Відреставрованим красотам Самарканда не затьмарити узбецьку реальність з жадібними митниками, нескромною міліцією і збором бавовни, заради якого знімають з роботи всю країну, пише письменник і мандрівник Андрій Сапунов у №10 журналу Корреспондент від 15 березня 2013 року.
Перше, з чим стикається турист після прибуття в
Узбекистан, – це прикордонні формальності. Успішно минути тутешню митницю не
так уже й просто, особливо якщо проходити її не в аеропорту, а на наземному кордоні.
Наприклад, треба зайти в якийсь медпункт, в якому сидить лікар. Він оцінює
здоров'я мандрівника – чи може він в'їжджати в Узбекистан, міряє йому
температуру, а заразом просить трохи грошей, мабуть, щоб упевнитися, що
подорожній повністю здоровий.
Що далі, то більше: за в'їзду в країну кожен турист
зобов'язаний задекларувати особисті речі, в тому числі мобільний телефон, всю
наявну готівку і навіть дрібні монети в кишені. Якщо цього не зробити, митники
можуть відвести вас у кімнату для особистого огляду і запропонувати подарувати
їм певну суму. А для вірності пригрозять вилученням "валютних цінностей" або
техніки. Про такі випадки неодноразово розповідали мені колеги-мандрівники.
Центри невеликих містечок перекриті міліцією, і проїхати на машині неможливо. Всюди ходять патрулі. Виявляється, в Узбекистані щоосені відбувається битва за врожай і всіх місцевих жителів добровільно-примусово женуть на прибирання бавовни
Знаючи всі ці тонкощі, я досить легко впорався з кордоном
і вирушив углиб країни, в місця, які туристи зазвичай обходять стороною. Чесно
кажучи, перше від них враження – що в країні почалася війна. Центри невеликих
містечок перекриті міліцією, і проїхати на машині неможливо. Всюди ходять
патрулі. У чому ж справа? Виявляється, в Узбекистані щоосені – а я побував у
цій країні саме восени – відбувається битва за врожай і всіх місцевих жителів
добровільно-примусово женуть на прибирання бавовни.
Причому всіх – і селян, і жителів міст. Міста порожніють:
усіх ринкових торговців зганяють у поле, і на цей час базари закривають; не
працюють і продуктові магазини – всі продавці на бавовні. В одному з райцентрів
місцеві жителі скаржилися, що навіть у таксистів міліція відібрала машини, щоб
вони теж їхали в колгоспи. Незважаючи на пресинг, узбеки активно коментують те,
що відбувається. Чоловік в транспорті звернувся до мене, зі злістю показуючи на
людей у формі, що снували повсюди: "Ось кого в поля треба зігнати
бавовну збирати, он їх скільки, паразитів!".
В обласному центрі Гулістан я зіткнувся зі ще однією специфічною особливістю місцевого життя: в невеликих приватних готелях з євроремонтом, побудованих, судячи з усього, зовсім недавно, заборонено розміщувати іноземців
В обласному центрі Гулістан я зіткнувся зі ще однією
специфічною особливістю місцевого життя: в невеликих приватних готелях з
євроремонтом, побудованих, судячи з усього, зовсім недавно, заборонено
розміщувати іноземців. Жити в них можуть тільки громадяни Узбекистану. Право
приймати зарубіжних гостей в Гулістані має тільки один старий радянський готель
на околиці. "Ташкент ліцензії на розміщення іноземців не дає", – пояснили
працівники нових готелів.
У цьому ж обласному центрі я зазирнув у бібліотеку,
помпезну з вигляду будівлю на головній площі. Усередині виявив лише кількох
працівників – практично всі приміщення порожні. Питаю: чому так? Тому що і
звідси всіх забрали на прибирання бавовни на півтора місяця. Один з
бібліотекарів влаштував мені тур по всій будівлі: виявилося, що місцеві бібліотечні
фонди практично повністю складаються з книг, виданих ще в СРСР. З нових
надходжень тільки шкільні підручники, кримінальний кодекс і, звичайно,
величезний стенд з творчістю президента країни Іслама Карімова, ілюстрований
його портретами.
Данина сучасності – кишенькового формату видання
російських детективів, фантастики і любовних романів. Книги пошарпані, всі в
плямах, зім'яті, і при цьому їх видають читачам додому як особливу цінність –
за гроші, причому за кожен день береться певна сума. І люди платять, адже з
видань останніх років можна безкоштовно взяти в бібліотеці тільки нудний
офіціоз.
Щойно приїхавши в Гулістан, я вирішив підключитися до
стільникового зв'язку. Заздалегідь з інтернету виписав собі в зошит адреси
офісів всіх трьох місцевих операторів. В офісах перших двох мені заявили, що не
мають права підключати іноземців. Сказали, їдьте до столиці, тільки там це
можливо. А в офісі третього оператора підключити до мобільного зв'язку
пообіцяли, але за умови, що я оформлю реєстрацію в міліції.
Місцеве життя сповнене різноманітних несподіванок. До
прикладу, в обласному центрі Джизак після 23:00 діє неписана комендантська
година. Тобто формально її начебто немає, але якщо з'явишся о 12-й годині на
вулиці, до тебе підійде міліція, перевірить документи і запитає, що ти тут
робиш і чому ще не вдома. Від таких розпитувань бажання гуляти зникає геть. Ось
всі по домівках і сидять. Схожа ситуація може виникнути навіть у Ташкенті.
Сидиш у парку в центрі міста, відпочиваєш, п'єш мінералку, а якщо вже вечоріє,
то підходить міліціонер з питанням: "А чому ви так довго сидите в парку?". Тут
навіть найбільш розслаблений і вільний турист здивується, а потім піде спати.
Один з головних туристичних центрів країни, Самарканд, на приїжджих справляє яскраве враження: вражає не тільки старовина, але й її доглянутий вигляд
Один з головних туристичних центрів країни, Самарканд, на
приїжджих справляє яскраве враження: вражає не тільки старовина, але й її
доглянутий вигляд – головні вулиці міста, мечеті і мавзолеї капітально
відремонтовані і добре освітлені. Якщо приїхати сюди на один день і погуляти по
самому центру, то про Самарканд складеться враження як про економічно успішне і
впорядковане місто. Проте, поспілкувавшись з місцевими жителями, дізнаєшся, що
тут часто відключають цілі квартали від комунікацій і у місцевих жителів
тижнями немає світла, газу або води.
В цілому подорожувати по Середній Азії цікаво, але жити
постійно тут нелегко. І українські Дніпропетровськ або Харків здаються Парижем
і Лондоном у порівнянні з тутешніми містами, якщо дізнатися побільше про
особливості їхнього життя.
***
Цей матеріал опубліковано в № 10 журналу Корреспондент від 15 березня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.