Життя Геннадія Шпалікова, сценариста культових радянських стрічок, що закінчив Київське суворовське училище, було калейдоскопом перемог і помилок та завершилося трагедією, - пише Дмитро Громов у рубриці Архів у № 39 журналу Корреспондент від 5 жовтня 2012 року.
Біля входу до
московського ВДІКу, Всеросійського державного університету кінематографії, не
так давно відкрили скульптурну композицію - фігури трьох чоловіків, присвячену
випускникам всіх поколінь. Хоча відлиті з металу режисери і сценаристи Андрій
Тарковський, Василь Шукшин і Геннадій Шпаліков, по суті, належали до одного
покоління - шістдесятників.
Те, що саме їх
обрали героями композиції, не випадковість. Ці троє стали символами
найромантичнішого періоду радянської історії - 1960-х років, часу розвінчання
культу особистості та розширення громадянських свобод. Тоді серед інтелектуалів
виникло явище шістдесятництва - неформального вільнодумства та лібералізму, -
розчавлених державною машиною.
Написавши сценарії до знакових кінострічок, в тому числі і до знаменитої Я крокую по Москві з молодим Микитою Михалковим у головній ролі, він був викинутий
з кінематографу та у віці 37 років наклав на себе руки.
Шпаліков виявився
справжнім шістдесятником - людиною з покоління нездійсненої мрії. Написавши
сценарії до знакових кінострічок, в тому числі і до знаменитої Я крокую по
Москві з молодим Микитою Михалковим у головній ролі, він був викинутий з
кінематографу та у віці 37 років наклав на себе руки.
У щоденнику
напередодні загибелі Шпаліков написав: "Мене лякає байдужість часу і чужі
люди. Чим далі, тим більше чужі. І нікому вклонитися, і немає з ким бути.
Велика Росія, а зателефонувати нікому".
Очманілий військовослужбовець
Те, що Шпаліков
прийшов у кіно, було випадковістю. З дитинства йому світило життя в погонах, повторення
долі батька - військового інженера.
Сім'я багато
кочувала: майбутній режисер народився в Карелії в 1937 році, до війни Шпалікови
встигли пожити в Москві, а звідти восени 1941-го виїхали під час евакуації до
Киргизії. У столицю сім'я повернулася лише через два роки.
У кінці війни
Шпаліков-молодший пішов у московську школу, провчився там два роки. А потім як
сина загиблого офіцера його відправили в Київське суворовське училище.
"До військової
служби він ставився дуже добре, - розповідає Валерій Куделін, однокашник
Шпалікова із училища. - Хоробрість свою і сміливість він виховував у собі сам -
любив по дахах ходити, з вишки десятиметрової стрибати".
У Києві Шпаліков почав писати вірші. У 1955 році в республіканській газеті Сталінське плем'я опублікували дві його добірки
У Києві Шпаліков
почав писати вірші. У 1955 році в республіканській газеті Сталінське плем'я
опублікували дві його добірки.
Але від кар'єри
військового Шпаліков не відмовився і вступив до Московського піхотного училища.
Під час навчання отримав важке поранення
в ногу, потрапив до госпіталю, де його визнали непридатним до служби. І тут він
зробив несподіваний крок - вступив на сценарний факультет ВДІКу.
"Це було
незвично, тому що у нас в родині не було ще творчих людей", - згадувала
Олена Григор'єва, сестра сценариста.
Вирвавшись на волю
з лещат військової дисципліни, Шпаліков розійшовся щосили. Його відважні
витівки і прямолінійні вислови зробили його героєм ВДІКу. Колишній курсант міг,
наприклад, заявити у присутності відомого режисера після презентації його
фільму: "Хлопці, нам сьогодні показали, яке кіно робити не треба!".
Шпаліков і в інших
ситуаціях був різким та зухвалим, але це не відштовхувало від нього людей.
"На нього було не можна ображатися, - вважає кінодраматург Павло Фінн,
друг сценариста. - Поєднання дитячості, чарівності і якоїсь неповторності
створювало все те, що людям у ньому й подобалося".
Веселе студентське
життя Шпалікова закінчилося в 1961-му, коли він отримав диплом. А вже через рік
випускник вперше став популярним та одночасно вигнанцем . Це сталося після того,
як режисер Марлен Хуцієв зняв у співавторстві зі Шпаліковим фільм Застава
Ілліча.
На нього не можна було ображатися, - вважає кінодраматург Павло Фінн, друг сценариста. - Поєднання дитячості, чарівності та якоїсь неповторності створювало
все те, що у ньому людям і подобалося
У кінострічці діти
поствоєнного покоління, які вдихнули повітря волі, шукали свого місця в
радянському світі, критично оцінюючи себе і навколишню дійсність. Ряд сцен
показував актуальні на той момент у столичному середовищі тренди, у тому числі
домашні вечірки "золотої молоді" і відвідини літературних читань у
Політехнічному музеї.
У сцені в
Політехнічному режисер зняв виступ ідеологів шістдесятників - молодих поетів
Євгена Євтушенка, Андрія Вознесенського, Роберта Рождественського, барда Булата
Окуджави.
Фільм з ідеологічно
правильною назвою Застава Ілліча став декларацією нового покоління: він змінив
мову радянського кінематографу, внісши в нього передові течії - французьку нову
хвилю та італійський неореалізм.
"Картина
викликала величезний інтерес до себе! У нас на зйомках були всі - і режисери, й молоді артисти, і
сценаристи, - згадує актриса Маріана Вертинська, яка виконала одну з головних
ролей у картині. - Вперше [головний оператор фільму] Рита Піліхіна почала
знімати з руки [без штатива, в стилі нової хвилі]. Усе було новим".
Однак те, що сподобалося
колегам, обурило керівника СРСР Микиту Хрущова, якому творіння Хуциєва -
Шпалікова показали ще в робочому варіанті. Він вважав фільм декадентським.
Навіть головні позитивні герої - молоді московські робітники - на думку
господаря Кремля, "не є уособленням нашої чудової молоді": не знають,
як жити і до чого прагнути.
Веселе студентське життя Шпалікова закінчилося в 1961-му, коли він отримав диплом. А вже через рік випускник вперше став популярним та одночасно вигнанцем.
Хрущов
розкритикував фільм на зустрічі з діячами радянського мистецтва. І тоді
Шпаліков довів, що колишня відчайдушність не залишила його: після звернення
керівника СРСР він вибіг на сцену, заявив про своє право на помилку і попросив
присутніх не засуджувати картину.
Фільм все одно прискіпливо
відцензурували, скоротили частину сцен і в обрізаному вигляді випустили в
прокат лише в 1965 році під іншою назвою - Мені двадцять років. Однак і цей
варіант був нагороджений на Венеційському і Римському кінофестивалях. Оригінал
же вийшов на екрани тільки через 20 років.
Вдалішою виявилася
доля наступної кінороботи Шпалікова - фільму Я крокую по Москві, для якого він
написав сценарій і текст пісні. Хоча в радянському Держкіно стрічку назвали
"несмішною комедією", картина отримала успіх у глядачів та
удостоїлася згадки на Каннському фестивалі.
Недовге нещасливе
життя
Шпаліков став
популярним, але на його веселу вдачу популярність ніяк не вплинула. Він любив
розіграші та деколи вигадував неймовірні історії. Міг, наприклад, в компанії
друзів розповісти про те, що отримав Нобелівську премію або брав участь у так
званій празькій весні 1968 року - чеській ліберальній революції, яку придушили
радянські танки.
Веселість часто
ставала супутницею алкоголю. Вже на початку 1960-х чоловік, який вигадав Я
крокую по Москві, багато пив - від самотності, неможливості втілити задуми,
нестачі грошей, відсутності житла: незважаючи на всі успіхи, Шпаліков до
останнього поневірявся по комунальних квартирах. Через загули його залишила перша дружина,
сценаристка Наталія Рязанцева. Але заміна знайшлася швидко, і другою дружиною
сценариста стала актриса Інна Гула, яка до того часу зіграла яскравих героїнь у
фільмах Хмари над Борськом і Коли дерева були великими.
Шпаліков став популярним, але на його веселу вдачу популярність ніяк не вплинула. Він любив розіграші та деколи вигадував неймовірні історії
"Шведська
дівчина", як називав її Шпаліков, з довгим світлим волоссям, красива та
ексцентрична, вона ж зіграла й головну роль в єдиній його режисерській роботі -
картині 1966 Довге щасливе життя, яка була нагороджена премією на фестивалі
авторського кіно в італійському Бергамо. Фільм виявився пророчим. Як його
герої, Гула та Шпаліков прожили зовсім недовго, щастя їх виявилося коротким.
З 1966-го по 1972-й
жоден кіносценарій Шпалікова не був поставлений, а його дружина взагалі не знімалася.
Алкоголь поступово став їх спільним захопленням, і в результаті все закінчилося
розлученням. Втім, вони так і не розлучилися. Двері їхньої квартири в
московських Черемушках були всі в замках: кожного разу, коли Шпаліков йшов, а це
траплялося часто, Гула викликала слюсаря і врізала новий замок, щоб її
екс-чоловік не міг потрапити всередину.
І хоча автор Я
крокую по Москві, як і раніше, багато працював, всі його заявки відхилялися
студіями і режисерами.
Поступово друзі припинили
пити разом зі Шпаліковим. Під тиском оточення він намагався лікуватися від
алкоголізму. Але зав'язати не зміг. "У СРСР немає вибору поза вибором, -
говорив сценарист. - Або ти п'єш, або ти робиш підлості, або тебе не друкують.
А четвертого немає".
В останній день
свого життя, 1 листопада 1974 року, Шпаліков напідпитку відправився на
Новодівочий цвинтар, де проходило відкриття меморіальної дошки на могилі
режисера Михайла Ромма. Тут він спробував виступити з промовою, але до трибуни
його не пустили якісь чиновники. Після мітингу Шпаліков пішов з кладовища з
відомим письменником Григорієм Горіним. Той на прохання сценариста дав йому
грошей на дешеве вино, і вони вдвох відправилися в Передєлкіно - підмосковне
письменницьке дачне селище.
Пізніше Горін жалкуватиме про те, що позичив Шпалікову грошей саме на вино, а не на горілку.
Адже після "біленької" йому не вистачило б сил накласти на себе руки.
А так він піднявся на другий поверх однієї з дач і там повісився, зробивши
петлю із власного шарфа.
"Він був такий
відкритий нерв, незахищений талант, з розумінням того, що таланту завжди
більше, ніж можливостей втілити його", - говорить про Шпалікова
український кінопродюсер Олег Кохан.
***
Цей матеріал
опубліковано в № 39 журналу Корреспондент від 5 жовтня 2012 року. Передрук
публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами
використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті
Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.