Фото: Фото Михайла Марківа
Прагнення Януковича до розкоші в Межигір'ї є його комплексом пострадянської людини, як і багатьох співвітчизників
Для Президента Віктора Януковича важливий власний, а не громадський комфорт. Тому він завжди буде задоволений, поки живе в Межигір'ї, навіть якщо навколо нього розіллються аераційні болота, пише журналіст Віталій Портніков у колонці, опублікованій у №15 журналу Корреспондент від 19 квітня 2013 року.
Звичайно, найлегше сказати, що це Віктор Янукович такий –
думає винятково про себе, свою сім'ю, свою власність, державою цікавиться винятково
як "дахом" для отримання дивідендів, а президентський пост сприймає як
найзручніше становище для захисту улюбленого Межигір'я та інших радощів. Але
Янукович такий само, як решта. Просто в його випадку користолюбство виглядає
куди більш виразним, ніж у випадку середньостатистичного українця. А чому? А
тому що Янукович не тільки весь час на публіці – він ще й говорить весь час про
державу і про те, як він її покращить. Тому спостерігається контраст між
розмовами і вірністю "сімейним" – у прямому і переносному сенсі цього поняття –
цінностям. У разі ж середньостатистичного українця такий контраст не
спостерігається, оскільки середньостатистичний щиро вважає вірність сімейним
цінностям головною і єдиною доблестю, а на державу йому начхати. Державою нехай
Янукович займається. З Миколою Азаровим.
У цьому і полягає цивілізаційна межа між Заходом і
Сходом, кожен про неї знає з підручників, багато з подорожей. На Сході як – на
вулицях пил і бруд, всюди лайно розкидано, діти в піску копирсаються обірвані,
запах задушливий. Зате в будинках – краса! Мармур, квіти, телевізор. Навіть у
найбіднішому будиночку все впорядковане і вилизане. Навіть на найбагатшій
вулиці можна помітити сліди запустіння і неприбране сміття. Вулиця не наша
фортеця. Наша фортеця – аль-Межигір'я. Зате які-небудь шведи живуть у скромних
будиночках з меблями з IKEA, але на вулицях у них панує повна чистота. І вони
бігатимуть за своїми песиками як схиблені, вириватимуть лайно з їхніх задів,
складатимуть лопатками в кульочки і ці пакетики відносити в спеціальні – боронь
боже переплутати – урни. Ідіоти, так? Наша людина за собою не прибере, не те що
за якоюсь мерзенною псиною. А що, своє лайно в своєму під'їзді не пахне! А ти он
спробуй наклади купу у нього у вітальні, так він з тебе вареник із вишнею
зробить. Тому що патріот.
Межигір'я – воно в голові майже кожного нашого співвітчизника як межа мрій і можливостей, а що відбувається навколо його фортеці, абсолютно не важливо. Кожен
з нас – сам собі Янукович
Тому, можливо, варто зрозуміти, що Межигір'я – воно в
голові майже кожного нашого співвітчизника як межа мрій і можливостей, а що
відбувається навколо його фортеці, абсолютно не важливо. Кожен з нас – сам собі
Янукович. І варто замислитися, що важливіше – проводити пікети біля
президентської резиденції або вибрати, в якому світі ми будемо жити – західному
чи східному. Ось давайте самі собі зізнаємося, що західноукраїнські міста
приваблюють багатьох жителів сходу зовсім не тим, що вони багатші, – вони
бідні, ці міста, буденні, і жити в них нелегко. І навіть не тим, що вони такі
політично просунуті. А тим, що там думають не тільки про затишок в будинку, а й
про добробут у під'їзді і на вулиці.
Не можна сказати, що у нас ніщо не змінюється у
свідомості в кращий бік. Змінюється. Раніше я з незмінною заздрістю приходив у
гості до свого приятеля, який живе в одному зі старих вільнюських будинків, що
вимагає капітального ремонту. Але ремонт ремонтом – а скрізь квіти, на кожному
сходовому прольоті свято. Тепер і в моєму київському під'їзді сусіди виставили вазони,
повісили фотографії. Не скажу, що це примиряє з брудом рідного міста, – просто
ще сильніше хочеться, щоб його не було. А з цього усвідомлення починаються
роздуми про наступний крок: хочеться, щоб не було бруду в суспільному житті,
хочеться, щоб не було бруду в політиці. І Януковича з його Межигір'ям теж щоб
не було – просто тому, що президент бідної держави на околиці Європейського Союзу
не має жодного морального права на зухвалу розкіш в обстановці зубожіння його
співвітчизників. Але це ж теж Схід, правда? Чим бідніші люди, тим багатші ті,
хто на них наживається.
Якщо ми не зрозуміємо, що в сучасному світі найважливіше – простір для життя, а не квартира, будинок і машина, – то так і залишимося на узбіччі
Якщо ми не зрозуміємо, що в сучасному світі найважливіше –
простір для життя, а не квартира, будинок і машина, – то так і залишимося на
узбіччі. У людини нашого часу ніякого постійного дому може взагалі й не бути, оскільки
вона переїжджатиме, знаходячи нову цікаву роботу в межах рідної країни та
рідного континенту, а можливо, і далі. Але важливо, щоб простір, в якому вона
переїжджає, був упорядкований і конкурентоспроможний, бо в іншому разі він заросте
бур'янами. Простіше кажучи, якщо Україна не буде так само упорядкована з точки
зору цього простору, як Німеччина або Польща, люди, які думають про своє
майбутнє і майбутнє своїх дітей, її все одно не виберуть – навіть якщо вони
тричі патріоти і навіть якщо в цій країні у них будуть найкомфортабельніші
резиденції та квартири. Межигір'я посеред розливу аераційних боліт – це для
людей покоління Януковича і Азарова. Це для них, травмованих радянським
непропорційним розподілом злиднів, "моє" – те, що вони зуміли відхапати,
оточити парканом, обставити охороною та облаштувати в найкращих традиціях
недавнього минулого.
Для сучасної людини "моє" – це її вулиця, її село, її
місто, її країна, її Європа, її світ. І якщо для багатьох з наших співгромадян
все це не більше ніж красиві слова, то для їхніх дітей все буде саме так і ніяк
інакше. Тому нехай постараються змінитися хоча б заради майбутнього тих, у кому
бачать своє продовження. Нехай постараються зрозуміти, що Україна не набір
квартир, будинків та присадибних ділянок, а живий простір для майбутнього.
***
Ця колонка опублікована у №15 журналу Корреспондент від 19 квітня 2013 року.
Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонено.
Відгуки та коментарі надсилайте за адресою [email protected]