Фактично в Європі й Україні наявні одні й ті самі закони, що гарантують вічне життя архітектурним цінностям. Щоправда, в Європі вони діють, а в Україні на їхньому порушенні непогано заробляють, пише Олександр Сергієнко, директор Інституту міста, у колонці, опублікованій у №15 журналу Корреспондент від 20 квітня 2012 року.
Біля витоків світового руху за збереження культурних цінностей, що примітно, стоїть росіянин, а не європеєць, – Микола Реріх. Якщо ви не були в Почаївській лаврі або в Пархомівці, за Білою Церквою, обов'язково поїдьте, подивіться – в обох місцях мозаїки за його ескізами.
Так от, у 1929 році Реріх розробив, опублікував і почав просувати (розсилати главам урядів і громадським організаціям) проект міжнародного договору про захист культурних цінностей – так званий Пакт Реріха(The Roerich Pact). Вперше його підписали в 1935 році президент США Франклін Рузвельт і ще 20 глав держав. Це так званий Вашингтонський пакт.
У 1954-му, в розпал холодної війни та гонки ядерних озброєнь, з ініціативи ЮНЕСКО була проведена міжурядова конференція в Гаазі, і в результаті на основі Пакту Реріха ООН прийняла Конвенцію про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту.
Треба зазначити, що прецеденти дбайливого ставлення до пам'яток були і до того, один з яскравих прикладів – збереження Понте-Веккьо,Старого мосту у Флоренції. У 1944 році німецькі війська підірвали всі мости через Арно і тільки цей пощадили з поваги до віку – будівля таки 1345 року.
Можна довго перераховувати назви конвенцій, рекомендацій,хартій, резолюцій, за допомогою яких розвинені (і не дуже) країни оберігають своє культурне, природне, підводне, історичне, археологічне, будівельне та інше надбання. А також красу і характер ландшафтів, історичні сади, настінні зображення, культурні маршрути, історичні міста, традиції будівництва, принципи аналізу, збереження та реставрації будівель архітектурної спадщини і т. д.
Україна не надто відзначилася в розробці та підписанні цих міжнародних договорів, але головний – Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (1972), – був ратифікований указом президії Верховної Ради УРСР ще в 1988 році.
На основі цієї конвенції було виписане й українське законодавство про охорону
культурної та природної спадщини, що є, на жаль,швидше декларацією і розрадою громадськості, ніж щитом для пам'ятників старовини і природи
На основі цієї конвенції було виписане й українське законодавство про охорону культурної та природної спадщини, що є, на жаль,швидше декларацією і розрадою громадськості, ніж щитом для пам'ятників старовини і природи. Той самий Андріївський узвіз з 1987 року входить в зону Державного історико-культурного заповідника Стародавній Київ, і будувати на його території – за законом – не можна. А скільки вже побудовано!
"А що ви хочете, – сказав мені знайомий мистецтвознавець,– якщо в столиці за збереження пам'яток відповідають кухарі і кучер?" Це,звичайно, гіркий жарт, у самого мистецтвознавця предки займалися дігтярним промислом, але відсутність професійної честі захисника старовини і вітчизни у наших чиновників з культури і природі на обличчі, а жага грошей – в кишені.Адже все, що зноситься і знищується, у нас "погоджено", тарифи теж називаються.Тим часом в Європі і світі це законодавство працює.
Десь в документах у мене зберігається лист мера Тулузи,який він направляв кожному городянину з інформацією про плани реконструкції одної, не дуже старої, будівлі, – ви можете сьогодні уявити таке у нас? Там же,в Тулузі, в 1993 році мені довелося побувати на засіданні міськради, коли несподівано в задньому ряді тихо з'явилися плакати – ті, хто їх тримав, не вимовляли жодного звуку. Депутати обернулися, почитали, і мер зняв питання з порядку денного – як непідготовлене. Як пояснила перекладачка, це були городяни, які прийшли на засідання і поставили (плакатами) питання про будівельні роботи в їхньому кварталі, – і цього виявилося достатньо, щоб зупинити все до узгодження з місцевими жителями.
В цивілізованому суспільстві влада рахується і радиться з суспільством і тільки після цього приймає рішення. Це те, що називається дорадчою демократією
В цивілізованому суспільстві влада рахується і радиться з суспільством і тільки після цього приймає рішення. Це те, що називається дорадчою демократією.
У вічному місті Римі з купола собору Святого Петра на багато кілометрів навколо не видно жодної висотки, навіть будівлі, яка б вибивалася за поверховістю. І це лише один з безлічі прикладів того, як законодавство працює там, де його охороняють громадяни і де вони примушують владу діяти винятково за буквою і духом закону.
На цьому тлі невдалою пародією виглядає зустріч мера української столиці Олександра Попова з активістами, які виступають проти незаконних забудов у Києві, що напередодні прорвалися в КМДА й окупували його кабінет. Перше, що він зажадав, – щоб активісти вибачилися. Друге – пообіцяв розібратися із забудовами за названими адресами. Чим це закінчилося, знають усі: через кілька днів у вотчині губернатора, на історичному Андріївському, і були знесені три будинки.
Чому ж знесення цих непоказних будівель на Андріївському узвозі викликало хвилю обурення, якої злякався навіть всесильний Рінат Ахметов?
Інцидент на Андріївському, культовій київській вулиці в самому серці міста, для киян, як корінних, так і неофітів, явище трагічне і глобальне
Причина, думаю, проста. До Андріївського узвозу адреси столичних конфліктів – метро Театральна, Гончара, 17-23, Грушевського, 9а, і ще кілька сотень – були локальними, в пікети і бійки лізли тільки місцеві жителі і відчайдушні активісти. А ось інцидент на Андріївському, культовій київській вулиці в самому серці міста, для киян, як корінних, так і неофітів, явище трагічне і глобальне.
Після цього випадку у Києва залишається одна надія – на все тих самих киян, яким вже одного разу вдалося протистояти можновладцям. В іншому випадку на жителів цього міста вже ніхто не буде озиратися.
***
Ця колонка опублікована в № 15 журналу Корреспондент від 20 квітня 2012 року.
Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонений.
Відгуки й коментарі надсилайте за адресою [email protected]