З кінця 1960-х років у Радянському Союзі трапилася епідемія терактів і викрадень цивільних літаків. Про ці випадки газети майже не писали: влада боялася спровокувати ще більшу хвилю насильства, пише Дмитро Громов у №3 журналу Корреспондент від 25 січня 2013 року.
Вересень 1967-го застав запорізького фотографа Олега
Бурбовського в Москві, де він, працівник закритого оборонного підприємства,
перебував у відрядженні.
В останній день Бурбовський вирішив познімати для душі на
Красній площі – до того ж вечірнє сонце давало гарне світло. Направивши камеру
на почесну варту на марші, Бурбовський раптом почув у себе за спиною – якраз
навпроти входу в мавзолей Володимира Леніна – оглушливий вибух з луною і
дзенькотом.
"Всі просто оторопіли. Це була така хвилина мовчання біля
мавзолею цілого натовпу людей. (Зміна варти, як правило, збирала на головній
площі країни безліч роззяв.) Потім публіка з таким зітханням і криком кинулася
врозтіч, – згадує фотограф. – Коли схлинув потік людей, я дивлюся: повз мене
проходить хлопець, піднімає штани – у нього кров тече по ногах. Чоловік
військовий несе дівчинку – у неї нога майже відірвана і бовтається.
Перед входом у мавзолей лежав чоловік з кишками,
вивернутими на бруківку, а поруч другий хлопець, над яким схилились кілька
людей. Мабуть, був важко поранений. І я почав фотографувати".
За словами очевидця, він був чи не єдиним, хто наважився
в цей момент на зйомку. Щоправда, ні в той день, ні через роки при радянській
владі його фото не були опубліковані, а про теракт вийшла лише невелика замітка
в газеті Вечерняя Москва.
З мізерної інформації, яка дійшла до наших днів, відомо
тільки, що саморобний вибуховий пристрій, прикріплений на поясі, задіяв терорист-смертник,
житель литовського Каунаса на прізвище Крисанов.
По суті це був перший в СРСР теракт такого масштабу. Роки
правління Йосипа Сталіна ознаменувалися лише рідкісними замахами на життя
партійних вождів, у тому числі і самого батька народів. Розквіт насильства
проти пересічних громадян із застосуванням пекельних машинок і зброї припав на
брежнєвську епоху.
Підґрунтям майже всіх вибухів, а також численних терактів, пов'язаних з викраденнями цивільних літаків за кордон, був протест проти радянського ладу
Підґрунтям майже всіх вибухів, а також численних
терактів, пов'язаних з викраденнями цивільних літаків за кордон, був протест
проти радянського ладу, небажання представників національних республік – переважно
Прибалтики і Закавказзя – жити в сім'ї народів під назвою СССР, а також
прагнення багатьох радянських громадян вирватися за межі залізної завіси.
"Організатори і виконавці [терактів 1970-х років]
розраховували викликати паніку, страх серед населення, незадоволення політикою
і діями органів влади", – вважає російський історик і публіцист Олег Хлобустов.
Кавказький слід
У суботу 8 січня 1977 року в Москві майже один за одним пролунали
три вибухи. Спочатку у вагоні поїзда метро між станціями Ізмайлівська і
Первомайська, а потім в продуктовому магазині й у вуличній урні на одній і тій
самій вулиці 25 Жовтня, що поєднує Красну площу і Лубянську, – саме між двома
оплотами влади в Союзі, Кремлем і центральним управлінням КДБ.
Внаслідок трагедії загинули сім осіб і близько півсотні
отримали поранення. Левова частка постраждалих припала на метро.
"Вбігаю туди [у вагон, де стався вибух], а там ось такий
шар крові, розкидані речі, люди скалічені, стогони, дитина років 12-13 в
чорному костюмі тренувальному, вся зрешечена, жінка махала закривавленою рукою
вся в червоному [від крові] пальті", – розповідав тоді слідчим КДБ Олексій
Розанов, машиніст електропоїзда, що їхав за поїздом, в якому стався вибух.
Час бійні було вибрано злочинцями невипадково – шкільні
канікули, коли численні мами і бабусі їхали зі своїми дітьми на ялинки.
Досвіду розкриття таких злочинів у спецслужби тоді не було. На ноги був піднятий весь комітет, який запрацював у цілодобовому режимі
Події того дня шокували не тільки москвичів, що залишилися
в живих, а й співробітників КДБ, який тоді очолював майбутній генсек Юрій
Андропов. Досвіду розкриття таких злочинів у спецслужби тоді не було. На ноги
був піднятий весь комітет, який запрацював у цілодобовому режимі.
Перша ниточка з'явилася, коли детально обстежили тіла
вбитих. "В одного чоловіка з-під серця витягли уламок [загалом їх було близько
200], а він з синьою емаллю і являє собою дужку, все одно як ручка від
гусятниці, – згадує Вадим Удилов, генерал-майор, у 1977 році – заступник
начальника контррозвідки КДБ СРСР. – Отже, злочинці використовували цю гусятницю
як корпус для бомби".
Слідчим вдалося з'ясувати, що саморобна бомба вибухнула в
господарській сумці коричневого кольору, всередині якої була постелена газета
Советский спорт – її шрифт термічно відбився на виявлених фрагментах сумки.
Далі чекісти діяли своєрідним дедуктивним методом,
підбираючись до окремого і виходячи із загального. З'ясовували, у яких містах
неосяжного СРСР могли виготовляти такі гусятниці з годинниковим механізмом з
будильника Слава і металевими шпильками всередині.
У коло слідства потрапили десятки міст – від Львова до
Магадана і від Ленінграда до Ташкента. Крім того, оперативники перевіряли всіх
передплатників Советского спорту в Москві.
"Завдання було складне і за теперішніх часів практично
нездійсненне, – розповідає Олександр Михайлов, генерал-лейтенант, у 1977-му –
оперуповноважений управління КДБ СРСР по Москві. – І тим не менше я змушений
був щодня приходити в поштові відділення – одне, друге, третє. Виписував усіх
передплатників газети Советский спорт, а також у ЖЕКу дізнавався про всіх осіб,
які проживають в одній квартирі з передплатником. Шукав осіб з кримінальним
минулим. Це був колосальний обсяг роботи – ми просто захлиналися".
Внаслідок складних комбінацій, що приводили сищиків то в Харків, то в Керч, то в Іванівську і Рязанську області, всі шляхи зійшлися в Єревані
Внаслідок складних комбінацій, що приводили сищиків то в
Харків, то в Керч, то в Іванівську і Рязанську області, всі шляхи зійшлися в
Єревані. На думку гебістів, звідти могли бути родом одночасно всі докази.
Вирішальний поштовх розслідуванню дали самі терористи.
Через десять місяців після трагедії в залі очікування на Курському вокзалі в
Москві за наводкою пасажирів була виявлена і
знешкоджена дорожня сумка, в якій були два вибухові пристрої – гусятниці. Її щойно
залишили двоє молодих хлопців кавказької зовнішності, які поспішали на поїзд
Москва – Єреван.
За рештою доказів оперативники затримали двох пасажирів
цього поїзда – Акопа Степаняна і Завена Багдасаряна. Під час обшуку у них в
квартирах були виявлені компоненти вибухових пристроїв. Незабаром КДБ вийшло і
на їхнього лідера – Степана Затикяна.
"Всі вони були знайомі з дитинства, вивчали історію
Вірменії і дійшли висновку, що їхня країна втратила значну частину території внаслідок
договору між Радянською Росією і Туреччиною [1921], коли частина її території
була віддана туркам і частина – Азербайджану, – розповідає російський історик
Олена Кряжева-Карцева. – На їхню думку, вірмени повинні були боротися за єдність
своєї землі, за незалежність".
У 1966 році, ще навчаючись в інституті, Затикян створив
нелегальну Національну об'єднану партію Вірменії. Вона навіть мала свою газету
та друкарню. У 1968-му Затикян вже був судимий за антирадянську агітацію і
пропаганду.
Судовий процес січня 1979 року виявився для нього і двох
його спільників останнім. За організацію терактів в Москві вони були засуджені
до розстрілу. Всі троє визнали свою провину, проте останнє слово Затикяна було
яскравим.
"Я вже неодноразово заявляв, що відмовляюся від вашого
судилища, – сказав він. –Жодних захисників не потребую. Я сам є обвинувач, а не
підсудний. Ви не маєте влади мене судити, оскільки жидо-російська імперія не є
правова держава. Це треба твердо пам'ятати".
Після паузи він додав вірменською: "Передайте іншим, що
нам залишається помста, помста і ще раз помста".
Через кілька років радянські дисиденти, зокрема учений Андрій Сахаров, стверджували, що справа зі звинувачення у московських терактах вірменських націоналістів була сфальсифікована спецслужбами
Через кілька років радянські дисиденти, зокрема учений
Андрій Сахаров, стверджували, що справа зі звинувачення у московських терактах
вірменських націоналістів була сфальсифікована спецслужбами, наполягаючи на
тому, що Затикян був страчений без вини.
Не взята висота
До вірменського теракту вибухи в Москві лунали двічі – у
вже згаданому 1967-му, а також у 1973-му, і обидва епіцентри були у святая
святих соціалізму – мавзолеї Леніна.
"Сильним був вибух [1967 року], одній італійській
туристці [Сільвії Зало] відірвало ноги, заглушку від бомби взагалі знайшли за
кремлівською стіною, – згадує генерал Пилип Бобков, колишній керівник П'ятого
управління КДБ (з боротьби з ідеологічними диверсіями). – Другий [терорист,
який скоїв свій вибух у 1973-му], що підірвав себе в мавзолеї, був з Горлівки".
На той час на саркофаг Леніна поставили бронезахист, який
ніщо не могло пошкодити. Тому після теракту горлівчанина покійний вождь
пролетаріату вцілів, а от двоє ні в чому не винних людей загинули, а четверо
школярів отримали важкі поранення.
Москва не єдина постраждала від атак доморощених
терористів. Ще три вибухові пристрої спрацювали у 1972 році в Грузії – спочатку
біля обкому КПРС в Сухумі, внаслідок чого пішов з життя відпочивальник з
Ленінграда, а потім біля будинку уряду в Тбілісі і навпроти міськкому в
Кутаїсі, де обійшлося без жертв.
"Чотири місяці шукали ми "автора", – розповідає Бобков. –
Перелопатили всі отримані анонімки з погрозами, нарешті вирахували терориста в
Сухумі – психічно здорового переконаного антирадянщика, який свідомо намагався
викликати паніку в народі".
Терористи того часу в СРСР, як правило, були опонентами наявного ладу. І лише у двох випадках "радянські теракти" виявилися результатом невмотивованої агресії і психічних відхилень
До слова, терористи того часу в СРСР, як правило, були
опонентами наявного ладу. І лише у двох випадках "радянські теракти" виявилися
результатом невмотивованої агресії і психічних відхилень.
Так було, наприклад, з розстрілом з армійських автоматів
мирних жителів на привокзальній площі Курська, скоєному двома
солдатами-дезертирами у вересні 1968-го. І хоча радіостанція Голос Америки
стверджувала, що масове вбивство 13 осіб і поранення ще 11 було скоєно на знак
протесту проти гегемонії КПРС і введення радянських військ до Чехословаччини,
допити вцілілого терориста Юрія Суровцева це не підтвердили.
Другим випадком стали події в червні 1971 року, коли
Петро Волинський підірвав саморобний пристрій у міському автобусі Краснодара,
убивши десять пасажирів. Пізніше з'ясувалося, що він готував теракти
неодноразово. Мотиви визнаного душевнохворим Волинського приховувалися в його
маленькому зрості: страждаючи комплексом Наполеона, він мріяв знищити "великих"
людей, а заразом і всіх інших.
Найбільш "популярні" в Союзі теракти, викрадення літаків, здійснювалися людьми цілком осудними і з прозорою метою – будь-якою ціною втекти з "імперії зла"
А ось найбільш "популярні" в Союзі теракти, викрадення
літаків, здійснювалися людьми цілком осудними і з прозорою метою – будь-якою ціною
втекти з "імперії зла".
У період з 1969-го і до розпаду СРСР з більшим чи меншим
успіхом було скоєно два десятки спроб заволодіти цивільними повітряними
суднами. Причина була одна – з Країни Рад практично неможливо було вільно
емігрувати. Дозвіл на виїзд цілком залежав від благовоління партійної влади.
Ті, кому було в ньому відмовлено, так звані відмовники,
одного разу навіть об'єдналися в підпільну організацію для прориву за кордон. Відповідно
до відомої "ленінградської літакової справи" 1970 року, півтора десятки
мешканців північної столиці, переважно євреї, готували захоплення Ан-2 і втечу
на ньому до Швеції.
Змовники були знешкоджені КДБ за кілька митей до
здійснення задуму.
У більшості випадків терористів знешкоджували і садили у в'язниці – якщо не в СРСР, то там, куди вони направляли захоплені крилаті судна
Схожа доля спіткала майже всіх радянських викрадачів: в
більшості випадків терористів знешкоджували і садили у в'язниці – якщо не в
СРСР, то там, куди вони направляли захоплені крилаті судна.
Загалом унаслідок повітряних терактів в СРСР загинуло 100
людей, більшість з яких склали 82 пасажири і екіпаж Ту-104 – він зруйнувався в
повітрі після вибуху бомби під час спроби викрасти борт у Китаї 18 травня 1973
року.
Єдине викрадення з СРСР, яке було доведене терористами до
кінця, причому викрадачі залишилися безкарними, було виконано литовцями –
45-річним Пранасом Бразінскасом і його 13-річним сином Альгірдасом.
У жовтні 1970-го, озброєні пістолетом, обрізом та
навчальною гранатою, вони зажадали від пілотів Ан-24, що летів рейсом Батумі –
Сухумі, перетнути Чорне море і приземлитися в Туреччині. Внаслідок перестрілки
в салоні, де перебували 46 пасажирів, загинула 19-річна бортпровідниця Надія
Курченко.
Турецька сторона відмовилася видати злочинців СРСР, і
хоча Бразінскаси були засуджені, вони незабаром вийшли на свободу за амністією,
а потім емігрували до США. Проте доля здійснила свій суд над викрадачами: через
32 роки Бразінскас-молодший на побутовому ґрунті вбив свого батька і був
засуджений до 16 років в'язниці.
Цілком таємно
До настання 1960-1970-х в СРСР чули про масові теракти
хіба що із зарубіжних новин і передачі Міжнародна панорама. Вони відбувалися
десь там – у країнах капіталізму, невід'ємним елементом життя яких в очах
радянських людей був політичний екстремізм. А в СРСР нічого такого і бути не
могло, тому система держбезпеки та правоохоронних органів не була пристосована
для розслідування таких інцидентів.
"Це було за межами здорового глузду. В умовах розвиненого
соціалізму допустити, що може бути такий теракт на транспорті з великою
кількістю жертв, було просто неможливо, – каже Михайлов. – Крім того, на той
момент не було жодної інформації про підготовку терактів".
До 1967-го в КДБ навіть не існувало спецпідрозділу з боротьби з тероризмом. І виник він лише після замаху на генсека Леоніда Брежнєва, який здійснив лейтенант
Радянської армії Віктор Ільїн
За словами чекістів, до 1967-го в КДБ навіть не існувало
спецпідрозділу з боротьби з тероризмом. І виник він лише після замаху на
генсека Леоніда Брежнєва, який здійснив лейтенант Радянської армії Віктор
Ільїн.
Офіцер під час виїзду урядового кортежу з Кремля стріляв
в лобове скло лімузина з двох пістолетів Макарова. Щоправда, помилився машиною
і замість глави СРСР влучив у космонавта Георгія Берегового, поранивши того.
Пізніше влада представляла інцидент як замах на життя
космонавтів, які їхали із зустрічі з Брежнєвим. А сам Ільїн, з урахуванням його
антиурядових поглядів, був визнаний психічно неосудним.
В СРСР за можливості намагалися замовчувати все,що стосувалося терактів, – почасти щоб не псувати імідж країни, а ще й тому, що побоювалися: окремі акції можуть перерости в лавину
Взагалі в СРСР за можливості намагалися замовчувати все,
що стосувалося терактів, – почасти щоб не псувати імідж країни, а ще й тому, що
побоювалися: окремі акції можуть перерости в лавину.
"Ми точно знали: сьогодні напишемо [в пресі] – завтра
захоплять ще один літак, – міркує Бобков. – Навіщо заохочувати до дії? Люди
схильні до впливів. З цих самих міркувань ми не пускали на екрани фільм День
Шакала [1972 року] за романом [англійського письменника Фредеріка] Форсайта –
там дуже грамотно була показана підготовка до теракту [замаху на французького
президента Шарля де Голля]".
Не були опубліковані свого часу і знімки найпершого
московського теракту – біля мавзолею в 1967 році. Хоча запорізький житель
Бурбовський і поспішив тоді з камерою в гості до свого столичного приятеля,
викладача МДУ, проявив плівку, зробив кілька відбитків і навіть запропонував їх
знайомим з агентства друку Новости.
Фото у нього не взяли, зате, коли він вийшов з поїзда в
рідному Запоріжжі, на пероні його вже чекали двоє чоловіків у цивільному, які
зробили пропозицію, від якої він не міг відмовитися: "Олегу Олександровичу,
давайте нам плівочку!".
"Ну що ... Я вийняв, віддав, але кілька знімків у мене
залишилися, публікувати їх я тоді не наважився", – завершує розповідь Бурбовський,
чиї знімки вперше побачили світ у 1990-х роках.
***
Цей матеріал опубліковано в №3 журналу Корреспондент від 25 січня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.