Корреспондент: Точка зору. Анекдотична ситуація

Україна переживає новий бум політичного гумору, який можна порівняти зі зливою анекдотів у брежнєвську епоху застою. Відмінність в одному – українці 1970-х не могли змінити систему тоді, коли співгромадяни 2000-х точно знають, що можуть, пише політолог Олександр Голубов у колонці Застійний гумор у № 25 журналу Корреспондент від 29 червня 2012 року.

Сміх завжди дратував тиранів. В останніх зі сприйняттям гумору зазвичай було настільки погано, що жартівникам, що наважились обрати об'єктом насмішок чергову високість або якого-небудь генералісимуса, доводилося несолодко. Важко сказати, скільки зруйнованих життів стало результатом хорошого анекдоту або влучної карикатури, але навряд чи хтось заперечить, що їх чимало.

Це стосується не лише особистих стосунків гумористів із сатрапами. Авторитарна свідомість в цілому ворожа до іронії стосовно себе. Єдино вірний шлях – вірити в ту картину світу, яку хоче нав'язати імператор. А тих, кому подобається або просто вигідно "вірити" можновладцям, у всі часи знаходилося достатньо.

Причиною такої глухоти до іронії є не відсутність почуття гумору як такого. Сміх небезпечний для тих, хто будує соціалізм із людським обличчям, вирішує єврейське питання чи відстоює ідеї чучхе. Жарт – це втілений сумнів. Сумнів у праведності, компетентності або адекватності лідера. І там, де "правильний" лідер, система та ідеологія можуть існувати тільки в однині, жарт є злочином.

Як не парадоксально, часто саме в умовах тотального контролю над публічної сферою і розквітає політична сатира. Знамениті анекдоти часів брежнєвського застою виникли саме внаслідок закручування гайок, що послідувало за відлигою Микити Хрущова. З одного боку, люди відчувають гниття системи і зовні починають підкорятися правилам, розуміючи абсурд ситуації. З іншого боку, вони не в змозі щось змінити і тому знаходять віддушину в іронічному знущанні над владою на своїх кухнях.

Сьогодні українці, так як і колись у далекі брежнєвські часи, вправляються у сарказмі, направленому проти можновладців

Сьогодні українці, так як і колись у далекі брежнєвські часи, вправляються у сарказмі, направленому проти можновладців. Над Віктором Януковичем співтовариші сміялися майже завжди з того часу, як він вийшов на орбіту українського політичного життя. Фірмові перли про поетесу Анну Ахметову й українського поета Антона Чехова викликали неймовірний захват інтернет-спільноти. Як і історія з непритомністю, викликана влученням яйця в могутню фігуру політика.

Після остаточного приходу Партії регіонів до влади в країні глузування над чинним Президентом перетворилися мало не в окремий жанр – його цитати розбирають на відеоролики для YouTube і демотиватори з незмінною фотографією гаранта зі самовдоволеною усмішкою, що розтягнулася на його обличчі. Втім, Янукович не втомлюється підкидати чудові приводи: вінок, що на нього впав, знаменита "йолка", "жінки, які роздягаються на вулицях", "країна, яку потрібно зробити небезпечною" – список можна продовжувати до нескінченності.

Тим часом образ Президента все більше втрачає в очах мешканців риси реальної людини, перетворюючись на віртуального дивака, над чиїми дурницями гріх не посміятися. Той факт, що ця людина керує країною, в якій бізнесу виживати все складніше, політичні опоненти сидять за ґратами, а його самого вже цураються і в Росії, і в Європі, нас не дуже зворушує. Обурення заміщається сміхом. Тим паче дивно, що Янукович не дивак і зовсім не віртуальний.

І не тільки Президент підкидає теми для всенародних веселощів – дістається майже всім, хто так чи інакше має відношення до влади. Наприклад, прем'єр котрий рік поспіль не може грамотно сказати жодної пропозиції українською мовою – чи не привід для сміху? Потенційні кандидати з мажоритарки вже зараз роздають продуктові пайки – чому не зробити про це фотожабу?

Хоча в наш час тісні кухні змінилися соціальними мережами, причини для протестного зубоскальства залишилися ті самі. Для більшості мешканців України очевидно, що країна рухається у неправильному напрямку. Ще більша кількість українців не вірять у свої сили щось змінити в державі, громадянами якої вони є. Саме таку картину надають останні соціологічні опитування. Українці фактично змирилися з тим, що знову живуть в епоху застою, і відповідають на це звичним чином.

Ми воліємо сміятися над політиками, звинувачуючи їх у всіх наших бідах і вважаючи, що одного лише факту заповнення бюлетеня під час виборів має бути достатньо для побудови ідеальної держави

Є лише одна істотна відмінність. Громадянину СРСР брежнєвських часів було складно вірити, що в СРСР що-небудь може змінитися. Будь-який натяк на політичну діяльність поза стандартної парадигми "комсомол – компартія" гарантував тюремний термін. Сучасним українцям в цьому плані нарікати нема на що. У нас (поки що) є відносна свобода слова. (Поки що) є право вести політичну діяльність – організовувати партії і громадські організації. (Поки що) ми можемо збиратися на мирні акції протесту. Тобто (поки що) є все те, що необхідно для зміни ситуації.

Але ми воліємо сміятися над політиками, звинувачуючи їх у всіх наших бідах і вважаючи, що одного лише факту заповнення бюлетеня під час виборів має бути достатньо для побудови ідеальної держави. Але якщо раніше сміх був вираженням безсилля внаслідок неможливості щось змінити, то зараз ми сміємося через те, що навіть не намагаємося докладати зусиль. І ми знову чекаємо, поки система самостійно згниє і знову звалиться на наші голови, незважаючи на те, що досвід попередньої катастрофи був нестерпно болючим.

***