Марко Галаневич, учасник екстравагантної київської групи ДахаБраха, в інтерв’ю Оксані Мамченковій розповів про те, як три жінки й один чоловік відкрили Україну для сотень тисяч людей від Австралії до Іспанії. Матеріал розміщено у №32 журналу Корреспондент від 16 серпня 2013 року.
Доля українського етногурту ДахаБраха нетипова для української сцени.
Проект, що починався як частина київського експериментального театру Дах під
керівництвом режисера Влада Троїцького, за майже десятиліття сценічного життя
виріс в самобутню музичну одиницю, тепер відому далеко за межами батьківщини.
Ця четвірка працює
в далекому від українського музичного мейнстриму напрямку world-music,
складному артистичному етно, коли учасники поперемінно грають на різного
розміру барабанах, віолончелі, акордеоні, синтезаторі і ще десятці народних
інструментів. Таким чином ДахаБраха вже вразила публіку від Австралії і Росії
до Іспанії та Франції. У планах – завоювання Америки.
Глядачів, яких на концертах українців налічується іноді десятки тисяч, приваблюють незвичайні ритми їхньої музики, заснованої на зібраних в етнографічних експедиціях піснях, а також екстравагантний зовнішній вигляд
Глядачів, яких на
концертах українців налічується іноді десятки тисяч, приваблюють незвичайні
ритми їхньої музики, заснованої на зібраних в етнографічних експедиціях піснях,
а також екстравагантний зовнішній вигляд. Традиційні вишиванки та шаровари,
нещадно експлуатовані багатьма етноколективами меншого калібру, для ДахаБраха
неприйнятні: сценічний образ музикантів продуманий до дрібниць і включає
незвичайні шапки і сукні із запозиченими з національних костюмів різних
регіонів України деталями.
У групі, що
складається з трьох дівчат й одного хлопця, немає головних і другорядних ролей.
Як у створенні, так і у виконанні музики всі рівні. А от говорити від імені
колективу воліє все ж єдиний чоловік – Марко Галаневич.
Фото Тетяни Василенко
З ним і поговорив
Корреспондент відразу після виступу гурту в Будапешті на фестивалі Sziget –
одному з найбільших музичних заходів Європи. Тут ДахаБраха грала на одній сцені
з бендом культового сербського режисера Еміра Кустуріци.
Незважаючи на спеку,
що панувала в той день, інтернаціональна публіка фестивалю приймала українців
на ура, бурхливо реагуючи на їхню музику, заохочуючи оплесками і пританцьовуючи
у такт. А потім, розмовляючи з Корреспондентом, Галаневич не приховував свого
задоволення від міжнародного успіху, хоча і сліди втоми від тривалого туру
приховати також не міг.
- Кілька місяців ви
безперервно їздили по Європі з виступами. Звідки такий інтерес з боку
зарубіжних промоутерів?
- Думаю, це просто
закономірний наслідок нашої роботи. Років три тому були на WOMADelaide – це
один з найбільших фестивалів Австралії саме в тому напрямку, в якому ми
працюємо. Це додалося в скарбничку. Потім [аналогічний фестиваль] WOMAD рік
тому був під Лондоном. Торік були на WOMEX [в Греції] – це найбільший ярмарок,
де промоутери слухають музикантів. Як писали потім, ми стали одним з відкриттів
цього форуму. Наша група отримала багато запрошень, і цього літа ми вже мало
буваємо вдома. Це добре. Приємно, що є інтерес до нас, до України, до
української культури. Адже ми часто відкриваємо для багатьох Україну, тому що
вона, за великим рахунком, – якась tabula rasa.
- Багато людей
приходить зазвичай на ваші концерти за кордоном?
- Якщо ми на
фестивалі, то це може бути до 10 тис. [людей]. У цьому році ми були, наприклад,
на фестивалі Roskilde в Данії. Взагалі там людей під 150 тис. Скільки було на
нашому виступі, сказати важко – не порахуєш, але все місце, де можна було
стояти, [було зайнято]. До речі, ми виступали паралельно зі стовпами
world-music [австралійцями] Dead Can Dance і думали, що до нас ніхто не прийде.
Але насправді людей було багато.
А буває
[виступаємо] в невеликих клубах, там, відповідно, може бути людей 100-150.
- Як публіка
реагує?
- Ми починаємо
часто з тиші, коли люди взагалі не розуміють, хто це і що це. Але закінчуємо
концерт, як нам здається, вже друзями, коли вони реагують на наші пісні,
починають підспівувати.
Дуже дивно було на
великому фестивалі Ethnosur в Іспанії – вся площа була заповнена, це десь 10-15
тис., і там була просто величезна кількість людей, які співали наші пісні. Дуже
несподівано. Мені здається, взагалі вперше, що не українці, а іспанці, серби,
ще хтось дізналися про нас через інтернет [і співали]. В Україні це зрозуміло,
а тут ...
- Як відрізняється
сприйняття етномузики в Україні і в Європі?
- World-music у
світі існує як напрямок з розвиненою історією років, скажімо, 50. Коли ми
починали в Україні, а ми починали як театральний проект і не було навіть думок
про якусь концертну діяльність, то, мені здається, експерименти з фольклором ми
стали робити першими. І далеко не всі вони добре йшли, ми чули багато критики,
мовляв, в українській музиці не було барабанів. Але ми знаємо, що ті люди, які
критикували, тепер самі з електрогітарами у вишиванках співають.
Думаю, це
нормальний розвиток музики. Ми сподіваємося, що даємо якесь нове життя, нове
звучання старим українським піснями, які можуть просто загинути. Вони і
зникають за великим рахунком: немає традицій, немає ритуалів, під час яких ці
пісні виконувалися. Відповідно вони вимруть через непотрібність. Але ж вони
здатні ще резонувати.
Разом з тим якісь
комплекси неповноцінності в українців можуть пройти, коли вони побачать, що
українська музика цікава світові.
- Скільки концертів
на місяць ви даєте?
- По-моєму, цього
літа ми лише 12 днів були вдома. Решту часу – у роз'їздах. Порахувати важко,
але я думаю, що концертів 30-35 за літо, може, більше. Завтра їдемо в Кельн на
фестиваль, потім на фестиваль під Парижем, потім – Стокгольм.
- А українські
олігархи і депутати на приватні вечірки звуть?
- Тривалий час ми намагалися дистанціюватися від
політики взагалі. Тому такі запрошення іноді надходять, але, звичайно, не до
кожного українського політика ми поїдемо.
- Гурту вже майже
десять років. Як за цей час змінилися ви самі і ваше сприйняття музики?
- Мені здається, ми
трошки навчилися грати. Тому що починали з того, що просто брали барабани і
пробували ритмізувати українську мелодику. Минув час, є певний досвід. Ми
вдячні Владу Троїцькому, адже це взагалі була його ідея. Він починав з того, що
давав нам музику від [англійського мінімаліста] Майкла Наймана, [американця]
Філіпа Гласса і до якихось зулуських племен. І знаєте, [настає] момент, коли у
тебе є певний аудіобагаж, і ти можеш якось визначити своє місце, подумати, де
ти в цьому світі, де твоя культура і де ти хочеш, щоб вона була.
- Наскільки
Троїцький зараз займається гуртом?
- Майже не
займається. Останні альбоми ми вже просто показували йому як є. Але спочатку
його вплив був дуже сильним.
Зараз у нас багато
поїздок і проектів, тому немає часу робити альбом. Але ми сподіваємося, що
знову засядемо з Владом, як у старі добрі часи. Він така людина, якого можна
назвати режисером музики. Не композитор, але з дуже тонким розумінням музики як
глобального явища.
Те, що є у нас
зараз, – багато в чому його заслуга. Ми виробили смак, і саме смак є для нас
найбільшим і, мабуть, єдиним обмеженням. Ще один важливий принцип створення
нами музики в тому, що ми просто намагаємося цінувати кожен звук, який видаємо.
- Ви коли починали,
уявляли, що станете затребувані за кордоном?
- Ні, принаймні, у
мене особисто ніяких планів чогось такого досягти не було. Ми починали робити
музику до спектаклів. Потім це стало захоплювати.
Зараз це цікаво
всьому світу, і ми неймовірно раді, що можемо нести якусь позитивну звістку. Як
сказав Юра Хусточка, це екс-басист Океану Ельзи (він зараз живе і працює в
Парижі), ви, мовляв, класні тим, що показуєте світові Україну набагато кращою,
ніж вона є. Це начебто великий плюс нам, але з домішкою гіркоти, звичайно.
- У вас був вдалий
досвід співпраці з білорусами з Portmone. На Заході творчих однодумців вдалося
знайти?
- Так, звичайно. Ми
з Владом будемо все-таки робити [у вересні театральний фестиваль у Києві]
Гогольфест, який змінює формат і цього року буде трохи більше платним. Це такий
момент – побачити, наскільки цей фестиваль є цінним для людей. Адже ми робимо
його завжди на одному диханні, вкладаємо в нього масу зусиль. Але потрібна така
перевірка. Так, ми хочемо зробити один проект з класними музикантами. Це
польський колектив Karbido, добре відомий в Україні, дуже круті музиканти
світового рівня. Сподіваємося на продуктивну співпрацю, взаємопроникнення й
взаємозбагачення.
- В останні роки в
західному шоу-бізнесі популярна музика зі сходу. Як вам здається, з чим
пов'язаний такий інтерес?
- Взагалі,
world-music – музика цікавіша, ніж попса. Я поясню, чому. Тому що у кожного
народу своя особливість. Це така енергетика, культурний багаж, які вони несуть
через століття і тисячоліття. У цьому особливість, в цьому інтерес.
Поп-культура
абсолютно однакова у всьому світі. Ми можемо перевірити – ти просто приїжджаєш
в будь-яку країну, вмикаєш телевізор і там все ті самі дівчата, навіть та сама мова.
Замість того, щоб шукати оригінальне, своєрідне, всі рівняють за стандартним
шаблоном.
- Як бачите своє
майбутнє?
- Ми вже були
хедлайнерами, але я не можу згадати, якого фестивалю. Знаєте, зараз в голові
така каша. Ми сидимо, згадуємо, мовляв, це було там, ні – там. Зараз є завдання
– до кінця року зробити альбом. Але ж ми приїжджаємо [в Україну] і відразу
починаємо працювати з Karbido. Гогольфест ще навіть не встигне закінчитися, а
ми поїдемо – нас запросили у великий тур по Америці, майже на місяць. Потім
повернемося в середині жовтня і знову по Європі. Сподіваємося, що хоч у
листопаді трохи перепочинемо і, може, сядемо попрацювати.
***
Цей матеріал опубліковано в №32 журналу Корреспондент від 16 серпня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.