Зброєю Ніла Хасевича, художника і воїна УПА, був не автомат, а різець і дощечки. Але і цього виявилося достатньо, щоб удостоїтися смертного вироку, пише Володимир Гінда у №16-17 журналу Корреспондент від 27 квітня 2012 року.
Ця людина загинула в таємному повстанському схроні. Але
причина її смерті не була пов'язана з тим, що Ніл Хасевич зі зброєю в руках
воював проти радянської влади – замість гвинтівки він орудував інструментами
для різьблення по дереву, виготовляючи кліше для пропагандистських робіт, які
розповідають про боротьбу повстанців. Проте його "мальована" війна виявилася
настільки ефектною, що викликала невдоволення Кремля. Художника вирішили знайти
і знешкодити.
"Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба вчити
скрізь і завжди. Це єдина мова, якою можна висловити все", – так ще у вересні
1941 року, за десять років до своєї загибелі, писав про своє мистецтво Хасевич.
Від своєї правди він не відступився.
Дитинство художника
Ніл народився 25 листопада 1905 року в родині диякона, що
мешкав в рівненському селі Дюксин. Був він третім, молодшим сином.
Початкову освіту Хасевич здобув удома. Любив малювати.
Але сім'я була бідною, і батько віддав його на навчання не в художню школу, а в
Житомирську духовну семінарію, порахувавши, що попівська доля буде хлібною.
Однак батьківське рішення ще більше зблизило Хасевича з фарбами і полотнами:
він влаштувався в майстерню іконописця.
Трохи пізніше майбутній член УПА вступив до Рівненської
української гімназії.
Одного разу, коли він їхав з матір'ю на навчання, їх віз
на залізничному переїзді потрапив під поїзд. Мати загинула на місці, а
14-річний Хасевич втратив ліву ногу вище коліна.
Один з вчинків Ніла того часу яскраво довів, що заради малювання син диякона готовий на все: він сам виготовив собі протез, а гроші, які залізнична компанія
виплатила йому як компенсацію за трагедію на переїзді, витратив на навчання у Варшавській академії мистецтв
Ставши калікою, хлопець не забув про свою мрію і, ледь
вийшовши з лікарні, став вчитися в художній майстерні у Рівному. У 1925 році
екстерном закінчив гімназію і рік працював помічником іконописця. Один з
вчинків Ніла того часу яскраво довів, що заради малювання син диякона готовий
на все: він сам виготовив собі протез, а гроші, які залізнична компанія
виплатила йому як компенсацію за трагедію на переїзді, витратив на навчання у
Варшавській академії мистецтв.
Там він вивчив малюнок і живопис, планував стати
педагогом, але пізніше вибрав факультет графіки. І хоча грошей не вистачало,
юний художник наполегливо вчиться.
Петро Мегік, який навчався в академії в той самий час, що
і Хасевич, так описував впертого рівненчанина: "Невеликого зросту, бідно
одягнений хлопчик, з палицею в руці, бо замість лівої ноги – дерев'яний, примітивний,
власної роботи протез, який закінчувався грубою палицею. Старанно вчиться і
неймовірно матеріально бідує". Але в цьому хлопчикові, за визнанням Мегіка,
відчувався великий художній талант.
І він досить швидко був визнаний: у 1931 Хасевич отримав
нагороду Ватикану за одну зі своїх картин.
"Хлопчик" виявився ще й новатором. За старими рукописними
книгами він, навчаючись у центрі польського католицизму, де царювала латиниця,
вивчає кирилицю, намагаючись навчитися красиво виписувати літери рідної мови.
Молодий графік розробив власні її форми. Щоб краще зрозуміти те, що він хоче
зробити, Хасевич гусячим пером переписав грубезний, 482-сторінковий фоліант –
Пересопницьке євангеліє, взірець української та церковнослов'янської мови.
У 1935 році, 30 років від народження, він отримав диплом
про вищу художню освіту з правом викладання в середніх школах. В цьому ж році
луцький журнал Зніч зазначив: "Ніл Хасевич тихо, скромно і поволі, але впевнено
в своїй творчості йшов вперед і тепер визнаний не тільки у художників Варшави,
де навчався і виставляв свої роботи, а й завоював симпатію і визнання у
художників закордонних, особливо французьких".
Поляки, не бажаючи розлучатися з талановитим художником, запропонували йому прийняти громадянство і залишитися у Варшаві. Але Хасевич поїхав у рідне село
Поляки, не бажаючи розлучатися з талановитим художником,
запропонували йому прийняти громадянство і залишитися у Варшаві. Але Хасевич
поїхав у рідне село. Тут він влаштувався вчителем у школу, паралельно підробляв
бухгалтером і співав у церковному хорі. Крім того, писав пісні та багато
малював, зокрема ікони для місцевої церкви, де служив його батько. Ці роботи не
збереглися – у 1943 році німці спалили село, в пожежі загинули й ікони.
Хасевич займався і громадською діяльністю – як член
Волинського українського об'єднання допомагав створювати в містах і селах краю
просвітницькі гуртки і бібліотеки.
Тим часом, його картини брали участь у багатьох виставках
– в період з 1931-го по 1944-й роботи Хасевича демонстрували на 35 різних
міжнародних заходах. Їх побачили у Варшаві, Празі, Берліні, Чикаго і
Лос-Анджелесі. "Завоював собі сильні позиції серед українських майстрів
графіки", – так характеризував той період творчості Хасевича мистецтвознавець
Фадей Лешнер.
На думку сучасних дослідників, художник цілком міг би залишити
батьківщину і стати відомим і багатим мешканцем світових культурних столиць.
Але вибрав українське село: уже в той час Хасевича захопила ідея українського
націоналізму. Він познайомився зі Степаном Бандерою і його дружиною, часто брав
участь в акціях ОУН, писав листівки, карикатури. А на початку Другої світової
війни його навіть обрали в Провід ОУН.
Карикатури і медалі
Влітку 1941 року, коли німці окупували Західну Україну,
Хасевич був у Рівному, де працював у газеті Волинь. Він ілюстрував це
національно орієнтоване видання, друкував статті, закликаючи місцевих
художників пропагувати ідеї націоналізму.
"Ніхто не заперечує великих можливостей графіки як
художнього і пропагандистського чинника. В момент відродження нашої
державності, в момент налагодження культурного життя на звільнених землях митці
мають приєднатися до роботи над портретами діячів, над плакатами і
пропагандистськими листівками", – писав Хасевич.
Незабаром він переконався, що німцям, як і більшовикам,
самостійна Україна не потрібна, і тому художник опинився в лавах УПА. Там він
отримав низку псевдонімів, наприклад, Бей-Зот або Джміль.
У 1942 році Джміль став членом Крайової референтури
пропаганди УПА Північно-Західних українських земель (ПЗУЗ), працював у редакції
журналу До зброї, паралельно випускав різні брошури, листівки, плакати. Однак
улюбленими дітищами художника стали сатиричні журнали Український перець та
Хрін. В них він друкував карикатури на радянський режим і його лідерів. Ці
плакати і журнали були надзвичайно популярні серед повстанців.
"Я не можу стріляти з автомата. Зате в моїх руках інша
зброя – різець і липова дощечка [з їх допомогою він вирізав кліше, щоб потім
можна було друкувати відбитки, як в друкарні]. Я воюю з ворогом силою мистецтва",
– сказав Хасевич одного разу.
За час свого перебування в УПА Джміль виготовив понад 150
різних графічних робіт. Керівництво УПА цінувало таланти Хасевича.
"Його графіка була ефективною зброєю в руках визвольного
підпілля, – писала в своїх спогадах Марія Савчин, дружина лідера ОУН ПЗУЗ. –
Був він надзвичайно цінною для підпільної боротьби людиною ще й тим, що постійно
тренував нових людей, які згодом йшли в різні округи, де ілюстрували підпільні
видання чи виготовляли кліше для друкарень".
Графіка підпільника стала такою популярною, що навіть
друкувалася окремо, як картинки-листівки.
Працював художник примітивними засобами, без спеціальної техніки, нерідко без світла, у схованці. Біля нього постійно перебували кілька повстанців
Працював художник примітивними засобами, без спеціальної
техніки, нерідко без світла, у схованці. Біля нього постійно перебували кілька
повстанців, які допомагали інвалідові, охороняли і вчилися в нього.
В момент, коли Радянська армія вибила німців з України,
Хасевич став часто змінювати своє таємне житло, побоюючись спецслужб. Повстанці
навіть спорудили для нього спеціальний велосипед, щоб легше було перевозити
художника з місця на місце.
Таке життя Хасевич вів років сім, не тільки ховаючись,
але й активно працюючи. Навесні 1950 року він запропонував керівництву УПА один
зі своїх останній проектів – начерки повстанських нагород. Художник намалював
16 прикладів нагород і в листі виклав, як можна їх виготовити в умовах
підпілля. Наприклад, штампування і виливок запропонував робити з металу артилерійських
гільз або радянських орденів, які, на його думку, були легкоплавкими.
Влітку 1950-го Українська головна визвольна рада
затвердила проекти. Перші нагороди з'явилися вже в наступному році, причому
місце їх виготовлення до цього часу невідомо. Сам Хасевич отримав Срібний хрест
заслуги і медаль За боротьбу в особливо важких умовах.
Сталін незадоволений
У той період художник перебіг дорогу кремлівським
партбонзам. Виготовлені ним у підпіллі карикатури та інші матеріали стали
таємно передавати в емігрантські кола Європи та Америки, де вони користувалися
неймовірним успіхом. Лідери українських закордонних організацій спробували за
допомогою робіт Хасевича показати світові, що в Україні йде озброєна боротьба.
Для цього вони підкинули альбом художника Волинь у боротьбі, присвячений буднях
повстанців, делегатам Генеральної асамблеї ООН.
Лідери українських закордонних організацій спробували за допомогою робіт Хасевича показати світові, що в Україні йде озброєна боротьба. Для цього вони
підкинули альбом художника Волинь у боротьбі, присвячений буднях повстанців, делегатам Генеральної асамблеї ООН
Радянські представники привезли альбом в Москву. Після
ознайомлення з малюнками керівництво спецслужб в травні 1951 року видало
секретний наказ: "Обласним управлінням МДБ [Міністерство держбезпеки,
попередник КДБ]. Ці малюнки підкидають до посольств делегатам сесії Генеральної
асамблеї ООН. Задум провокаторів – переконати громадську думку Заходу, що в
Україні нібито йде масова збройна боротьба проти радянської влади. Ваше
завдання: розшукати автора малюнків і зупинити його антирадянську діяльність".
Це розпорядження, до якого додавалася фотокопія альбому,
отримали практично всі управління МГБ у Західній Україні.
Для розшуку автора в Києві створили спеціальну оперативну
групу, яку очолив полковник Борис Стекляр. Столичні фахівці змогли розгледіти
на зображеннях, поміщених в альбом, значки IXI, які позначали початкові літери
імені та прізвища автора – Н і Х, накладені одна на одну. А в захоплених раніше
документах працівники МДБ вже зустрічали згадку про Ніла Хасевича. Так Стекляр
і його команда зрозуміли, кого потрібно шукати.
Спецгрупа стала збирати інформацію про художника, але
натрапити на його слід допоміг випадок. Агенти держбезпеки виявили одну зі
схованок УПА, де знайшли повстанські "гріпси" – зашифровані документи. Вдалося
прочитати одну невелику записку: "Заготовили для вас п'ять кілограмів паперу,
вишневе дерево", яка підштовхнула підлеглих Стекляра до ідеї, що подібні
заготовки можуть бути необхідні підпільному графіку.
Після серії допитів та аналітичних розробок вони встановили,
що тайник художника має бути на одному з хуторів в околицях рівненського села
Сухівці. Щоправда, цей населений пункт розтягнувся на 6 км з півночі на південь
і на 5 км – зі сходу на захід, тому опергрупі, яка прибула сюди 4 березня 1952
року, світила перспектива поетапного прочісування всього селища.
Але агентам знову пощастило – один з повстанців вирішив
перевірити, чи все гаразд з художником, і прибув до хутора сім'ї Стасюк, де переховувався
Хасевич з парою своїх охоронців – В'ячеславом Антонюком і Антоном Мельничуком.
"Того, хто перевіряв" узяли, що допомогло звузити коло пошуків до одного
хутора.
Тіла повстанців, в тому числі і Хасевича, співробітники держбезпеки чи то знищили, чи то заховали, тому місце поховання художника і його охоронців-учнів
до цього часу невідоме
"Криївка" виявилася так добре замаскована під дровами, що
оперативники за цілий день пошуків так і не змогли її знайти. Лише переконавши
на роздільних допитах главу сім'ї Стасюка, що його дружина вже все розповіла,
агенти дізналися, де розташований вхід у тайник.
Лаз у схрон трохи відкопали, щоб можна було підняти важку
кришку, що прикривала вхід до підземелля. Співробітники МДБ відкрили її,
запропонували повстанцям здатися і, не отримавши відповіді, кинули в темряву
гранату. Після цього всередину спустилися бійці, які виявили три тіла. Причому
померли вони не від вибуху, а застрелилися, щойно зрозуміли, що тайник
розкритий.
Тіла повстанців, в тому числі і Хасевича, співробітники
держбезпеки чи то знищили, чи то заховали, тому місце поховання художника і
його охоронців-учнів до цього часу невідоме.
***
Цей матеріал опублікований в № 16-17 журналу Корреспондент від 27 квітня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.