лур'є, прообразом Лоханкіна були для Ільфа і Петрова їхні колеги, які з пафосом і самобичуванням висловлювали схвалення подіям, що відбувалися в країні, – письменники Юрій Олеша, Леонід Леонов та Ілля Еренбург.

"Їх [Ільфа і Петрова] цікавило нове будівництво, їх цікавив добробут цієї держави, але найбільше їх цікавив стан людської особистості", – впевнена Каракіна.

Образи і прообрази

У романах про Остапа Бендера у багатьох героїв прототипами були реальні люди

Твори Ільфа і Петрова були не тільки багатошаровими фейлетонами на злобу дня, але і гумористичними замальовками на оточення. Літературний дует жартівників наділив своїх героїв характерами цілої низки з побратимів по перу. Прообразом поета Ляпіса-Трубецького з Дванадцяти стільців, який писав однотипні балади про Гаврила, був літератор Осип Количев (Сіркіс). Він створював полум'яні вірші про революцію і соціалістичне будівництво.

Деякі "вірші" Трубецького були присвячені такій собі Хіні Члек, у чому простежувався відгук на творчість "великого пролетарського поета" Володимира Маяковського, чиєю музою була Ліля Брік.

У Золотому теляті є ще один персонаж – письменниця Віра Круц. У цьому образі сучасники легко впізнавали Віру Інбер, представницю одеської плеяди літераторів, яка і в житті була об'єктом дружніх дотепів Ільфа і Петрова.

Втім, і сам Бендер зі своїм іронічним і гострим розумом, на думку Фельдмана, був списаний зі старшого брата Петрова – відомого радянського письменника Валентина Катаєва, який і підкинув парочці ідею написання 12 стільців.

За іншою, більш поширеною версією, прототипом комбінатора є Осип Шор, слідчий одеського карного розшуку, затятий борець проти бандитизму і особистий ворог легендарного Япончика. Ймовірно, цим і пояснюється шанобливе ставлення комбінатора до кримінального кодексу.

***

Цей матеріал опубліковано в № 42 журналу Корреспондент від 28 жовтня 2011 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.