Головна
 

Корреспондент: Куля в риму. Життя і смерть Олени Теліги

6 квітня 2012, 08:39
0
123
Корреспондент: Куля в риму. Життя і смерть Олени Теліги
Фото: ЦДКФФА імені Пшеничного
Олена Шовгенова через 2 роки після виїзду з України в Чехію. 1924 рік

У долі поетеси Олени Теліги переплуталися країни і народи: вона народилася в українській родині в Підмосков'ї, в юності навіть не розмовляла рідною мовою, націоналісткою стала в Чехії, а загинула 70 років тому від рук німців в Києві, пише Володимир Гінда у №12 журналу Корреспондент від 30 березня 2012 року.

Билинна історія про Іллю Муромця, який до 33 років як прив'язаний сидів на печі, а після став богатирем, і довгі роки захищав свій народ, знайшла своє несподіване переломлення в долі української поетеси Олени Теліги. З'явившись на світ у Підмосков'ї, вона довгий час навіть не розмовляла українською. Але одна малозначна розмова перевернула її світовідчуття, змусила згадати мову предків і привела до лав націоналістів. Там Олена, яка носила в дівоцтві прізвище Шовгенова, не просто стала поетесою, а й перетворилася на одну із символічних жертв визвольної боротьби: 70 років тому, наприкінці лютого 1942 року, німці розстріляли Телігу за прихильність ідеям українського націоналізму.

Як Муромець

Майбутня поетеса народилася в липні 1906 року в невеликому підмосковному містечку Ільїнськ в сім'ї українських міщан. В Україну вони перебралися тільки у 1918 році, де батько, відомий гідротехнік, отримав роботу професора Київського політехнічного інституту. Пізніше глава сім'ї став ще й міністром в уряді Української народної республіки. Ця деталь визначила його майбутнє – перед загрозою приходу більшовиків він разом зі старшим братом поетеси емігрував до Чехії. В Україні залишилася жіноча частина сім'ї та ще один брат Теліги.

Життя при більшовиках було для них не солодким: щоб якось звести кінці з кінцями, мати продавала домашні речі. Довго терпіти цей комуністичний спосіб життя Шовгенови не змогли, і в середині 1922 року сім'я возз'єдналася в буржуазній Чехії, в місті Подєбради.

Тут батько поетеси працював ректором Української сільськогосподарської академії. "Після того життя, що я мала в Києві, Чехія мені здалася раєм ... хоча теж часто доводилося їсти тільки "друге дешеве" і ходити в дірявий панчохах і туфлях. Але що було все це в порівнянні із совдепією! Та вже добре мене загартувала", – так описувала свої враження від переїзду Теліга в листі подрузі, Наталії Левицькій-Холодній, у липні 1924 року.

У 1924 році дівчина вступила на історико-філологічне відділення празького Українського педагогічного інституту. Саме тоді з нею і трапилася історія, що
перетворила скромну панянку з російськомовної родини на українку

У тому році дівчина з професорської родини вступила на історико-філологічне відділення празького Українського педагогічного інституту. Саме тоді з нею і трапилася історія, що перетворила скромну панянку з російськомовної родини на українку. Письменник Улас Самчук у своїй книзі На білому коні переказав спогади Теліги про цей момент. Мовляв, все трапилося на великому балу, який влаштував благодійний комітет російських монархістів. Дівчина опинилася в товаристві блискучих кавалерів, де світська бесіда несподівано звернула на тему української мови. Один з монархістів став насміхатися над нею, і всі дружно зареготали. "А я раптом відчула в собі гострий протест. Я сама не знала, чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: "Ви – хами! Собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!" – так описала ситуацію Теліга. Тоді вона відчула себе Іллею Муромцем, який 33 роки сидів на печі, – от і поетеса, лише розмінявши другий десяток, стала говорити винятково рідною мовою.

Незабаром серед українських емігрантів, а Прага на той момент була одним з центрів української культури, стали популярні її вірші, написані мовою предків. Друзі Теліги навіть відіслали деякі з них Дмитру Донцову, ідеологу українського націоналізму, який у ті роки редагував літературний журнал у Львові. Той схвалив ці поетичні досліди, після чого вірші молодої поетеси стали регулярно з'являтися в емігрантській періодиці.

Приблизно в той самий час в житті професорської доньки відбулася ще одна ключова подія – вона зустріла свого майбутнього чоловіка, вихідця з Кубані Михайла Телігу. Вони познайомилися на концерті української молоді, де нащадок кубанських козаків грав на бандурі і виконував народні думи.

Спочатку поетеса налаштовувала свого майбутнього чоловіка на вільні стосунки. "Робіть, любий, як хочете, ходіть всюди, знайомтесь, "фліртуйте". І мені Ви ніколи не зробите неприємності. Тільки таке кохання гарне, як у нас, коли воно не "каторга єгипетська", не обов'язок, а світле, радісне, вільне щастя!" – писала вона своєму нареченому тоді. Проте все це "вільне кохання" через два роки після знайомства довело молодих людей до вінця.

Хоча їхнє подружнє життя виявилося бездітним і зовсім не ідилічним, вони не розлучилися і прожили разом 16 років,до самої смерті

І хоча їхнє подружнє життя виявилося бездітним і зовсім не ідилічним (Олена Теліга незабаром закрутила роман з 50-річним Донцовим, який був старшим за неї на 23 роки), вони не розлучилися і прожили разом 16 років, до самої смерті. "Він [Михайло Теліга] був для неї всім – і чоловіком, і батьком, і опікуном, і товаришем, часто старшим братом, який міг і пожаліти, а іноді й гримнути", – згадувала Левицька-Холодна.

Повернення

У 1929 році родина Теліг перебралася до Варшави і поринула в нелегкий, безгрошовий побут. Чоловік поетеси працював землеміром у селі, а сама вона бралася за будь-яку роботу. "Я їла переважно раз у день. Працювала в склепі (магазині) як модель, іноді по кілька годин стояла перед кравчинями і кравцями в одній комбінації", – так Теліга описувала в листі подрузі своє варшавське життя в 1932 році. Коли становище ставало зовсім критичним, сімейна пара наймалася в ресторани і кабаре: він грав на бандурі, а вона танцювала.

Але все це не рятувало, і подружжя переїхало в село. Там справи пішли ще гірше. "Уяви собі життя: їсти треба тільки картоплю та яйця, митися ніде. Аптеки близько немає, лікаря немає, а навколо все кишить хворобами, наривами, брудом, мухами, блохами, клопами, комарами", – розповідала поетеса Левицькій-Холодній.

У 1939 році злидні погнали подружжя Теліг у Краків. Там Олена зустріла свого давнього знайомого, відомого діяча української емігрантської культури Олега Ольжича і вступила до Організації українських націоналістів Андрія Мельника (ОУН (м)). Тут вона знайшла краще застосування своїм талантам, ніж танці – стала готувати тексти агітаційних відозв та листівок, які оунівці переправляли в Україну.

До роботи над агітками ОУН Теліга ставилася дуже серйозно. "Коли ми несемо ідею українського націоналізму на свої землі, не повинно бути жодного порожнього
слова"

До роботи над цими агітками Теліга ставилася дуже серйозно. "Коли ми несемо ідею українського націоналізму на свої землі, не повинно бути жодного порожнього слова. Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою", – написала вона пізніше в одній зі своїх статей.

Минуло зовсім небагато часу, і слідом за листівками в Україну потрапила і сама Теліга. Вона пробралася на територію своєї батьківщини з Польщі в середині липня 1941 року разом з Самчуком у складі похідної групи ОУН. Ці загони проникали у вже частково окуповану німцями Україну, намагаючись скористатися тимчасовим безвладдям, щоб зміцнити націоналістичний рух в колишній радянській республіці.

Теліга і її товариші таємно перейшли річку Сян, по якій проходив кордон між окупованими німцями Польщею та Україною. "Швидко скинули взуття, я забрав свої та Олени речі. Вода була тепла, трохи бурхлива і каламутна, ніж зазвичай. За нами з берега стежили очі наших друзів, а коли ми вирвалися на інший берег, кинулися в кущі і спонтанно кинулись у гарячі, міцні обійми. Наші серця схвильовано билися, наші очі захоплено горіли. Ми ж були на українській землі! В Україну", – так описував цей момент Самчук.

Кінцевою точкою цієї групи став Київ, де поетеса опинилася в жовтні 1941-го. Туди ж незабаром приїхав і її чоловік.

У той період в Києві оунівці були надзвичайно активні, вони створили тут організацію Українська національна рада, і навіть нелегальний Союз українських письменників, який і очолила Теліга. Союз прагнув об'єднати всіх українських літераторів і направити їх творчість в національне русло.

"Що таке був тодішній Союз, про це можна б написати об'ємний том, – писав Олег Жданович, один з учасників похідних груп ОУН. – Але коротко: письменників справжніх не було, але треба було для тих, які могли або хотіли стати письменниками, створити середовище". Теліга зуміла це середовище створити, а в листопаді того ж року навіть отримала від окупаційної влади приміщення для роботи на київській вулиці Трьохсвятительській, 23. Тоді ж вона стала головним редактором літературного тижневика Литаври, що випускався при щоденній оунівській міській газеті Українське слово.

Німці явно помилилися, виділивши Телізі приміщення – вона не збиралася підтримувати окупантів. Навпаки, не давала друкувати в тижневику статті, що оспівують німецьку владу

Німці явно помилилися, виділивши Телізі приміщення – вона не збиралася підтримувати окупантів. Навпаки, не давала друкувати в тижневику статті, що оспівують німецьку владу. "Прошу цей мотлох кинути в кошик. Це фольксдойчевська графоманія. Це, мабуть, ті самі письменники, що і Сталіну так щедрували", – описував реакцію Теліги на подібні матеріали Михайло Ситник, співробітник Литавр.

Тижневик виходив недовго – надрукували лише чотири випуски, а після німці його закрили. Причому через оригінальну причину – окупанти побачили в ньому матеріали, що прославляють комуністичних письменників. Хоча вся справа була в тому, що Теліга опублікувала матеріал про розстріляного НКВС письменника Дмитра Фальківського, згадавши і про його партійне минуле, і про службу на більшовиків, і про розчарування радянською системою.

А незабаром німці, яких явно не влаштовувала надто активна націоналістична діяльність ОУН на окупованих територіях, стали затримувати членів цієї організації. Дізнавшись про цю хвилі арештів, друзі порадили Телізі залишити столицю і навіть не з'являтися на порозі Союзу письменників. Але вона вирішила, що її чекають ці люди, і вона не може до них не прийти.

Уранці 9 лютого 1942 року поетеса прийшла до своїх підшефних літераторів, де її і заарештували гестапівці. Через годину за Телігою прийшов чоловік і, щоб не залишати дружину, теж назвався письменником. У підсумку німці взяли і його. На цьому вільне життя для обох закінчилося. А в кінці того ж місяця окупанти розстріляли Михайла та Олену Теліг у Бабиному Яру.

***

Цей матеріал опублікований в № 12 журналу Корреспондент від 30 березня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

ТЕГИ: ОУНписьменницяОлена Теліга
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

Корреспондент.net в соцмережах