Село під назвою Базар на Житомирщині стало гарячою точкою на карті українського націоналізму. Тут одна за одною, з проміжком у кілька десятків років, відбулися три трагедії, жертвами яких незмінно ставали прихильники боротьби за незалежність, пише Володимир Гінда у №50 журналу Корреспондент від 23 грудня 2011 року.
Для українських націоналістів слово "базар" асоціюється
не з ринком, а з потрійною трагедією. Перша з них сталася біля села з такою
назвою, що розташоване на північному сході Житомирської області, в листопаді
1921 року. Тоді червоноармійці дивізії Григорія Котовського розстріляли тут
майже півсотні солдатів армії Української народної республіки (УНР). Після чого
братську могилу зрівняли із землею, щоб знищити пам'ять про цю подію.
Через 20 років чорна слава Базара підтвердилася. Тоді,
восени 1941 року, за урочисті заходи, проведені в річницю першої трагедії,
німці, які окупували ці землі, вбили більше сотні українських націоналістів.
Останнього разу патріотично налаштовані жителі України
постраждали за Базар у 1990 році, коли спробували знову відновити пам'ять про
загиблих солдатів, але були побиті і затримані представниками радянської влади,
що дихала на ладан.
Про найпершу трагедію в українських підручниках історії написано лише кілька рядків, а про те, що сталося на Житомирщині у 1941-му і 1990-му, немає навіть
згадок
Причому до цього часу про найпершу трагедію в українських
підручниках історії написано лише кілька рядків, а про те, що сталося на
Житомирщині у 1941-му і 1990-му, немає навіть згадок.
Перша дія трагедії
Трагічна історія Базара бере свій початок у 1920 році.
Тоді армія УНР на чолі із Симоном Петлюрою, проводячи свій так званий Перший
зимовий похід, зазнала поразки, була витиснута більшовиками
за межі України і опинилася в Польщі.
Після цього по Україні прокотилася хвиля бунтів,
викликаних тим, що радянська влада насильно відбирала у селян надлишки
продуктів і хліба на користь Червоної армії і робітників. Уже в 1921 році Християн
Раковський, етнічний болгарин і один з тих, хто створював УРСР, зазначав, що
більшовицька влада в той період "стояла на краю загибелі".
Саме цей несприятливий для Кремля момент вирішили
використати керівники УНР у Польщі, щоб організувати Другий зимовий похід.
З українських солдатів, які перебували в польських
таборах для інтернованих, вони розпочали створювати нову армію, в яку приймали
тільки добровольців. Командувати цими силами доручили генерал-хорунжому Юркові
Тютюннику.
Армія складалася з трьох груп – Волинської, Подільської і
Бессарабської. Керівництво УНР в еміграції поставило перед солдатами чіткі
завдання – таємно перейти кордон і, з'явившись несподівано на українських
територіях, користуючись настроєм селян, підняти загальне повстання. Його мета –
вигнання більшовиків і відновлення української державності.
Виконуючи наказ, окремі загони в жовтні 1921 року почали
військові акції. Першими перейшли кордон з боку Румунії солдати Бессарабської
групи, але її нечисленні загони більшовики розбили дуже швидко.
Подільська група, що рушила слідом, була більш успішною –
вона зуміла пройти Житомирську область і потрапила в північну частину Київщини,
провівши там низку успішних боїв з частинами червоних.
Основний удар завдавала Волинська група під особистим
командуванням Тютюнника, в яку входили 1,2 тис. бійців. 4 листопада 1921 року вони
перейшли кордон з боку Польщі. "В дорозі, щоб приховати наш рух, ми говорили
населенню, що йдемо встановлювати прикордонні стовпи", – писав про заходи
конспірації, які застосовували українські добровольці, полковник Роман Сушко,
один з учасників подій.
Перші бої з невеликими загонами більшовиків були успішними, але далі повстанці зустріли серйозного опонента – кавалерійську дивізію Котовського
Перші бої з невеликими загонами більшовиків були
успішними, але далі повстанці зустріли серйозного опонента – кавалерійську
дивізію Котовського.
У цей момент Тютюнник вирішив захопити залізничний вузол
у Коростені, що на Житомирщині, щоб по телеграфу сповістити максимальну
кількість населених пунктів Правобережної України про початок повстання проти
більшовиків. План вдався, повстанці захопили місто, але незабаром противник
вибив їх.
Генерал-хорунжий віддав наказ відходити на південний
схід, до Радомишля. Однак вершники Котовського змусили українські частини
повернути на північ, до Народичів. Біля села Малі Міньки бійці УНР зупинилися
для відпочинку. Тут їх наздогнала червона кіннота, яка в бою розбила групу
Тютюнника.
"У бою було зарубано понад 400 повстанців і захоплено в
полон 537 осіб. В момент бою деякі представники вищого командування, бачачи
безвихідність становища, самі себе розстрілювали і підривали бомбами", – підбиває
підсумок цієї операції радянський Збірник
наказів військам Київського військового округу від 26 листопада 1921 року.
Усіх полонених замкнули в церкві Малих Міньків, де їх
допитували в присутності Котовського. Після цього з Києва прибули співробітники
Надзвичайної комісії (НК), так звана п'ятірка, і арештантів переправили в іншу
церкву – сусіднього села Базар. Кияни провели тут свої допити, відокремили від
юрби полонених групу старших офіцерів, відправивши тих до столиці, а решту
людей вирішили розстріляти.
"Всього перед Надзвичайної комісією постали 443 особи,
решта померли до приходу комісії. Керуючись велінням революційної совісті,
<...> надзвичайна п'ятірка постановляє: осіб, перелічених в доданому до
цього списку з 359 осіб як злісних, активних бандитів – розстріляти", – так
відобразили в доповіді своє рішення чекісти.
Червоноармійці змусили жителів Базара вирити на околиці дві траншеї і 21 листопада вранці почали партіями по 25 осіб розстрілювати засуджених
Червоноармійці змусили жителів Базара вирити на околиці
дві траншеї і 21 листопада вранці почали партіями по 25 осіб розстрілювати
засуджених. Перед цим кожному солдату УНР пропонували перейти на бік Червоної
армії, але ніхто не погодився.
Під час розстрілу однієї з груп сотник Степан Щербак на
таку пропозицію відповів: "Ми відаємо, що нас чекає, і ми не боїмося смерті,
але до вас служити не підемо. Коли ви нас розстріляєте – знайте, що за нас помститься
весь український народ". Після цього разом з товаришами затягнув Ще не вмерла
Україна.
Після страти червоноармійці наказали селянам завалити
траншеї землею, але заборонили встановлювати хрести і насипати могили.
Друга дія
Наступного разу про Базарську трагедію згадали через 20
років, коли територія України була окупована німецькими військами. У той період
Організація українських націоналістів (ОУН), що діяла на заході України, стала
створювати похідні групи, які, рухаючись слідом за фашистськими військами, що вели
наступ, проникали на схід, намагаючись спонукати місцеве населення до боротьби
за національні ідеї.
У своїх звітах оунівці зазначали, що більшість східних
українців не розуміють ідеології націоналізму, не поділяють ідеї створення
незалежної держави, а перебувають під сильним впливом комуністичної пропаганди.
Щоб якось переломити ситуацію і підняти патріотичну
хвилю, керівництво ОУН на Наддніпрянщині на чолі з письменником Олегом Ольжичем
вирішило публічно відзначити 20-ту річницю розстрілу українських добровольців
під Базаром.
На початку листопада 1941 року Житомирський провід ОУН
отримав вказівки підготувати урочистий мітинг на місці смерті воїнів УНР. За
допомогою місцевих жителів оунівці знайшли братську могилу, насипали над нею
два земляні кургани і вкопали три хрести. Націоналісти планували поставити
пам'ятник загиблим, але на нього не вдалося зібрати гроші.
Провід ОУН також ухвалив, щоб в день річниці трагедії у
всіх школах і церквах України відбулися молебні в пам'ять про загиблих. Причому
це релігійне дійство мало супроводжуватися розповіддю про події 1921 року.
Сам мітинг, що відбувся на місці розстрілів, вийшов
велелюдним. "Рано вранці 21 листопада безліч людей з восьми районів (400 сіл)
зібралися навколо могил, завалених сотнями вінків з написами Від громадян
Базара, Києва, Житомира, Коростеня, Народичів. Богослужіння провели три
православних священики. Всі присутні намагалися взяти з собою жменю землі з
Базара, щоб вона їм нагадувала про прагнення українського народу до Незалежності",
– описував акцію націоналістичний журнал Наш шлях в номері за березень 1942
року.
Німці спокійно спостерігали за подіями, але після закінчення урочистих заходів провели масові арешти націоналістів
Німці спокійно спостерігали за подіями, але після
закінчення урочистих заходів провели масові арешти націоналістів. На
Житомирщині вони затримали понад 700 осіб, 120 з яких розстріляли в обласному
центрі. Після чого арешти представників ОУН продовжилися по всій території
України.
Така реакція німців стала повною несподіванкою для
оунівців, адже до цього "гості із Заходу" вели себе стосовно них лояльно.
"Свято під Базаром був спрямоване проти московсько-більшовицького окупанта. На
це вказував характер історичної дати і підготовка! Не було ніяких антинімецьких
виступів, а німців могло злити хіба що те, що свято прийняло такий розмах і всі
приготування були витримані в українському національному дусі", – писав у своїй
книзі ОУН 1929-1954 Яків Шумелда, учасник похідних груп ОУН.
Однак німці не чіпали насипані могили і хрести на місці
розстрілу. У такому вигляді місце трагедії простояло всю війну, але потім радянська
влада зрівняла кургани із землею. А в 1952 році цю ділянку ще й засадили
деревами.
Останній Базар
Напередодні розпаду СРСР українські патріотичні
організації знову спробували повернути з небуття історію 1921 року.
Восени 1990-го, напередодні чергової річниці розстрілу,
представники Народного Руху України (НРУ) та Української республіканської
партії (УРП) приїхали в Базар. Ініціативна група пройшла по селу, розшукуючи
тих, хто міг би вказати братську могилу оунівців.
Сучасним націоналістам пощастило – в одному з будинків
вони зустріли 90-річну Галину Єсепчук, очевидиця подій. Вона й вказала на
зарослий бур'яном луг між двома вулицями села.
Представники НРУ і УРП домовилися з директором місцевого
радгоспу про те, щоб за допомогою трактора насипати кургани на місці
розстрілів, що й було зроблено.
Буквально через кілька днів – 25 листопада 1990 року, в
неділю, – рухівці і республіканці хотіли поставити тут хрести і провести
молебень. Однак радянська влада, до кінця існування якої залишалися лічені
місяці, завадила планам.
24 листопада газета Вечірній Київ опублікувала таку собі телеграму
від жителів Базара, в якій говорилося, що проведення акції, що має виражене
антирадянське спрямування, може привести до конфлікту.
"Базарська сільська рада народних депутатів відмовила у
проведенні цієї церемонії. Нам в першу чергу треба рятувати дітей від вбивчої
радіації [наслідків аварії на ЧАЕС, від якої до села не більше 100 км], не
розпалювати ворожнечу серед людей, які й так натерпілися від Чорнобиля", – йшлося
у надрукованому тексті. У Києві, де читали цей матеріал, мало хто знав, що
насправді сільрада дозволила провести захід.
Незважаючи на заочне попередження, організатори поминок за загиблими все ж
вирішили їхати в Базар. Але правоохоронці зробили все, щоб зірвати акцію
Незважаючи на таке заочне попередження, організатори
поминок за загиблими все ж вирішили їхати в Базар. Але правоохоронці зробили
все, щоб зірвати акцію. У Житомирі у водіїв двох автобусів, які везли
націоналістів на місце трагедії, міліція відібрала супровідні листи, тим самим
не давши можливості рухатися далі. Дорогу під Новоград-Волинським, по якій
їхали представники Волині та Львова, місцева влада перекрила тракторами. А
людям, які їхали з Києва, шлях закрили вантажівки.
"Майор міліції заявив, що нас до Базара не пропустять, бо
там стоять селяни з вилами і ломами. Мовляв, він не хоче, щоб нас побили", –
згадує ті події Василь Овсієнко, секретар УРП, який їхав з делегацією зі
столиці.
За його словами, в селах навколо Базара дійсно було
багато народу, але не з вилами і ломами, а з плакатами Ганьба нащадкам Петлюри
та Бандери! і Не допустимо націоналізму та екстремізму!.
Овсієнко згадує, що багато з цих "селян" розмовляли
російською мовою і були одягнені нехарактерно для селян – в новенькі фуфайки,
білі сорочки і пижикові шапки. Ці "пересічні громадяни" стали бити прибулих, не
допустивши тих до кінцевої мети – в Базар. У підсумку акція була зірвана.
Тільки після проголошення незалежності України могили
розстріляних добровольців привели в порядок, і щороку тут стали проходити
траурні заходи.
***
Цей матеріал опубліковано в № 50 журналу Корреспондент від 23 грудня 2011 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.