Українець Кирило Карабиць, 36-річний диригент, зірка одного з найстарших британських оркестрів, в інтерв’ю Оксані Мамченковій розповів про головні відмінності українських і зарубіжних музикантів, конкуренцію у світі музики і якості, які допомагають перемогти. Матеріал розміщено у №9 журналу Корреспондент від 7 березня 2013 року.
У свої 36 років киянин Кирило Карабиць міцно закріпився
на вершині міжнародного диригентського олімпу. 11 тижнів у році він керує
Борнмутським симфонічним оркестром – одним з найстаріших і найбільш
авторитетних у Великобританії. Решту часу проводить у роз'їздах, працюючи з
провідними інструментальними колективами Америки, Європи та Азії.
Стрімкий шлях нагору син українського композитора Івана
Карабиця почав ще в середині 1990-х. Втім, гучне для України прізвище батька
йому в цьому не сприяло: освіту Карабиць-молодший отримав не тільки в
київській, а й у віденській музичних академіях, а також кілька разів вигравав
престижні міжнародні конкурси.
Подолавши неабияку конкуренцію – 60 осіб на місце, – став асистентом диригента Будапештського фестивального оркестру. Ця посада і наступна робота у Філармонійному оркестрі Французького радіо відчинили перед киянином двері іменитих класичних колективів світу
Потім, подолавши неабияку конкуренцію – 60 осіб на місце,
– став асистентом диригента Будапештського фестивального оркестру. Ця посада і наступна
робота у Філармонійному оркестрі Французького радіо відчинили перед киянином
двері іменитих класичних колективів світу.
У 2008 році Карабиць підписав трирічний контракт із
симфонічним оркестром Борнмута. Співпраця виявилася успішною, і договір
продовжили до 2016-го. Крім того, Карабиця постійно запрошують в найкращі
колективи від Лос-Анджелеса до Токіо.
У насиченому гастрольному графіку диригента завжди
знаходиться місце для батьківщини: він по кілька разів на рік приїжджає до
Києва і завжди зустрічається з українськими музикантами.
Корреспондент зідзвонився з Карабицем, який перебував в
Англії, щоб поговорити про труднощі диригентської роботи та їхнє подолання.
- Протягом кількох років західна преса писала про вас як
про молодого диригента, на якого варто звернути увагу, а останнім часом
перевела в ранг зірки. Ви самі відчули зміну статусу?
- Ні, я цього не відчуваю. Моє життя йде в якомусь своєму
ритмі. З кожним роком змінюються відчуття від диригування, від роботи з різними
оркестрами. Щось стає робити простіше, але завдання, які ставиш перед собою,
стають помітно глибшими. Якщо раніше я міг вивчити симфонію за три дні, міг
відкрити її, прочитати і був готовий йти до оркестру, або, як мені здавалося,
був готовий, то зараз цього вже недостатньо.
Недарма є теорія, що якщо диригент почав з 20 років, то справжнє
диригування до нього прийде тільки у 60.
- Що найскладніше в цій роботі?
- Найскладніше – організація побутового, повсякденного
життя. Тому що його як такого практично немає, все переїзди. Все, що стосується
елементарних речей, сну, їжі, дуже важко погоджувати з роботою. А диригувати
дуже приємно, це задоволення, за яке ще й гроші платять, а не робота.
- Крім основної роботи в Борнмутському оркестрі, ви виступаєте
з десятками оркестрів по всьому світу. Важко шукати підхід до кожного нового
колективу?
- Все залежить від обставин, пов'язаних, наприклад, з
кількістю днів репетицій. Якщо є три дні, то за цей час можна ввійти в досить
близький контакт. А трапляється, коли дуже мало репетицій ... Майбутнім літом в
мене буде два дуже важливих в моєму житті дебюти з двома найвищого рівня
оркестрами в Америці – Клівлендським оркестром і Філадельфійським. І там
репетицій дуже мало. Це інший трошки стиль, коли просто немає часу на роздуми
про стосунки з колективом. Потрібно, як танк, йти вперед, щоб встигнути до
кінця репетицій пройти всю програму. Така спонтанність, коли немає часу
розмовляти, теж інколи важлива.
В основному все зводиться до конструювання стосунків з музикантами,
спільному знаходженню якихось загальних ідей. Потрібно відчувати людей і
знаходити з ними точки обміну інформацією, енергією.
Правил у музиці багато, але при цьому завжди можна
підійти з іншого боку. Взагалі в музиці немає такого поняття, як правильне і
неправильне. Є тільки те, що переконливо звучить.
- Ви вчилися в Києві та Відні. У нас і на Заході вчать
по-різному?
- Звичайно, все відрізняється, схожого в цих системах
немає майже нічого. Але для мене перебування у Відні було все-таки практичним вивченням
диригування, слухацькою практикою. А основну освіту, диригентські навички я
отримав від своїх професорів Романа Кофмана і Льва Венедиктова в Києві.
- Вже під час навчання у Відні усвідомили, що ваші
амбіції спрямовані на Захід?
- Після Відня, звичайно, амбіцій було багато. Те, що мені
вдалося стати асистентом [диригента] Івана Фішера в Будапешті, теж зіграло свою
роль, оскільки я фактично бачив, як оркестр працює, їздив з ним на гастролі.
Після цього дорога у світ була відкрита, хотілося продовжувати.
Але період був непростий. Тисячі людей закінчують
консерваторії, академії, але це ще не означає, що тобі відразу запропонують
роботу. Диригентів багато, а для кожного диригента потрібні 100 осіб, щоб
практикувати свою професію. А де їх узяти?
- Які якості допомагають перемогти в умовах конкуренції?
- Різне буває. Є ті, хто пробивається швидко завдяки
якостям абсолютно банальним. Скажімо, людина дуже фотогенічна. У такої шансів
зробити кар'єру набагато більше, ніж у того, хто не дуже добре виглядає на
фото.
- У диригентському середовищі?
- І в диригентському середовищі теж. Гарні фотографії –
дурний приклад, але, буває, саме це створює різницю між кар'єрою однієї людини
й іншої.
Але для мене кар'єра – просто такий механізм, яким
потрібно навчитися користуватися. Це не є самоціллю. Самоціль – творіння музики
з іншими людьми. Природно, що чим кращий оркестр, тим процес цікавіший. Кар'єру
я використовую, щоб спілкуватися з такими [висококласними] музикантами і
створювати концерти, які приносять задоволення, перш за все, мені самому.
- З якими оркестрами мрієте попрацювати?
- Кожен диригент мріє диригувати у Віденській філармонії,
Берлінській філармонії. Я чудово розумію, що це просто питання часу. Мені поки що
вистачає своїх концертів. Скажімо, ті оркестри в Америці, які я вам назвав,
Клівлендський і Філадельфійський, багато хто вважає найкращими оркестрами світу
за всіма критеріями. Для мене це дуже почесно, цього поки що вистачає. А якщо
коли-небудь запросить Віденська філармонія, я, звичайно, не відмовлюся.
- Ваше призначення на посаду головного диригента
Борнмутського симфонічного оркестру трапилося в той самий період, що й призначення
молодих диригентів з Росії та Латвії на аналогічні посади в інші британські
оркестри. Це простий збіг чи причини успіху – у спільності освіти, менталітету?
- В Англії система оркестрової освіти музикантів і
взагалі система функціонування оркестрів дуже чітка. Завжди не вистачає часу,
тому оркестри працюють як годинник.
А люди з пострадянського простору виховувалися за умови,
коли системи взагалі ніякої немає, і єдине, що переважно було опорою в житті, –
ти сам, твій талант, твоє прагнення. І ці дві частинки один одного знаходять.
З одного боку – оркестр, який дуже чітко працює, з іншого
– люди, які дивляться на світ трішки спонтанно. Ці два елементи як плюс і мінус
в електриці, вони притягуються.
І тут ще елемент моди. Один оркестр [успішно] пройшов
таким шляхом, інші стали повторювати.
Зараз все дуже змінилося. Вік диригентський змінився
докорінно. Раніше диригентами були зрілі люди з величезним досвідом. Ще
три-п'ять років тому уявити собі диригента, якому 25 років, було неможливо. А
тепер диригент це не людина, яка все знає і яка приходить і розповідає всім, як
їм потрібно грати, а людина, яка правильно виконує свою функцію і допомагає
музикантам.
- Ви працювали з оркестрами в Америці, Європі та Азії.
Робота в них влаштована по-різному?
- Все стало настільки інтернаціональним, що багато
оркестрів дуже наблизилися у своєму стилі виконання. Але все одно є
відмінності, пов'язані з різною ментальністю.
Скажімо, німецькі оркестри люблять визначеність, не
люблять, коли незрозуміло, що робити. Їм потрібно все зафіксувати, щоб було
якомога менше спонтанності.
Американські оркестри не люблять визначеності. Вони не
люблять, коли їм розповідають, що і як потрібно робити. Технічно вони перебувають
на такому високому рівні, що їм показуєш руками, а вони відразу грають. Не
потрібно зупинятися і розповідати, витрачати час.
Французькі оркестри бувають різні, але всі вони не
люблять, коли диригент, особливо молодий, ставить себе вище за музикантів. Вони
відгукуються, коли бачать диригента колегу, який є частиною оркестру.
У японців дисципліна залізна. І їм необхідно точно
визначити, що робити, а чого не потрібно. Вони почувають себе розгубленими,
коли, скажімо, накидаєшся на твір і чекаєш від них моментальної реакції.
Все це потрібно пройти, щоб, вирушаючи в якусь країну,
бути готовим спілкуватися з музикантами. Щоб шлях до досягнення результату був
найбільш коротким.
- Багато поп-музикантів роблять спільні програми із
симфонічними оркестрами. Ви б хотіли зробити щось подібне? З ким?
- Я давно думаю про такий концерт, який був би пов'язаний
з переосмисленням нашої української естрадної музики другої половини ХХ
століття. Є багато композиторів, в тому числі і мій тато, що працювали в цьому
жанрі. Є [пісні українських композиторів Ігоря] Шамо, [Платона] Майбороди. Це
музика, яку зараз неможливо почути в живому виконанні.
- Чи є певна репутація в українських музикантів на
Заході?
- Важко говорити про якусь репутацію. Швидше є окремі
індивідуальності, які існують самі по собі і несуть в собі поняття "український
артист". Конкуренція у світі зараз страшна. І потрібно, щоб держава дбала про
це набагато більше, створювала такі об'єднувальні проекти, що збирають
українських музикантів, можливо, якісь фестивалі. Ми, на жаль, існуємо кожен
сам по собі.
- Хто з українців зараз на злеті?
- Тенор Міша Дідик. З інструменталістів є такий скрипаль
Валерій Соколов, піаністка Валентина Лисиця, з якою я, до речі, скоро
співпрацюватиму тут, у Борнмуті.
- У вас є друзі серед зірок світової музики?
- Так, багато солістів, з якими доводилося співпрацювати.
Скажімо, Джошуа Белл, всесвітньо відомий [американський] скрипаль, [британський
віолончеліст] Стівен Іссерліс, з ним ми грали на цьому тижні. Через кілька
тижнів працюватиму з піаністом Олексієм Володіним, він москвич ... Але життя
таке специфічне, знаєте, кожен їздить з гастролей на гастролі, і спілкуватися
не завжди просто.
- Де зараз ваш дім?
- У Парижі у мене своя квартира, сім'я, маленький син,
якому два з половиною роки. Не знаю, як буде через два-три роки, можливо, це
місце зміниться, але на сьогоднішній день, коли мене запитують, де я живу, я
відповідаю: в Парижі і Києві.
- Ви кілька разів в році буваєте в Україні. Що дивує, що
обурює на батьківщині?
- Для мене приїзди в Україну – більше задоволення, тому я
не намагаюся порівнювати якісь речі з іншими місцями. Для мене це просто приїзд
додому. Тут насолоджуєшся будь-якими, навіть найпростішими речами. Я не
порівнюю Україну з Англією або Францією, це батьківщина, вона немов поза
законом.
- За яких обставин ви б зараз підписали тривалий контракт
в Україні?
- Тут справа не в
підписанні контракту. Мені б дуже хотілося відчувати, що я щось змінюю своєю
присутністю, відчувати, що я не витрачаю даремно часу, що щось цікаве
відбувається. Якщо говорити про постійну роботу, хотілося б відчути, що є
перспектива десь посадити таке зерно, з якого виросте дерево. Мені дуже
хочеться продовжувати ділитися тим досвідом, якого я набув в останні роки за
кордоном.
***
Цей матеріал опубліковано в №9 журналу Корреспондент від 7 березня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.