Німецька громада в Україні пережила російських імператорів, Першу світову війну і революцію. Але Йосип Сталін і Велика Вітчизняна завдали нащадкам переселенців з німецьких земель смертельного удару, - пише Олександр Голубов у рубриці Архів у № 48 журналу Корреспондент від 7 грудня 2012 року.
Ціла армія - близько 880 тис. осіб. Така велика німецька громада
проживала у 1939 році на території сучасної України. Нащадки переселенців, що
з'явилися в Російській імперії ще в другій половині XVIII століття, побудували
на цих землях численні села-колонії.
Українські німці пережили навіть Першу світову війну, коли
армія їхньої історичної батьківщини захопила Україну, і революцію. Але пережити
Другу світову і сталінські репресії, а також розвал СРСР більшості з них не
судилося - за якихось 60 років громада зменшилася до 33 тис. осіб.
Ціла армія - близько 880 тис. осіб. Така велика німецька громада проживала у 1939 році на території сучасної України
Незважаючи на перенесені предками страждання, сучасні
українські німці не збираються покидати
країну. Вони бачать для себе перспективи і тут. Але хотіли б, щоб влада
на державному рівні визнала
той факт, що з німцями в недавньому минулому вчинили несправедливо.
"Збережений ще з радянських часів несправедливий ярлик "зрадників" і "пособників
фашистів" з нас так і не був
офіційно знятий", -
говорить Володимир Лейсле, голова Ради німців України.
Трудові мігранти
"Багато хто думає, що ми - нащадки або окупантів, або
військовополонених, - говорить Лейсле. - Це не так ".
Дійсно, перші 13 німецьких поселень з'явилися на території
України ще в 1697 році. Після перемоги над турками Петро I запросив германців і
скандинавів, знайомих з корабельним справою, оселитися на північ від нової
опорної фортеці Росії - Таганрога. Тоді перший імператор Російської імперії
думав прорубати "вікно в Європу" через Чорне море. Але поразка в
Прутській війні з османами
змусила Петра змінити плани,
а німці так і залишилися жити в Приазов'ї.
Перші 13 німецьких поселень з'явилися на території України ще в 1697 році
Щоправда,
по-справжньому великими їх поселення стали лише після того, як в 1763
році імператриця Катерина II видала маніфест, що запрошує іноземців переїхати
до Росії. Для освоєння нових земель вона вирішила використовувати людські
ресурси змученої постійними війнами Європи.
Щоб залучити переселенців,
імператриця гарантувала їм ряд пільг. Колоністи могли не приймати громадянства
нової батьківщини і відмовитися від військової служби, їм надавалася свобода
віросповідання і майже повне самоврядування, не кажучи вже про свободу від
сплати податків на перші десять років після переселення. Одним з небагатьох
обмежень була заборона на ведення місіонерської діяльності.
Безліч німців спокусилися пропозицією, і на українських
землях від Чернігівщини до Чорного моря почали з'являтися їх колонії, що вирізнялися чітко спланованою
забудовою і розміреним способом життя.
Дисципліновані німці були
невибагливими і охоче
погоджувалися оселятися навіть на цілинних землях,
швидко домагаючись добрих врожаїв.
Через деякий час
зростання кількості поселень,
що володіли значним ступенем
самоврядування, почало лякати владу,
і в 1871-му всі пільги для німців-колоністів скасували. Причини описав один з
тодішніх російських чиновників: "Не можна не лякатися, що шляхом
колонізації нашої західної окраїни Німеччина й Австрія матимуть населення, яке завжди готове їм
служити".
Наслідком такого
побоювання стала спроба русифікувати колоністів. Вивіски всіма мовами, окрім російської, заборонили, а
німецькі назви населених пунктів змінили на слов'янські. Так Нойдорф став Новосілками, а Геймталь - Старою
Будою. Ближче до кінця XIX століття в школах колоністських сіл заборонили
викладання німецькою мовою.
Колоністи могли не приймати громадянства нової батьківщини і відмовитися від військової служби, їм надавалася свобода віросповідання і майже повне самоврядування, не кажучи вже про свободу від сплати податків на перші десять років після переселення
Нове сторіччя принесло нові проблеми: з 1905 року монархісти
почали влаштовувати німецькі погроми у великих містах імперії, серед яких була,
наприклад, й Одеса.
Перша світова кардинально змінила життя колоністів. 400 тис.
німців виселили з прифронтової смуги, в тому числі й у віддалені області Сибіру. При цьому
вони втратили свої землі та
майно.
Однак після лютневої революції 1917-го в новий уряд увійшли
етнічні німці, і дискримінаційні закони скасували. А згідно із Брест-Литовським мирним договором 1918
року, укладеним більшовиками, значна частина України і зовсім була окупована
німецькими військами.
Але коли в самій Німеччині спалахнула революція і німецькі
війська пішли з України, колоністи, як й інші жителі українських територій, зіткнулися з хаосом
громадянської війни. Німецькі села грабували, а людей вирізали цілими сім'ями.
Особливо діставалося від махновців і петлюрівців, які промишляли саме в місцях традиційного розселення
нащадків германців. У відповідь ті організовували загони самооборони.
Чужі серед своїх
Із встановленням радянської влади справи німців спочатку
складалися добре. У рамках
політики коренізації на початку 1920-х на українських землях виникли сім
німецьких національних районів, дві селищні ради та 252 сільради, знову
з'явилися етнічні навчальні заклади.
Щоправда,
вже в 1933 році на пленумі ЦК КПУ у
листопаді влада почала говорити
про необхідність очистити українські землі від "фашистських
елементів".
Колективізація, якій господарські німці особливо чинили
опір, лише додала приводів для репресій. Тільки навесні і влітку 1933-го влада
розкуркулила (тобто відібрала "зайве" майно і землі)
150 тис. німців. Тих, хто відмовлявся добровільно віддати нажите, відправили до
Сибіру.
У рамках політики коренізації на початку 1920-х на українських землях виникли сім німецьких національних районів, дві селищні ради та 252 сільради, знову з'явилися етнічні навчальні заклади
Але ці репресії незрівнянні з тим, що довелося пережити
нащадкам переселенців під час Другої світової.
Ситуація почала
ускладнюватися ще в 1937 році. Керівник СРСР Йосип Сталін написав у
записці до протоколу засідання Політбюро ЦК КПРС: "Всіх німців на наших
військових, напіввійськових та хімічних заводах, на електростанціях і
будівництвах, у всіх областях всіх заарештувати".
З'явився оперативний наказ для управлінь НКВС, у якому формально
йшлося лише про підданих
Німеччини, а не про радянських громадян німецького походження. Однак натяк
вождя був зрозумілий дослівно, і хвиля репресій, що прокотилися Союзом, сильно зачепила етнічних
німців.
З початком війни Кремль завершив розпочате. Вже в серпні
1941-го влада вирішила депортувати всіх німців, які проживають на території
СРСР, до східних районів - Сибіру і
Казахстану. Формальною
причиною стала впевненість "компетентних органів" в тому, що серед
етнічних німців тисячами кишать шпигуни
й диверсанти. До середини наступного року всіх німців України, а це 500 тис. осіб, перевезли вглиб країни.
На збори зазвичай давали не більше 15 хвилин, майно, як
і 30 років тому, відбирали. Формально переселенці повинні були отримати
компенсацію на новому місці на основі виданих їм довідок про те, що вони мали. Але цього не сталося.
Колективізація, якій господарські німці особливо чинили опір, лише додала приводів для репресій
Потяги, що везли переселенців на схід, бомбила Люфтваффе,
льотчики якої частенько знали, що знищують одноплемінників. Але це зовсім не
заважало їм скидати бомби на ешелони, тому що йшлося про живу силу, яку
Радянський Союз міг використовувати для тилових робіт.
Хоча набагато більше німців загинули при перевезенні. Оскільки організація
транспортування лягла на плечі НКВД, про харчування, тепло та інші потреби людей
ніхто не дбав. Вагони опечатували, відкривали через якийсь час, викидали трупи
і відправляли далі.
Після прибуття німців також не очікувало нічого
хорошого - вони жили в спецпоселеннях і працювали в так званих трударміях. У підсумку при перевезенні і
вже на новому місці проживання загинув кожен третій депортований з України
німець.
Серед основних причин високої смертності на підприємствах,
де працювали депортовані, були голод і дистрофія. Трудові норми того періоду, і
так завищені, для німців збільшили в кілька разів. Виконати їх вони не могли,
тому влада урізала денний
раціон "трудармійців".
Постраждали не тільки мирні жителі, але й ті, хто зі зброєю в руках воював з
фашистами. У лавах Червоної армії на початку війни служили безліч німців. Навіть у вересні 1941-го,
коли червоноармійці зазнали великих втрат, німців в їх рядах налічувалося
близько 35 тис. Майже одночасно з депортацією цивільного населення збройні сили
"очистили" і від них - 33,5 тис. німецьких бійців перевели на схід і
північ Союзу , в трудармії.
Потяги, що везли переселенців на схід, бомбила Люфтваффе, льотчики якої частенько знали, що знищують одноплемінників
Тим не менше
частині німців вдалося
залишитися на фронті. Багато воєначальників не хотіли втрачати цінні кадри, на свій страх і ризик приховуючи
їх національність.
Теоретично можна було домогтися того, що німець залишиться в
строю, й офіційно. Для цього
командир повинен був подати записку з аргументами на користь такого бійця, яка б супроводжувалася рапортом командира фронту. Навіть легендарний полководець Георгій Жуков так заступився за
артилериста Сергія Волкенштейна, згодом - генерал-майора і Героя Радянського
Союзу.
Але інколи
добра воля офіцерів призводила до трагедії. Управління особливих відділів НКВС
часто вважало подібне клопотання приводом для того, щоб розстріляти самого
прохача, а солдата-німця відправити до Сибіру.
У підсумку у Великій радянській енциклопедії згадані лише четверо Героїв Радянського Союзу - етнічних німців. Але Олександр Дингес, доцент кафедри
всесвітньої історії Донецького національного університету, стверджує, що
насправді їх було близько 50. Через те, що часто німці спеціально змінювали
прізвища і дані про свою національність, встановити точну цифру складно.
Без вини визнані
винними
Закінчення війни не принесло полегшення німцям, змушеним працювати на благо
радянської батьківщини. Незважаючи на те що трудармії були формально скасовані
у вересні 1946 року, насправді цей процес розтягнувся на десятки років.
У 1948-му своїм декретом Верховна Рада СРСР постановляє
назавжди залишити німців у
тих місцях, куди їх переселили на початку війни. Об'єкти, на яких вони
працювали, вважали занадто
важливими для держави, щоб запросто залишити їх без робочих рук. Останнє
німецьке спецпоселення - в місті Бодайбо Іркутської області - закрили лише в
1967 році.
І навіть це не означало для німців довгоочікуваної свободи: їх не тільки не
реабілітували, але й не
давали можливості повернутися до
місця довоєнного проживання. Лише деякі відчайдушні вирішувалися податися туди
без грошей і документів, незважаючи
на серйозний ризик.
"Адміністративна заборона на повернення до колишніх місць проживання була знята указом уряду тільки 3 листопада 1972-го. 31 рік ми перебували поза
батьківщиною", - говорить Дингес.
У 1948-му своїм декретом Верховна Рада СРСР постановляє назавжди залишити німців у тих місцях, куди їх переселили на початку війни
Багато колишніх радянських німців, не очікуючи в Україні для себе нічого
хорошого, скориставшись допомогою офіційного Берліна, ще в 1990-ті повернулися
на батьківщину своїх предків. Але сьогодні хвиля еміграції спала.
"Хто хотів, вже виїхав, - запевняє Лейсле. - Крім того,
рівень життя в Україні підвищився, і багато хто побачив для себе перспективу
тут".
Виходить, німці знову повірили місцевій владі.
Але навіть зараз їх трагедія до кінця не вичерпана. Після прийняття в першому
читанні у Верховній Раді так і не стали розглядати законопроект Про відновлення
прав осіб, депортованих за національною ознакою. Закон міг би гарантувати
жертвам депортації, які хочуть
повернутися на батьківщину, не тільки рівні права з громадянами України, але й
дозволив би їм розраховувати на повернення доброго імені - визнання депортації
і репресій сталінських часів незаконними.
***
Цей матеріал опублікований у № 48 журналу Корреспондент від 7 грудня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонений. Із правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.