Чверть століття тому в гуртожитку київського політеху Олександр Піпа, Юрій Здоренко та Олег Скрипка загорілися спільною ідеєю. У підсумку вийшла культова українська рок-група – Воплі Відоплясова, пише Ірина Ілюшина у №23 журналу Корреспондент від 15 червня 2012 року.
У перших числах травня 1986 року по спустілому після
чорнобильської трагедії Києву – всі, хто міг, постаралися виїхати подалі від
малозрозумілої, але від цього не менш страшної "радіації" – неспішно крокували
двоє молодих людей. Шлях їх лежав у гуртожиток Київського політехнічного
інституту (КПІ), до одного з його мешканців – студента, з яким обидва
познайомилися кілька років тому.
Хлопців, які йшли по вулиці, звали Олександр Піпа та Юрій
Здоренко. А йшли вони в гості до Олега Скрипки, який на той момент якраз
закінчував навчання в КПІ на факультеті радіотехніки і з тугою думав про
майбутній розподіл. Душа новоспеченого інженера категорично не лежала ні до
радіо, ні до техніки – хіба що тільки до музичних сторін цих явищ.
"У мене було величезне бажання грати в рок-колективі. Я
перепробував себе у всіх групах, які були в КПІ, і коли не знайшов вакансії,
став у місті шукати різні колективи. Але до кінця навчання так нічого і не
знайшов", – згадує Скрипка.
За час цих проб він перезнайомився з багатьма такими ж
непрофесійними музикантами, яким був сам, в тому числі з Піпою та Здоренком. Ці
двоє товаришували ще зі шкільних років, грали в різних гуртах і врешті-решт вирішили
організувати свій власний. Тоді вони й подумали про Скрипку, вирішивши, що цей
невисокий блондин з оригінальним голосом – саме той, кого їм не вистачає.
"Ми сіли, на гітарах побренькали, – згадує Скрипка
травневий день, який радикально змінив історію сучасної української музики. –
Все сподобалося, все було дуже класно, вирішили зустрітися. І десь через
тиждень ми стали до Юри [Здоренка] додому приїжджати, репетирувати, набирати
репертуар, втрьох поки що".
Приблизно через рік квартирних репетицій набралося
достатньо матеріалу, і можна було виходити в люди. Щоправда, виникла одна затримка
– у гурту не було імені. Але незабаром з'явилося і воно – Воплі Відоплясова.
Назву придумав Піпа, інтелектуал і книжник, який захоплювався творчістю російського класика Федора Достоєвського. Відоплясов – герой одного з його творів
Назву придумав Піпа, інтелектуал і книжник, який
захоплювався творчістю російського класика Федора Достоєвського. Відоплясов –
герой одного з його творів, Село Степанчикове і його мешканці, лакей, який
вважав себе великим літератором і називав свої надмірно емоційні твори "воплями".
На великій сцені новонароджений гурт дебютував у 1987
році, на фестивалі Київського рок-клубу, відразу взявши призи Гурт року і Пісня
року – останню нагороду отримала їхня композиція Плач Ярославни. На тому ж
фестивалі прозвучали Були деньки і Танці, які стали потім хітами.
"У журі сиділи комсомольці і металісти. Ми отримали
перший приз – 30 руб. – І пропили", – зі сміхом згадує перший фестивальний
досвід Піпа. І додає, що саме після цього заходу кар'єра гурту, до якого
приєднався барабанщик Сергій Сахно, пішла вгору – вони багато виступали в
Києві, а через півроку поїхали на рок-форуми у Вільнюс і в Москву.
Гуру для неформалів
Коли Олександр Євтушенко, відомий український музичний
критик і автор кількох книг про вітчизняний рок, починає говорити про Воплі Відоплясова,
його голос відчутно теплішає. Він був одним з перших, хто написав позитивні
рецензії про В. В., назвавши його "турбо-панк-машиною".
"Я із самого початку побачив в цьому гурті шалені
перспективи, – каже Євтушенко. – Вони були сповнені енергії, завзяття, драйву –
все, що потрібно. На ті часи це було унікальне явище, вони були на три голови
вище за всі київські групи".
На концертах В. В. дійсно творилося справжнє божевілля: всі танцювали, зал стояв на головах, іноді в прямому сенсі цього слова
На концертах В. В. дійсно творилося справжнє божевілля:
всі танцювали, зал стояв на головах, іноді в прямому сенсі цього слова. "Зараз
у це складно повірити, але тоді на концерти В. В. ходили справжні панки, хіпі
та інші неформали, – згадує Піпа. – Тобто була дуже панківська атмосфера, зі
стейдж-дайвінгом [стрибками музикантів зі сцени в зал, на руки фанатів, які їх
підхоплюють] та іншими надмірностями".
Увесь цей неформальний "бардак" добре пам'ятає 37-річна
Ольга Панферова, київська прихильниця групи з 25-річним стажем. Вперше вона почула
музику В. В. на самопальному записі у свого старшого брата і закохалася. Побачити
своїх кумирів живцем вперше їй довелося на концерті в 1990 році. Цей захід став
для Панферової одним з найяскравіших вражень.
"Публіка була дуже різна і дуже яскрава. Багато було
стиляг, одягнених на манер 1960-х, вони танцювали рок-н-рол, – розповідає
Панферова. – Водночас було багато панків – я їх уперше в житті побачила. Дуже
запам'ятався один, з різними кедами, весь у шпильках, – адже прикрас у цьому
стилі тоді не було, кожен самовиражався, як міг".
Публіка була дуже різна і дуже яскрава. Багато було стиляг, одягнених на манер 1960-х, вони танцювали рок-н-рол. Водночас було багато панків – я їх уперше в
житті побачила
Атмосфера, за її словами, була приголомшлива. Міліція
була присутня, але обійшлося без ексцесів – ніхто не побився. "Щоправда,
розповідали, що зал рознесли. КПІ організовував концерти В. В., але потім
скаржився, що багато ремонту, тому що люди танцювали, стрибали", – з усмішкою
згадує Панферова.
Щоправда, не всі виступи "воплів" проходили лише в танцях
і піснях – нестримна енергія групи, яка заряджала глядачів, іноді приводила до
сутичок з міліцією. Тому перші концерти іноді просто згорталися. За словами
Євтушенка, виною тому були самі фани, які в пориві захвату починали бити вікна,
хуліганити і провокувати правоохоронців.
Бійки фанатів з міліцією і закриття концертів були
наслідком провокацій з боку служителів закону, тим часом упевнений Скрипка.
"Міліція відпрацьовувала [на фанатах] прийоми. Тобто рокери – це неформали, а
отже, треба якось їх ... [покарати]: світло вимкнути посеред концерту, такі
штуки", – каже музикант.
Але перш ніж пройти хрещення міліцією, групі треба було
просочитися крізь сито радянської ідеології – пройти литовку, затвердження
текстів пісень спеціальною комісією.
Втім, перевіряли не тільки тексти, а й виконання.
"Наприклад, в неділю у нас концерт. Отже, в суботу ставиться сцена, апаратура,
звук, в залі сидять представники міськкому, перед ними лежать роздруківки зі
словами пісень, а ми перед ними весь концерт програємо, і вони підписують дозвіл",
– згадує Скрипка.
Необхідність давати подібні виступи для перевірки дратувала музикантів. Хоча навіть серед комсомольців і комуністів, які цензурували концерт, було чимало
їхніх шанувальників, які вдень відповідали за політику партії, а вечорами приходили послухати В. В.
Необхідність давати подібні виступи для перевірки
дратувала музикантів. Хоча навіть серед комсомольців і комуністів, які
цензурували концерт, було чимало їхніх шанувальників, які вдень відповідали за
політику партії, а вечорами приходили послухати В. В.
Усі ці складнощі з лишком окупалися популярністю, яка
була такою великою, що вевешники могли навіть не рекламувати свої виступи –
глядач і так валив валом. "На концертному залі вішається плакат формату А2. На
ньому написано гуашшю: В.В. Рок-концерт. 20:00. Субота. І буде биток. Тобто ні
реклами ніякої не треба, нічого", – ностальгує за тими часами Скрипка.
Зараз, на його думку, затягнути глядачів на концерти
набагато складніше, адже навколо сучасної людини надлишок інформації, у тому
числі неякісної музики. І серед усього цього складно пробитися.
Втім, самих вевешників до рангу "неякісних" ніхто не
зараховував. Навпаки, їм завжди співали дифірамби. Навіть суворий російський
рок-критик Артемій Троїцький ще за часів СРСР зізнавався в любові до В. В.,
називаючи групу найяскравішим явищем радянського року.
Та й в історії вітчизняної музики роль В. В. складно
переоцінити: поряд з такими колективами, як Брати Гадюкіни, Кому вниз, Перун,
Вій, вони фактично стали батьками-засновниками національного року.
"Це гурти, що створювали ауру української рок-музики, яка
сильно відрізнялася як від російського, так і від західного аналогів, –
зазначає Євтушенко. – Це органічно українська музика".
Кумири СРСР і Європи
Підкреслено національний колорит В. В., тим не менш, не
тільки не завадив, а навіть посприяв славі групи на теренах всього СРСР. Роль
першого всесоюзного хіта випала Танцям – пісні українською мовою, що стала
мегапопулярною у всьому СРСР після того, як кліп на неї з'явився на Першому
каналі радянського ТБ.
Просто зняте стьобне відео, в якому знялися всі учасники групи, то дико танцюючи під власну музику, то стоячи, як піонери, в шерензі справило фурор
Просто зняте стьобне відео, в якому знялися всі учасники
групи, то дико танцюючи під власну музику, то стоячи, як піонери, в шерензі, а
також пара хлопців з плакатом, що символізували радянських працівників,
справило фурор.
Ініціатива зробити кліп виходила від телевізійників і
була в руслі тодішньої культурної політики: мовляв, буржуї і капіталісти
знімають, ну і ми знімаємо, причому не гірше.
Вийшло справді не гірше, хоча, як зараз згадує Піпа,
швидше за все "з переляку", а не від того, що вевешники були майстерними
акторами. Адже ні в кого не було досвіду ні в організації зйомок, ні в тому, як
вести себе перед камерою.
Новачкам щастить, а відсутність комп'ютерної графіки, 3D
і різноманітних ефектів зіграла на руку продукту: наголос був зроблений на
режисуру.
Саме завдяки цьому кліп на пісню Танці став яскравим
явищем, впевнений музичний критик і продюсер Юрко Зелений. "Зараз дуже
захопилися високобюджетними кліпами, причому ідеї там ніякої немає, головне
засвітити цицьки-піськи, якщо вони є. А тоді хотіли бачити якусь дію, розвиток.
Так воно і сталося, і це дійсно був вибух", – захоплюється він першим кліпом В.
В.
Зіграв свою роль і щасливий випадок: група виринула в
потрібний час в потрібному місці. Адже це був час перебудови і гласності, коли
модно було критикувати лад. "І Танці були такою сатирою на той совок, з їх
першотравнями, піонерськими краватками і пілотками, прапорами кумачевими. І [на
телебаченні] таке було вперше", – каже Зелений.
Явної антирадянщини в творіннях В. В. не було. Чим група брала аудиторію, так це енергетикою – вони давали божевільний драйв, зазначає Євтушенко, і підкупили цим не тільки радянських слухачів
Втім, явної антирадянщини в творіннях В. В. не було. Чим
група брала аудиторію, так це енергетикою – вони давали божевільний драйв, зазначає
Євтушенко, і підкупили цим не тільки радянських слухачів. Під час одного з
фестивалів в Росії В. В. помітили французькі продюсери і запропонували
влаштувати кілька концертів в Європі.
Зарубіжний дебют групи відбувся навесні 1990-го, – В. В.
відіграли один концерт в Швейцарії і три – у Франції. Публіка приймала
україномовний панк-рок на ура, і через три місяці Скрипка і Ко знову поїхали до
Франції. Та так потихеньку там і "залипнули", як тепер каже Піпа.
Музиканти грали на всіх великих фестивалях, і, хоча диски
не видавали, їх добре знали. До того ж, на відміну від сучасних гастролей
українських груп (в тому числі і нинішнього В. В.), орієнтованих більше на
емігрантів, тоді на концерти команди ходили переважно французи.
"З українською діаспорою ми якось не перетиналися.
Причому пісні були по-українськи, французьких було кілька штук", – зазначає
Здоренко.
Але Франція занадто національно орієнтована країна, і
емігрантові стати своїм там непросто. До того ж ситуація в українському шоу-бізнесі
поступово налагоджувалася, так що можна було повертатися. Тим більше що арсенал
групи поповнився унікальним досвідом – по суті В. В. стала першою радянською
групою, яка попрацювала за західними стандартами шоу-бізнесу.
Повернення було виправдано і тим, що в Європі група досягла максимуму, як вважає Піпа, доступного без підписання компромісного контракту з якоюсь рекординговою компанією
Повернення було виправдано і тим, що в Європі група
досягла максимуму, як вважає Піпа, доступного без підписання компромісного
контракту з якоюсь рекординговою компанією. А йти на компроміси, навіяні
стереотипами про вихідців з пострадянського простору – на зразок того щоб брати
балалайки і танцювати з ведмедями – В. В. були не готові.
На батьківщину колектив прибув в 1996 році, і ця дата
стала другим днем народження гурту. За час, поки він завойовував
закордонний шоу-біз, українські фанати неабияк скучили за улюбленими музикантами.
У 1997-му виходить їх новий альбом Музіка із суперхітом
Весна, через рік – диск Країна мрій, більшу частину якого склали композиції
початку 1990-х років. І група знову злітає до вершин популярності.
Практиці включення старих речей у нові альбоми В. В. не зраджують до цього часу. Частково це відбувається під тиском публіки: за словами Скрипки, слухачі особливо люблять їхні старі пісні
Практиці включення старих речей у нові альбоми В. В. не
зраджують до цього часу. Частково це відбувається під тиском публіки: за
словами Скрипки, слухачі особливо люблять їхні старі пісні.
"Деякі можуть сказати: "Ви списалися". А я скажу так: те,
що ми робили 20 років тому, люди сприймають і сьогодні. І, можливо, ще через 20
років те, що ми граємо зараз, буде нас годувати", – міркує лідер В. В.
Швидше за все, так воно і буде: як розповідає Панферова,
хоча сама вона за 25 років розгубила юнацький фанатизм стосовно гурту, її дітям
дуже подобається музика, під яку колись танцювала їх мама.
"Їм зараз 11 і 14 років, і вони із задоволенням слухають
В. В., – з посмішкою зізнається Панферова. – Причому я не нав'язувала - так от
[само вийшло]".
***
Цей матеріал опубліковано в № 23 журналу Корреспондент від 15 червня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.