Успішний і епатажний російський художник, уродженець Києва Олег Кулик в інтерв’ю Ірині Ілюшиній розповів про московські протести, біди Росії, оголення заради мистецтва і про власний скандальний перформанс Людина-собака. Матеріал розміщено у №50 журналу Корреспондент від 23 грудня 2011 року.
Стрункому і молодому на вигляд Олегу Кулику нізащо не даси його
50. Ще менше віриться, що цей інтелігентний чоловік в окулярах колись уславився
на весь світ скандальним перформансом Людина-собака, під час якого він голяка,
надівши ошийник і ланцюг, перевтілювався в тварину. Причому настільки вдало, що
одного разу на виставці в Стокгольмі укусив шведського куратора.
Ціни на роботи Олега Кулика складають десятки і сотні тисяч євро, а експонуються вони на найкращих майданчиках світу
Зараз Кулик згадує про це зі сміхом і певною ностальгією.
Він став розсудливим, створив сім'ю, а час ділить між експериментами з
театральними постановками і спорудженням власного будинку. Може собі дозволити –
ціни на його роботи складають десятки і сотні тисяч євро, а експонуються вони
на найкращих майданчиках світу.
І хоча до рідного Києва з персональною виставкою Кулик
доїхав тільки після Лондона, Берліна, Рима й інших світових столиць, готувався
він до неї ґрунтовно – вибрав роботи зі своїх знаменитих фотопроектів Вікна і
Новий рай, презентованих на Венеціанській бієнале у 2001 році. До 25 січня 2012
року їх можна побачити у столичній Mironova Gallery.
Гігантські фотоколажі з тваринами і людьми відсилають до
тем втраченого раю – єднання людини з природою. Саме ці роботи, впевнений Кулик,
найбільш адекватні яскравому й чуттєвому українському мистецтву. Про це та
багато іншого художник розповів Корреспонденту.
- Чому ви залишили рідний Київ? У центрі радянської
імперії легше було зробити кар'єру, ніж у провінції?
- Навпаки, через зовсім протилежні причини. Я був
молодий, читав про пригоди, про інше життя – вільне й авантюрне. І в мене була
мрія втекти від контролю, від обмежень.
Яка Москва? Мені туди зовсім не хотілося! Я хотів на волю
і пішов вчитися на геолога, тому що в СРСР це був єдиний легальний спосіб
подорожувати. Іншим було складно – туди не можна, там прикордонна зона. А
геологу скрізь можна.
Я два роки працював на Камчатці – дійсно прикордонна
зона, абсолютно фантастична, полювання, риболовля, пошуки золотої руди,
знайомство з надзвичайними людьми. Потім жив у Ханти-Мансійську, там шукали
нафту. Потім – чотири роки в російській в глибинці. Мене дико душило місто, я
його не люблю, це страшне зло.
- Але зараз ви живете в Москві? Або все-таки за містом?
- У Москві, але багато часу проводжу на природі – в
подорожах або у друзів. І зараз споруджую будинок своєї мрії, будинок-вікно:
він розташований у горі, а назовні виходить просто величезне вікно. Це у 100 км
від Москви, недалеко від Калуги. захопливі краєвиди: пагорб, річка і на 180°
огляду жодного дроту.
- А де подорожували? Які ваші улюблені країни?
- Навіть не знаю. Я так багато їздив, що легше сказати,
де я не був. Я не був у Японії, але мені туди нецікаво. Ще не хочу їхати до
Австралії.
Із задоволенням їжджу на острови, Балі, наприклад, всю
Індонезію об'їздив. Але найбільше люблю Монголію. Це єдина країна, де люди
живуть у симбіозі з природою.
Екологія гарна і в Німеччині, але що це за екологія? Це
мерзенна екологія гурманів – ось ми, такі чудові, і в нас тут садки такі
чудові. Але все це штучне, це не природа, це гарнір. Щоправда, хороший, свіжий
гарнір, на відміну від нашого – тухлого і смердючого.
- А як сталося, що від пошуків нафти ви прийшли до
художніх пошуків?
- Я ніколи не припиняв займатися мистецтвом, для мене це
завжди було важливо і цікаво. В армії працював художником, потім – в
московському Будинку офіцерів малював якісь плакати. У СРСР важко було
реалізуватися в цьому просторі, і це було хобі.
Потім, коли система впала, виявилося, що радянські
художники нікому не потрібні. А андеграунд, який розробляв якісь цікаві речі,
став затребуваним і цікавим.
- Ви починали з епатажних перформансів на зразок
людини-собаки. Це був спосіб заявити про себе і свою точку зору, щоб публіка не
пройшла повз?
- Навпаки. Перший перформанс був спробою піти з
мистецтва. Я думав, це буде як гримання дверима – мовляв, я не хочу бути
людиною серед таких людей. Але я хотів це зробити як художник, а не як
скандаліст.
Але мені подзвонили з культурного центру Цюріха, кажуть:
хочемо запросити вас як художника, нам дуже сподобалося ваше бачення як
людини-собаки, там було стільки пристрасті, драматизму, напруги. Це так свіжо,
переконливо. А я їм кажу: я ж не граю собаку, я нею стаю, це може бути
небезпечно. (Посміхається)
- Це тоді ви покусали шведського куратора?
- (Сміється.) Ні, це було потім. Але знаєте, всі ж
думали, що це як в кіно – удари сиплються, а ніхто не отримує по морді. І коли
все почалося, у них був шок. Ну а я став заручником образу. Але ж у мене було
багато інших, теж провокативних.
- Наприклад, ви часто фотографувалися оголеним.
- Буває так, що ідея – це одне. А коли починаєш її
втілювати, з'являється інше. Я почав говорити про тваринність, а [в підсумку]
моє оголення стало демонстрацією табу. Адже якщо щось репресує, навіть
тілесність, за цим завжди ще щось стоїть.
Коли в СРСР кричали "Сексу в нас немає!", це ж означало,
що і радості немає, інтимності немає, щастя, немає можливості бути людиною.
Тому що у кого сексу немає? Тільки у роботів, у машин. Тому це була майже
політична декларація.
- У вас не було проблем з цензурою?
- Завжди були! Навіть зараз є. Але зараз вже так, знаєте:
а, ну це наш міський божевільний, йому можна, – він художник, він ненормальний,
але такий талановитий і чарівний, як мавпа в трусах. (Сміється.) І я перестав
робити ці речі, тому що ти одягнений вже викликаєш більше питань, ніж
роздягнений. (Посміхається)
А взагалі я людина сором'язлива, навіть на пляжі без
кабінки не можу переодягнутися. Перформанс – це зовсім інше. Як хірургія. Лікар
– він же не маніяк, він не ріже людей на вулицях. Він робить маленький
акуратний надріз, і він знає, що людині боляче, але без цього вона помре.
Те, що я роблю, – соціальна терапія. Маленький надріз,
щоб випустити цей гній комплексів і проблем. І люди після моїх перформансів
набагато легше сприймають реальність і самих себе. Вони перестають соромитися.
Художник – той самий хірург, але який працює на більш тонких матеріях. Це
арт-терапія. Тут потрібна сила духу, але водночас грайливість, треба не
піддаватися на заколисливий вплив цивілізації.
- Політикою цікавитесь? Симпатизуєте комусь?
- Якщо я про політика нічого не чув, в мене до нього
величезна симпатія. А якщо я про нього щось знаю – величезна антипатія.
(Посміхається)
- Ви брали участь в акції протесту в Москві на Болотній
площі?
- Так, гуляв там. Люди були дуже приємні, і навіть
міліціонери ввічливі. Божевілля якесь, всі стали привітними. Гасла такі чудові –
Ботоксний бабайка, йди! (Посміхається) Не знаю, кого вони називають ботоксним бабайком,
– президента, напевно.
Благодушно все було, але я дуже не люблю великі скупчення
людей. У 1991 році я теж стояв на барикадах, захищав Білий дім. В результаті
сталося те, що сталося зараз.
Тобто моє ставлення до політиків можна так описати: вас
цікавить життя натільних вошей? Звичайно, якщо вони залазять мені кудись. Точно
так само і політика. Якщо вона починає лізти в твоє життя, сім'ю, мистецтво –
відразу треба чимось побризкати, щоб вона здохла або втекла.
- І вам вдається жити далеко від цього?
- Так. Раз на десять років читаю газети, дивлюся – нічого
не змінилося. Президент той самий, всі так само крадуть, ті самі дурні і
дороги. Ті самі проблеми, що і в XIX столітті.
- А ваші колеги можуть собі дозволити так жити? Російські
художники – заможні люди?
- Так, багато хто вже дозволяє.
- Скільки коштували ваша найдорожча і найдешевша роботи?
- Найдорожча - це Тенісистка [скульптура 2002 року, 160
тис. євро]. А найдешевша – маленький малюночок, відданий на благодійний
аукціон, оцінений в $ 500. Але почалася битва, і в підсумку він був проданий за
$ 5,5 тис. Це було несподівано. І так шкода – початок 1990-х, для мене і $ 500
були великі гроші, а тут – просто гігантські! Я ніколи стільки не отримував,
просто травма якась. Я потім ще довго не міг продати за таку ціну роботу.
- Чому для першої київської персональної виставки ви
вибрали саме цю серію робіт? Адже вона не найновіша.
- Так, але мені здалося, що вона в традиції українського
мистецтва – барочного, пластичного, соковитого, виразного. Московське мистецтво –
більш холодне, підсушене, концептуальне, жорсткувате. А мені хотілося бути
адекватним, я все-таки народився в Києві. Я і в Москві не вважаюся російським
художником, мої роботи більше чуттєві, всі кажуть: а, це засланий козачок!
(Сміється.)
- А коли приїжджаєте до Києва, такого не виникає?
- Я в Київ, на жаль, рідко приїжджаю, раз на рік десь. І
завжди дуже по-різному його сприймаю. Він сильно змінюється. Стає начебто
затишнішим, але все більше закордоном. Але якимсь дивним – з одного боку,
багато хто говорить російською, люди поводяться зрозуміло. Але деталі ... Явно
[Україна] сильно розійшлася з Москвою і Росією. І це добре! Але для мене це і
не Європа – щось третє, досить несподіване.
Як старе кохання: начебто вже й розійшлися, і все
перегоріло, а потім раптом зустрічаєтеся, і не розумієш – перегоріло, чи ні,
чи, навпаки, зараз як спалахне!
***
Цей матеріал опубліковано в № 50 журналу Корреспондент від 23 грудня 2011 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.