Культовий британський режисер Пітер Грінуей в інтерв'ю Ірині Ілюшиній розповів про смерть традиційного кінематографу та створення нової моделі кіно, за якої карт-бланш отримує Україна. Матеріал розміщено у № 27 журналу Корреспондент від 13 липня 2012 року.
Коли режисер-знаменитість, володар призів найпрестижніших
кінофестивалів світу – Канського, Берлінського та Венеціанського, який зняв понад 70
фільмів і продовжує активно працювати, говорить про смерть кінематографу, це
сприймається як лукавство.
Але не у випадку з британцем Пітером Грінуеєм. Свій
висновок він підкріплює даними про те, що відвідуваність кінотеатрів на Заході
знижується, молодь надає перевагу соціальним мережам і YouTube, тим паче, що у
кожного є як мінімум камера у мобільному телефоні.
Кінотеатр нової епохи, за версією Грінуея, – це
максимально великий домашній екран, а ідеальний глядач сидить перед ним у
тапочках і з пультом дистанційного керування. Про це він збирається розповідати
на майстер-класі для молодих українських кінематографістів у рамках Одеського
міжнародного кінофестивалю, який цього року проходить 13-21 липня.
Крім того, Грінуей їде до України у пошуках актора на
головну роль у своєму новому фільмі про режисера Сергія Ейзенштейна. За
сюжетом, ікона радянського кіно приїжджає до Мексики, де знаходить не тільки
натхнення, але й спекотних сеньйорит, з якими втрачає цноту.
Секс і смерть – улюблені теми Грінуея. Так, у Таємницях
Нічної варти він влаштовує детективне розслідування вбивства, нібито
зашифрованого у картині Рембрандта Нічна варта. У стрічці Відлік утоплеників
три жінки вирішують втопити своїх чоловіків, а закоханий у них слідчий
зобов'язується мовчати. В інтимному щоденнику письменниця створює книгу на
тілах молодих коханців, і тут також не обійшлося без вбивства.
Для Грінуея, який отримав класичну художню освіту, живопис – велика любов і другий хліб. Його
персональні виставки проходять у всьому світові в таких зменитих залах, як
Галерея Хуана Міро (Барселона), Музей Бойманса-ван Бейнінгена (Роттердам) і
навіть у паризькому Луврі.
Фільми Грінуея більше схожі на картини: камера статична, актори мало рухаються і говорять теж мало, але зате вбрані у розкішні костюми
Втім, і фільми його більше схожі на картини: камера
статична, актори мало рухаються і говорять теж мало, але зате вбрані у розкішні
костюми. Не дивно, що героєм його нової стрічки, Гольциус та компанія пеліканів,
яку преса поспішила назвати “найеротичнішою з усіх фільмів Грінуея”,
став голландський ілюстратор XVI століття.
Зараз 70-річний режисер живе в Амстердамі, де зі своєю
другою дружиною, театральним режисером Саскією Боддеке, піклується про маленьку
доньку. Напередодні від'їзду до України він дав інтерв'ю Корреспонденту по
телефону, під час якого міркував про кінематографічний потенціал України, а
також про те, як довго повинна жити людина.
– Про що ви збираєтеся розповідати українським кінематографістам
на майстер-класі?
– Що кінематограф мертвий, і треба переходити до інших
речей. Ми вже достатньо надивилися кіно, воно існує 117 років, і зараз у нас
вистачає нових, більш цікавих медіа, які перетворюють кіно в музейний
експонат.
Можливо, через увагу, яка приділяється кіно, воно ще буде
переслідувати старше покоління. Але молоді люди, покоління лептопів, вже не
відвідують кінотеатри і навряд чи взагалі дивляться фільми. Їх цікавлять інші
речі – особисте спілкування, наприклад. Я думаю, нинішня аудіовізуальна
концепція [фільмів у кінотеатрі] буде переглянута. Власне, вона вже
переглядається – відвідуваність кінотеатрів стрімко зменшується. Століття кіно
закінчено.
– В Україні, навпаки, відвідуваність кінотеатрів зростає.
– Ну, це просто свідчення старомодності. Кінематографія
целулоїдної плівки, на якій представлена певна історія, завершена. І – в ім'я
отця і сина, і святого духа – ми живемо у глобалізованому світі цифрових камер,
мобільних телефонів та інтернету, де кожен – потенційний режисер. І ми більше
не зобов'язані схилятися перед Голівудом, Болівудом і всіма тими
кінематографічними шишками, які тримають руку на грошах [індустрії кіно].
Я думаю, найважливіше, що з'явилося за останні десять
років, це [відеосервіс] YouTube. Він дозволяє прибрати посередників, тих людей у
середині кіноланцюжка, які вирішують, що нам дивитися, і не дозволяють
звичайним людям, як ви чи я, вибирати те, що вони хочуть бачити.
– Але камера або мобільний не можуть зробити його
власника хорошим режисером.
– Можуть!
– А як щодо професійних акторів?
– (Гарячково) Ось послухайте мене, перш ніж ставити
такі питання! Ви обмежені цією системою [індустрії кіно], яка заганяє людей у
"пляшки" [певні рамки] і диктує свої правила.
Бути по-справжньому сучасним – це означає повернутися обличчям до нових, постаудіо і поствідео експериментів, забути стару мову [кіно] і відкрити якісь нові сторінки
Але в цей час розвиваються зовсім нові технології
комунікацій і творчості, які роблять традиційне кіно атрибутом минулого
століття. Бути по-справжньому сучасним – це означає повернутися обличчям до
нових, постаудіо і поствідео експериментів, забути стару мову [кіно] і відкрити
якісь нові сторінки.
– Знаєте, в Україні ваші слова про смерть кіно звучать
дуже органічно: наше кіно померло у прямому розумінні цього слова, воно майже
не створюється.
– І це означає, що ви можете почати з чистого листа!
(Надихається.) Просто викиньте старі моделі, і ви побачите безліч нових
можливостей для того, щоб рухатися вперед і навіть очолити цей рух у світовому
контексті.
– А як стосовно грошей? Де взяти їх молодим творцям для
цих експериментів?
Що важливо, так це цікавість та енергія. І якщо є в запасі ці дві речі, і знаєш, чого хочеш, то цілком зможеш зробити фільм своєї мрії
– Гроші – не головне. Багато дурних людей стурбовані
грошима, але вони насправді не важливі. Що важливо, так це цікавість та
енергія. І якщо є в запасі ці дві речі, і знаєш, чого хочеш, то цілком зможеш
зробити фільм своєї мрії.
– Тобто великий бюджет – це ще не запорука хорошого
фільму?
– Безперечно ні! Я можу посперечатися, що якщо ми зараз
сядемо і складемо список найкращих фільмів, зроблених за століття з гаком
існування кіно, то виявиться, що близько сотні з них коштують лише півмільйона
доларів.
– Наприклад?
– Фільми [патріарха французького кінематографа] Алена
Рене, На останньому подиху [Жака-Люка] Годара, Ніч [Мікеланджело] Антоніоні –
це найбільші фільми світового кінематографу, і всі вони коштували дуже дешево.
– Скільки у середньому коштують ваші фільми?
– Близько 4,5 млн євро. Це, скажімо так, бюджет тієї
свободи, яку я хочу мати. До речі, чим більше ви залучаєте людей у
виробництво і роздмухуєте бюджет, тим менше залишається місця для вашого
особистого творчого бачення, для суб'єктивності, яка є запорукою гарного
фільму.
– Наскільки я знаю, ви зараз живете у Нідерландах. Що
такого особливого в цій країні, чим вона вас зачарувала?
– Я живу в Амстердамі, і це не обов'язково те саме, що і
решта країни, як Париж – це не вся Франція, а Нью-Йорк, власне, не США.
Я вважаю, що Амстердам – найцивілізованіша столиця у
світі. У нього 500-річна демократична традиція, тут приголомшлива толерантність
у сфері релігій, наркотиків, сексу, поліції. Тобто поліції у місті насправді
дуже багато, але вона абсолютно невидима, і її діяльність повністю
підпорядкована потребам спільноти. Так що я живу в найрозвинутішому і найкультурнішому
місті у світі.
Голландія, думаю, найменш корумпована в політичному сенсі
країна Європи. Жити тут набагато безпечніше, як і ростити дітей – тут чудова
медицина й освіта.
– Україна – одна з найбільш корумпованих країн світу. У
вас є якийсь рецепт від цього?
– Демократія та освіта. Ці дві речі йдуть зовсім поруч, і
я думаю, ви [українці] про це знаєте. Що потрібно робити – йти цим напрямком і
підштовхувати інших. Є така англійська приказка: "Зло перемагає там, де хороші
люди нічого не роблять".
– Як ви проводите вільний час? Якщо, звичайно, він у вас
є з усіма цими проектами?
– Ну, я насправді не дуже-то й розрізняю [роботу і
вільний час]. Я насолоджуюся тим, що я роблю – пишу, малюю або створюю фільми.
Так що моя робота – це задоволення, а моє задоволення – це моя робота.
(Посміхається)
– Ви міркуєте як щаслива людина. Тим більше дивно було
дізнатися, що ви запланували померти у 80 років за допомогою евтаназії.
– А ви як думаєте, людина після 80 років – це корисний
член суспільства? Після 80 ваші творчі здібності згасають. За винятком
декількох прикладів, на зразок Пабло Пікассо, який помер у 91 рік. Але
це ж виняток.
Так ось, що можна привнести у цивілізацію після 80? До
того ж у світі 7 млрд людей! Чи не здається вам, що людям похилого віку варто
поступитися місцем молодим – активним, креативним, енергійним? За чисельністю 7 млрд
населення ви вважаєте, у нас є місце для тих, кому за 80?
– Це досить-таки диявольське запитання.
– Так, я з вами згоден. Це вкрай непопулярна ідея –
евтаназія. Але про неї доведеться говорити, якщо ми хочемо регулювати світову
економіку.
До речі, про раціональність: це одна з найпрекрасніших
рис країни, у якій я живу, що всі ці тонкі матерії можуть обговорюватися
публічно і збалансовані раціональними міркуваннями.
Ми відкрито говоримо про гомосексуалізм, аборти,
евтаназію, навіть про педофілію. Зауважте, це можливо не у всіх країнах. Навіть
у розвинених демократіях як-от Канада, публічне обговорення таких питань
спричинює скандал. Але я впевнений, наше суспільство буде більш стійким,
чесним, відкритим і справедливим, якщо ми позбудемося цих табу.
– Я повністю згодна з тим, що в суспільстві не повинно
бути табуйованих тем. Але дозвольте і вам задати диявольське запитання: а що якщо
ви помрете до 80?
– О, дуже погано. Тоді я не зможу зробити все, що
запланував.
***
Цей матеріал опубліковано в № 27 журналу Корреспондент від 13 липня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.