Корреспондент: Продажі з кримінальним переслідуванням. Історія одеської фарци

З кінця 1950-х років Одеса, завдяки своєму порту і підприємливості місцевих жителів, перетворилася в один з центрів нелегальної торгівлі імпортними товарами в СРСР, пише Віктор Савченко у № 5 журналу Корреспондент від 10 лютого 2012 року.

Відносно вільний доступ до імпортного одягу, техніки, сигарет – ось що в 1960-х роках стало приваблювати до Одеси модників і перекупників.

У другій половині 1950-х Микита Хрущов, перший секретар ЦК КПРС, відновив активну торгівлю з іноземцями, і південне портове місто перетворилося на справжні ворота для торгівлі, туризму та контрабанди. Цьому сприяли наплив іноземних туристів, активність вітчизняних моряків, які бували у закордонних відрядженнях, а також давні традиції одеських контрабандистів. До того ж після смерті Йосипа Сталіна і розстрілу його соратника, Лаврентія Берії, радянські органи держбезпеки дещо послабили свій контроль над громадянами.

Стимулом для появи в Одесі фарцовщиків, тобто людей, що скуповували речі в іноземців та перепродували їх співвітчизникам, став значний попит на імпорт

Стимулом для появи в Одесі фарцовщиків, тобто людей, що скуповували речі в іноземців та перепродували їх співвітчизникам, став значний попит на імпорт. На той час в СРСР зміцнів прошарок забезпечених людей (великі чиновники, директори підприємств, армійські чини, працівники торгівлі, спекулянти та інші), готових віддавати пристойні гроші за долучення до західних благ. Та й серед радянської молоді прокинувся інтерес до всього західного.

Тому на південь України потягнулися численні перекупники, головною Меккою яких став одеський товчок – промтоварний ринок, який перебував тоді в передмісті Одеси з романтичною назвою Бугаївка. Тут, біля стін 3-го єврейського кладовища, багато продавців стелили на асфальт старі газети, розкладали на них свій товар – старі речі. Але це було лише для відводу очей.

Одесит Леонід Фрідман, сам у минулому фарцовщик, а тепер успішний бізнесмен, сміючись, запевняв, що тут можна було купити буквально все: "Будь-яку контрабанду. Дотепники казали, що можна було дістати на товчку й атомну бомбу, і Орден перемоги румунського короля! Сюди приїжджали з усього Союзу! По товчку снували верткі молоді люди, які намагалися впихнути свій товар. Ціни там були чималі: фірмовий диск Бітлів або Елвіса – половина зарплати інженера!".

З того часу і до самого кінця радянської епохи Одеса разом з Москвою, Ленінградом і Ригою була одним з центрів фарцовки в СРСР.

Шмоточна столиця

Про те, що в Одесі оселилася "фарца", мешканці Радянської України дізналися 3 березня 1960 року. В цей день в газеті Правда України, друкованому органі ЦК Компартії України, з'явилася стаття під хльостким заголовком Трутні.

Автори писали, що "в нашому працьовитому радянському вулику зустрічаються деколи люди, які своєю поведінкою нагадують дармоїдів-трутнів". Мова йшла про одеських фарцовщиків.

Загальноукраїнська "слава" вдарила по престижу місцевого керівництва і силовиків. Колишній глава одеського обкому партії навіть залишив свій пост. А нове начальство, засукавши рукава, кинулося викорінювати "антисоціальні, паразитичні елементи, що заважають будувати комунізм".

Боротися було з чим. Фарцовка по-одеськи була багатоликою і багаторівневою.

Рівень перший – юні баришники, які клянчити в іноземців жуйки, краватки, сигарети. В Одесі дії таких молодих людей, які міняли піонерські та комсомольські значки на жуйку, називали "стояти на аску" (від анг. ask – питати).

Серйозніше вели справи радянські моряки і люди, які працювали за кордоном. За свою працю в капкраїнах вони отримували чеки – так звані бони, на які можна було купувати дефіцитні імпортні товари в чекових спецмагазинах. Часто дружини моряків або вони самі продавали бони на чорному ринку, часом прямо під такими магазинами. За 1 руб. бонами фарцовщики давали 10-12 радянських рублів. Після отоварення ділки перепродували імпортний товар втридорога.

Фарцовщики збивалися в команди по 5-20 осіб –один носив товар, інший продавав, третій відстежував покупців і міліціонерів

Саме ці "паразитичні елементи" були частиною світу справжніх асів фарцовки. Такі фарцовщики збивалися в команди по 5-20 осіб – один носив товар, інший продавав, третій відстежував покупців і міліціонерів. Команди ділили між собою ласі території: готелі системи Інтуриста, спецмагазини, припортову територію, туристичний центр міста. У цю мережу були залучені бармени, офіціантки, працівники готелів та гіди.

Одягом, привезеним з-за кордону, і валютою займалися й одеські повії, обслуговуючи іноземних гостей. У 1960 році органи взяли на облік 28 таких жриць кохання, а до 1966-го список зріс до 500 жінок, що зробило Одесу лідером за цим показником у Радянській Україні. У валютні повії йшли жінки з різних сімей – була навіть 19-річна дочка інститутського викладача музики, до того ж члена КПРС.

Повії "підбирали" моряків, чергуючи на підступах до порту, і просили за свої послуги речі або від $ 20 до $ 50 ($ 1 на чорному ринку тоді коштував 2,5-3 руб.). Серед їхніх клієнтів були не лише моряки, але й інші іноземці: туристи, студенти, курсанти військових училищ, яких в Одесі тоді вистачало.

Боротьба з фарцовщиками

Одеситів на шлях незаконної торгівлі імпортними дефіцитними товарами штовхала надзвичайна вигідність таких операцій. Адже прибуток міг становити більше 200%. При тому, що вже на одеському товчку ціни були кусючі: особливо модний у ті часи джинсовий костюм – куртка і брюки – коштував 300 руб., або три зарплати спеціаліста-початківця. А жіноча косметика або нейлонова сорочка – 50 руб. Якщо ж все це вдавалося відвезти в радянську глибинку, ціна зростала в рази.

Одеситів на шлях незаконної торгівлі імпортними дефіцитними товарами штовхала надзвичайна вигідність таких операцій. Адже прибуток міг становити більше 200%

У 1961 році по всьому цьому бізнесу було завдано удар. Одеські правоохоронні органи розслідували справу проти 13 "спекулянтів контрабандними товарами іноземного виробництва". Очолював цю групу, за даними МВС, капітан далекого плавання Михайло Мережинський. Серед його спільників були моряки і збутовики – ті, хто першими зважився возити контрабандний товар по містах СРСР, продаючи там модні нейлонові вироби, плащі, плюшеві килими, імпортну дамську білизну. В Єревані, Тбілісі або на Крайній Півночі все це коштувало на 150-200% вище, ніж в Одесі.

Слідство виявило, що з групою моряків була пов'язана і група ринкових спекулянтів такого собі Каракушана. Органи затримали 22 фарцовщиків, які працювали на цю людину і скуповували іноземні товари не тільки у радянських, а й в іноземних моряків, а також туристів.

Після процесу "13-ти" численні одеські моряки і морячки стали побоюватися торгувати імпортними товарами на ринках, вважаючи за краще збувати привезені з рейсу речі по знайомих або продавати весь свій товар професійним оптовикам-фарцовщикам, які перебували "під дахом" влади.

Те, що вищі чиновники не гребують подібними заробітками, довів новий процес над фарцовщиками, який розбурхав місто в 1971 році

Те, що вищі чиновники не гребують подібними заробітками, довів новий процес над фарцовщиками, який розбурхав місто в 1971 році. Тоді на лаві підсудних опинилося близько двох сотень різних чиновників і керівників. Серед них був навіть голова одного з райвиконкомів Одеси – такий собі Булавко, якого засудили до розстрілу. Серед інших засуджених виявився голова Одеського виконкому Н. Павлов (отримав 13 років таборів з конфіскацією), перший заступник голови міськради В. Баленко (сім років таборів з конфіскацією). На п'ять-вісім років засудили групу керівники управлінь міськради, фінвідділів райвиконкомів і тресту ресторанів, директорів ресторанів, фабрик, кількох завідувачів магазинами.

Жорсткість щодо фарцовщиків базувалася не лише на бажанні викорінити корупцію, а й на ідеології. У 1961 році на черговому з'їзді ЦК КПРС депутати прийняли ідеологічний документ зі знаменною назвою Моральний кодекс будівника комунізму. У ньому проголошувалася непримиренність до дармоїдства і користолюбства, а також вказувалося, що в новому світі немає місця людям, "які схиляються перед Заходом".

Проте таких вистачало. В одному з оглядів настроїв молоді 1968 року, зроблених у КДБ, зазначалося, що в Одесі студенти слухають Голос Америки і музику з імпортних дисків, які можна купити на так званій музичній біржі – у 100 м від Дерибасівської. Цю знамениту одеську вулицю місцеві стиляги охрестили Бродвеєм.

"Одеса взагалі любить речі, прагне бути гарно одягненою, і тому вільний час багатьох студентів займають екскурсії на товчок, топтання на біржі, – повідомляв у цьому огляді анонімний інформатор КДБ. – На переважну більшість Захід діє безпосередньо через речі, машини та етикетки".

Проте ні кримінальні процеси, ні ідеологічна боротьба не змогли викорінити фарцу.

***

Цей матеріал опубліковано в № 5 журналу Корреспондент від 10 лютого 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.