Згода командира, таємні вінчання, кохання на відстані, сімейне життя на очах в інших підпільників – таким був шлюб в українських повстанців у 1940-1950-х роках, пише Володимир Гінда у №36 журналу Корреспондент від 13 вересня 2013 року.
"Дозвіл на одруження видає
тільки окружний провідник [керівник]. Майбутня дружина підпільника обов'язково
повинна пройти перевірку Служби безпеки, бути морально стійкою і не заважати в
роботі підпільнику", – з таких слів починається інструкція Служби безпеки (СБ)
Української повстанської армії (УПА) , яку стали поширювати серед підпільників
наприкінці 1940-х років.
Це коротке повчання
виникло у відповідь на дії радянських спецслужб, які намагалися всіма засобами,
в тому числі і за допомогою жінок, послабити сили націоналістів, які
переховувалися в лісі.
Інструкція для
борців з радянським режимом точно відображає складності, якими супроводжувалися
кохання і шлюб на нелегальному становищі. Бути сімейною парою за таких умов – це
була не розкіш, а важке випробування, пов'язане зі смертельним ризиком для
подружжя та їхніх дітей.
Жінки на військовому
становищі
Ні Організація
українських націоналістів (ОУН) , ні УПА ніколи не були чернечими орденами – в
обох організаціях перебували жінки, які працювали або воювали нарівні з
чоловіками.
Навіть більше, за
даними Оксани Кісь, дослідниці повстанського руху, після того як у Західній
Україні в 1944 році відбулася зміна влади – радянські війська вибили звідти німців,
– керівництво ОУН-УПА прийняло низку рішень про більш активне залучення представниць
прекрасної статі до роботи.
У результаті до лав
підпілля влився значний жіночий контингент. "Призовниці" ставали лікарями,
медсестрами, кур'єрами, зв'язковими, штабними службовцями, пропагандистками, а
деякі з них доростали навіть до командних посад.
Керівництво УПА слідкувало за моральністю своїх бійців, прагнучи, щоб вони не забували про ключові завдання
З урахуванням того
що основну частину повстанців складали молоді люди у віці від 16 до 30 років,
такий наплив жінок дав поштовх до виникнення в середовищі лісових воїнів
амурних стосунків і, як наслідок, створення сімейних союзів.
Керівники націоналістів, особливо командування повстанської армії, не надто вітали "нестатутні відносини": дисципліна на війні була для них понад усе
Керівники
націоналістів, особливо командування повстанської армії, не надто вітали "нестатутні
відносини": дисципліна на війні була для них понад усе. Тому у вже згаданій
інструкції СБ УПА знайшлося місце і для таких настанов: " Чоловік-підпільник не
повинен ходити до жінок в особистих справах. Якщо ж йде до жінок у службових
справах, то повинен брати із собою свідка. Друкарок і пропагандисток частіше
перевіряти щодо чесності та моральної стійкості".
Фінал цієї
"заповіді" був до пари її початку: "Чоловік, якого деморалізує жінка, буде
покараний пониженням у посаді". Однак життя брало своє – підпільники і
вінчалися, і грали весілля.
У цьому сенсі у
членів ОУН були переваги перед бійцями УПА – керівництво організації дозволяло
їм проводити церковні та цивільні обряди, якщо з'являлася така можливість. Та й
вести спільне сімейне життя теж не заборонялося. Хоча першим особам ОУН все ж
доводилося бути обачними і приховувати свої стосунки: будь-які родинні зв'язки
могли використати вороги.
Так виглядає виявлене істориками зашифроване свідоцтво про шлюб членів УПА
Свій шлюб
приховували поет Олег Ольжич-Кандиба, видатний діяч ОУН (м), та його дружина
Катерина Білецька. У серпні 1943-го вони повінчалися, після чого Кандиба взяв
із дружини і свідків одруження обіцянку не розповідати стороннім про їхній союз.
Молодята навіть жити стали роздільно, на людях не спілкуючись один з одним.
Обережність
виявилася не зайвою: коли німці в січні 1944-го заарештували голову ОУН (м)
Андрія Мельника, його місце зайняв Ольжич, теж незабаром затриманий нацистами
на приватній львівській квартирі. А ось Білецька уникла арешту, напередодні
виїхавши до батьків у Прагу.
Там наприкінці
липня, через півтора місяці після загибелі чоловіка в нацистському концтаборі
Заксенхаузен, вона і народила сина. Новонародженого записали на дівоче прізвище
матері, і лише після закінчення Другої світової війни, надавши шлюбне свідоцтво,
багато років приховуване від чужих очей, Білецька повернула синові батьківське
прізвище – Кандиба.
Таємні узи
Тим часом бійці
повстанської армії, які переховувалися в лісах або таємних схованках – "кріївках",
через своє становище часто не могли собі дозволити навіть вінчання, не кажучи
вже про таку розкіш, як нормальне сімейне життя.
Будь-які шлюбні
союзи в умовах лісу переставали бути приватною справою – дозвіл на них члени
УПА повинні були отримувати у начальства. Рядовим бійцям і командирам нижчої
ланки його міг видати окружний провідник УПА, а більш високому начальству – крайовий.
Керівники окремих Проводів схвалювали весілля без особливих проблем, якщо мова йшла про шлюб між повстанцями – чоловіками і жінками "лісової армії". Куди важче було домогтися дозволу начальства, якщо мова йшла про "змішаний" шлюб
Керівники окремих
Проводів схвалювали весілля без особливих проблем, якщо мова йшла про шлюб між
повстанцями – чоловіками і жінками "лісової армії". Куди важче було домогтися
дозволу начальства, якщо мова йшла про "змішаний" шлюб, коли
наречений був воїном-підпільником, а його обраниця перебувала на легальному
становищі.
Такі пари Провід
УПА перевіряв з особливою ретельністю, намагаючись з'ясувати, чи не стане
наречена вмовляти майбутнього чоловіка вийти з підпілля, чи не є вона таємним
інформатором радянського Міністерства держбезпеки (МДБ).
Лише деякі з тих,
хто отримав згоду на шлюб, могли дозволити собі церковний обряд. Він якщо і
відбувався, то лише в глухих селах або у випадках, коли священик погоджувався
прийти в ліс.
Весілля командирів
УПА проходили під посиленою охороною. Так, вінчання полковника Василя Галаси і
його обраниці підпільниці Марії Савчин охороняли дві сотні бійців.
До слова, "лісові
воїни", як правило, не реєстрували союзи в офіційних органах влади, що й не
дивно для повстанців, які воювали.
Після весілля, яким би воно не було, випробування для молодих не закінчувались. Зважившись жити разом у лісі, вони вже не могли покинути компанію бойових
товаришів і змушені були постійно залишатися у них на виду
Після весілля, яким
би воно не було, випробування для молодих не закінчувались. Зважившись жити
разом у лісі, вони вже не могли покинути компанію бойових товаришів і змушені
були постійно залишатися у них на виду. А спроби "пожити окремо" сприймалися
керівництвом як зрада.
Підпільниця Дарія
Малярчишин-Шпиталь у своїх спогадах описала історію однієї молодої пари
повстанців. Хлопець і дівчина вирішили перезимувати окремо від свого підрозділу
і пішли до родичів, у яких завчасно викопали криївку. Коли з настанням весни
пара повернулася до лісу, нею відразу зацікавилася СБ, підозрюючи, що молодят
могли завербувати радянські спецслужби. Малярчишин-Шпиталь писала, що їй було
по-людськи шкода молодих людей, яких СБ, ймовірно, ліквідувала: парочка занадто
швидко зникла після свого повернення.
З 1950 року повстанці стали ще суворіше ставиться до любовних союзів, вирішивши, що шлюб на війні – це зайвий ризик
З 1950 року повстанці
стали ще суворіше ставиться до любовних союзів, вирішивши, що шлюб на війні – це
зайвий ризик. Саме в цей час радянські спецслужби почали активно практикувати
репресії щодо родичів підпільників. Зокрема, співробітники МДБ активно
обробляли жінок, які підтримували стосунки з "лісовими братами", намагаючись їх
якщо не завербувати, то допомогти переконати чоловіків у необхідності вийти з
підпілля. Особливою увагою спецслужби "обдаровували" дружин повстанських
ватажків.
Савчин у своїй книзі
спогадів розповіла, як після другого арешту її обробляли представники МГБ.
"Вплинути на нього
так, як може жінка, коли вона постарається, – описувала підпільниця довірливу
бесіду зі співробітниками спецслужб, які пропонували їй переконати чоловіка
вийти з лісу. – Зробите це – забезпечимо вас гарною квартирою і влаштуємо на
роботу".
Емгебісти відразу
обмовилися, що якщо Савчин, пішовши до чоловіка, залишиться з ним в лісовому
бункері, життя сімейної пари буде недовгим.
Підпільниця завдання
не виконала – повернувшись до лісу, вона відразу розповіла повстанцям про своє
"вербування" і приєдналася до чоловіка.
Смертельні стріли
Амура
Кохання і шлюб у
підпіллі, як попереджали Савчин співробітники МДБ, і справді були недовгими –
війна не залишала шансу підпільникам на довге щасливе життя, зате в надлишку підкидала
найсуворіші випробування.
Кохання і шлюб у підпіллі справді були недовгими – війна не залишала шансу підпільникам на довге щасливе життя, зате в надлишку підкидала найсуворіші
випробування
Знаходилося місце
навіть фатальній пристрасті. З таким зіткнулася Марія Штепа, колишня зв'язкова
УПА з міста Чорткова Тернопільської області. Під час війни вона покохала свого
земляка, і хоча молоді люди зберігали свої почуття протягом кількох років, їх
шлюбу не судилося відбутися. У 1946 році Штепу заарештували і засудили на
десять років. Виявилося, що видав підпільницю батько нареченого.
"Хлопець був з
багатої родини, дуже красивий – вони [його батьки] хотіли багату невістку", –
згадувала тернополянка.
Ця історія виглядає
майже щасливою, якщо порівнювати її з долями багатьох повстанських дружин.
Так, Антоніна
Король, дружина командира УПА Ярослава Мельника, не залишала чоловіка в його
боротьбі, пройшовши з ним через всі тяготи повстанського життя. Навіть
близнюків, сина і дочку, вона народила в таємному лісовому "схроні". Малюки
були такими ж слабкими, як і мати, виснажена бойовими буднями.
Розуміючи, що в
лісі немовлятам не вижити, Король, переодягнувшись у селянський одяг,
спробувала перенести сина до родичів, що жили неподалік, але в дорозі хлопчик
помер. А дочку вона змогла передати сільській рідні. Сама ж Король застрелилася
разом з чоловіком восени 1946 року, оточена в таємному бункері бійцями МГБ.
Савчин розповідає
іншу історію – повстанця Нечая та його дружини Галини. Обидва ховалися у
заблокованих радянськими військами карпатських лісах, коли в одній з хатин у
них народився син. Деякий час дитина росла в лісі, без молока і всього
необхідного новонародженому. Пізніше його мати перебралася в одне з довколишніх
сіл, забравши із собою малюка. При цьому Галина періодично вибиралася в
підпілля на побачення до чоловіка.
Під час одного з
таких виходів до лісу "схрон", де Галина з маленьким сином чекала на чоловіка,
несподівано блокували співробітники МГБ. Бійці спецзагону закидали криївку
повстанців гранатами. Всі, хто перебували в ньому, включаючи однорічну дитину,
загинули.
***
Цей матеріал опубліковано в № 36 журналу Корреспондент від 13 вересня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.