Спікер Верховної Ради Володимир Рибак в інтерв’ю Ксенії Карпенко розповів про «кнопкодавів» у парламенті, історію дружби з Віктором Януковичем і головних гравців на будівельному ринку Донбасу. Матеріал розміщено у №7 журналу Корреспондент від 22 лютого 2013 року.
У кінці 2012 року Президент Віктор Янукович повернув
свого давнього соратника Володимира Рибака у велику політику, підписавши указ
про його призначення на посаду голови Верховної Ради. З родиною Президента
67-річний Рибак знайомий понад 25 років, його дружні та ділові стосунки з
главою держави розпочалися ще в бутність Рибака мером Донецька, а Януковича –
губернатором Донецької області.
Корреспондент зустрівся з новим спікером у будівлі
парламенту, у кабінеті, який дістався новоспеченому високопосадовому чиновникові
від його попередника Володимира Литвина. У приймальні – старовинні годинники,
біля столу спікера – акваріум із золотими рибками. Показної розкоші, на відміну
від багатьох чиновників, у кабінеті немає. Рибак погодився лише на 20-хвилинне
інтерв'ю, але, захопившись розмовою про "кнопкодавів", сина Президента та
бізнес-інтереси своєї родини, проговорив з Корреспондентом більше години.
Незважаючи на те що Рибак – член Партії регіонів із
16-річним стажем, у своєму першому інтерв'ю, яке він дав Корреспонденту на
посаді спікера, він не соромився критикувати не тільки опозицію, а й владу.
- Президент Віктор Янукович виразно поставив перед вами
завдання забезпечити злагоджену роботу парламенту в нинішньому скликанні, а це
не виходить. Хто винен і що з цим робити?
- Для того щоб вирішувати проблеми, має бути економічна і
політична стабільність. Сьогодні на розгляд Верховної Ради внесено 700
законопроектів. Я кожен день збираю в кабінеті представників усіх фракцій і
кажу, показуючи на програми п'яти партій, що лежать на столі: "Ви обіцяли
виборцям виконати свої програми. Так от – ідіть у зал, обговорюйте питання,
виконуйте програми". Але де там, вони [партії] вибирають внутрішні
парламентські та політичні "розбірки", які не мають нічого спільного з передвиборчими
зобов'язаннями.
Мені кажуть, що парламент не працює. Звичайно, не працює –
жодна політична сила перед виборами не обіцяла, що блокуватиме трибуну і битиметься.
У всьому цьому я за жодних умов брати участі не буду і зроблю все, щоб зіткнень
в парламенті більше не було. Я наполягаю на прийнятті законів – це єдиний
спосіб довести, що нинішній парламент вже не той, що був раніше. Хочу зробити
так, щоб журналісти, які сьогодні "не дрімають", не побачили жодного депутата, який
голосує "за того хлопця".
- Так що ж ви будете робити зі злісними прогульниками? Що
станете робити з "кнопкодавами"? Коли введете персональне голосування?
- Я не настільки всесильний, як ви думаєте. Працюю в
рамках регламенту. І для того щоб голова парламенту блокував картки, потрібно
змінити законодавство. Я розумію, що на моєму небажанні порушувати закон можна
зробити з десяток гучних політичних заяв: мовляв, Рибак не діє, мовляв, Рибак
прикриває ["кнопкодавів"]. Але критикувати завжди простіше, ніж робити.
Тому я на критику відповідаю: зберіться із силами,
змініть регламент, і якщо в новому регламенті буде сказано "видаляти із залу" –
видалятиму, якщо "заблокувати картку" – зроблю і так. Я готовий розглянути
будь-які варіанти вирішення питання про персональне голосування, але вони мають
бути законними. Моя позиція така: все, що не зафіксовано в регламенті, мене не
стосується. І нехай що хочуть, те й роблять – подають позови в суди,
обурюються. Я розумію – це політика.
Мені дорікають: вперше [в історії Ради] Рибак не провів
позачергову сесію. Погоджуюся: так, не провели вперше. Але почекайте, що я мав
робити? Я не хочу, щоб у Раді, головою якої я є, хтось один вимагав
голосування, а інші – голосували за відмашкою. Частина депутатів від опозиції і
влади була за кордоном, я знаю, вони там всі разом, а мені замість їхніх
оригінальних підписів принесли підписні листи з факсиміле.
Я, звичайно, був здивований. Ось цікаво, за зарплатою
депутат теж не сам приходить, а факсиміле шле? Тому я подивився на ці підписи
за тиждень до пропонованого дня проведення позачергової сесії, і сказав: "Ні, я
це не підпишу". Звичайно, моя заява не сподобалася [Сергію] Соболєву [нардепу
від БЮТ], пригрозили навіть відкликати з посади. Я все одно не підписав: не
вони мене обирали, не їм мене знімати. До речі, десять підписів, яких не
вистачало для оголошення позачергової сесії, так і не з'явилися.
- А хто обирав? Хто запропонував вашу кандидатуру на цей
пост?
- Більшість. І тільки більшість має право мене зняти. А
інакше як? Підписав би я згоду на позачергову сесію без достатньої кількості
голосів, порушив би регламент, і тоді більшість ініціювала б мою відставку. А
навіщо мені така ганьба?
У парламенті неподобства вистачає – півзалу голосує, а півзалу
– стоїть над душею і висмикує картки. Опозиція сама ж закони і порушує, не
беручи участі в голосуванні. Я закликаю їх [парламентаріїв] домовитись. Який
сенс від усіх цих блокувань, бійок і тиску?
- Не думаєте, що Раді потрібні омолодження і зміна складу
– дві третини нинішніх парламентаріїв були депутатами і раніше, показавши
дивовижну неефективність роботи?
- Потрібно омолодження, але має бути поєднання новачків і
старожилів. Але оновлення і так сталося. Навпаки, дві третини депутатів нового
скликання – це нові особи, яким виборці довірили свої голоси, думали, можливо почнеться
конструктивна робота.
Та ба, деякі політичні сили привели в парламент хуліганів
під виглядом новачків. А як інакше назвати тих, хто на сесії найвищого
законодавчого органу свистить? Де ще в світі є таке? Наведіть приклад. А в якій
країні ходять один у одного по головах на столі президії? Або депутат виступає
на трибуні, а решта свистять і ногами тупотять? Де ще таке можливо?
Парламент – це майданчик для дискусій, і говорити тут
можна різне, можна з якимись висловлюваннями погоджуватися, можна не погоджуватися.
Але приймати рішення потрібно шляхом голосування, а не бійками. І цю ситуацію
врятує лише бажання дотримуватися закону. Ми ж європейська країна – чому не
можна чинити так, як належить нормальному європейському парламенту?
- Два тижні тому Корреспондент працював над одним зі
своїх матеріалів у Донецьку. Там всі бізнесмени і журналісти, з якими ми
спілкувалися, стверджували, що основні будівельні об'єкти Донецька поділені між
сином Президента Олександром Януковичем, бізнесменом Рінатом Ахметовим, нардепом
і бізнесменом Борисом Колесніковим і вами, тобто членами вашої родини. Який у
вас або у вашої сім'ї бізнес? І наскільки ваші інтереси представлені в
Донецьку?
- Я 25 років пропрацював на Донбасі і зробив все для
того, щоб ні до кого не піти на службу в бізнес. Повірте, це було непросто.
Замість того щоб будувати власний бізнес, я створив умови для його розвитку. І
насправді цих прізвищ набагато більше, ніж ви назвали. Сюди можна додати і
[Сергія] Таруту [співвласника металургійної корпорації Індустріальний союз
Донбасу (ІСД)], і Віталія Гайдука [екс-співвласника ІСД, екс-секретаря РНБОУ],
і багатьох інших.
Так от, я створював умови для бізнесу на руїнах
Радянського Союзу. Адже тоді [в 1991-му, після розпаду СРСР] завалилася вся
промисловість, завдяки якій жив індустріальний Донбас. Я, ще будучи головою
райвиконкому, зрозумів, що допомоги [у вирішенні проблем Донбасу] чекати
нізвідки, тому зібрав бізнесменів і заявив, що зроблю все для безперешкодного
розвитку підприємництва. Тому можу сказати, що життя змусило зробити Донецьк
містом, сприятливим для бізнесу.
Ось ви згадали про Ахметова. Але він не просто бізнесмен,
Ахметов – це 300 тис. робочих місць і гідні зарплати. Крім того, коли я був
мером, він завжди відгукувався на мої прохання, які стосувалися реконструкції
та благоустрою Донецька.
- Іншими словами, у вас немає бізнес-інтересів на
Донбасі?
- Повторю: я все зробив для того, щоб нікому не служити,
а коли ти власник бізнесу, служіння неминуче. Донбас – край суворий, єдиний, де
представлені 133 національності.
До речі, коли я в 1997 році створював Партію регіонів,
мені погрожували, з кабінету в кабінет водили. Адже згадайте, в цьому регіоні
колись тих, хто порушував закон, замість того щоб саджати у в'язницю,
відправляли на тяжкі роботи на хімічні підприємства, в чорну або кольорову
металургію.
- Де живуть і чим займаються ваші син і дочка?
- Дочка живе в Донецьку, іноді з нами, в Києві. Син – у
Києві.
- У нього власна будівельна компанія?
- Ні, він керівник державного будівельного управління.
Дочка працювала в банку, а потім пішла в підприємництво.
- Ви були мером Донецька, коли ще нинішній Президент
України Віктор Янукович був губернатором Донецької області. Які стосунки
склалися у вас із ним, чи знайомі ви з його родиною, зокрема з його старшим
сином Олександром Януковичем, який зараз успішно займається бізнесом?
- У гості ми один до одного не ходимо, але зі святами
вітаємо. Я знаю Віктора Федоровича [Януковича] більше 25 років, ми сотні разів
зустрічалися. Остання зустріч була кілька днів тому – я інформував Президента
про ситуацію у ВР. Ми довго обговорювали ситуацію, і ми чуємо один одного.
Я знаю дітей Віктора Федоровича з дуже маленького віку, а
Віктор Федорович – моїх. Ми працювали в одному місті, в одному районі. І дітей
[прем'єр-міністра] Миколи Яновича [Азарова] я знаю, як і прем'єр знає моїх
дітей.
Мені неприємні натяки у ЗМІ, мовляв, що Саша [Олександр
Янукович] розвинувся за останні два роки, коли Янукович прийшов до влади. Так
от, я точно знаю, що Саша займається бізнесом з 18-19 років, і політика йому
нецікава.
- Як ви вважаєте, що і чому не вдалося зробити у ВР
вашому попередникові Володимиру Литвину?
- Без коментарів. Я з повагою ставлюся до Володимира
Михайловича [Литвина], оцінюю його як дуже розумного і талановитого керівника.
А інше не вина спікера.
- Ви стояли біля витоків Партії регіонів, в центрі якої
була ідеологія децентралізації. Сьогодні ваше дітище – це основа основ
вертикалі президентської влади. Як ви особисто оцінюєте такі трансформації?
- Мені б дуже хотілося політичної стабільності в країні.
Хотілося б, аби опозиція не бурчала, а дала Президенту і його команді
попрацювати ще два з половиною роки. Потім виборець оцінить результати і
зробить вибір на користь того чи іншого кандидата.
Мені б дуже хотілося, щоб в Україні розуміли і приймали
демократію так, як її приймають в Європі. Політична всеукраїнська біда в тому,
що ні влада, ні опозиція не вміють програвати, нам не вистачає адекватності.
Але ми [Партія регіонів], програвши у 2005 році вибори, змогли піти в опозицію.
Також мене хвилює ще одна українська рана – відносини між
Східною та Західною Україною. Політикам необхідно її зарубцювати, знайти
національну ідею, яка б об'єднала нашу країну. А що відбувається зараз?
Опозиція виносить сміття з хати, нагнітає обстановку. Нам не завадило б брати
приклад з Росії – як би не лаялися в думі представники різних політичних сил,
вони горою встануть за імідж своєї країни на міжнародній арені. Українська
проблема сходу і заходу – це ж не соціальне питання, а політичне.
Люди в Україні, в різних її частинах, добрі й чуйні. Коли
я буваю на заході України, кажу [переходить на українську мову]: "Я приїхав до
вас вивчати українську мову, але не лайте мене, якщо будуть російські слова". А
люди сміються ... та до чарки запрошують.
***
Цей матеріал опубліковано в №7 журналу Корреспондент від 22 лютого 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.