Девід Петреус, кадровий військовий і екс-глава ЦРУ, в інтерв’ю Ксенії Карпенко розповів про загрози інтернету, війни в Іраку й Афганістані, а також про те, як повалення режиму однієї людини може стати моментом щастя для іншої. Матеріал розміщено у №38 журналу Корреспондент від 27 вересня 2013 року.
Трохи втомлений
чоловік у чорному костюмі, який говорить тихим голосом. Важко уявити, що він – легенда
збройних сил США, генерал армії Девід Петреус, який більше чотирьох десятків
років прослужив під зірково-смугастим прапором. Він брав участь у військовій кампанії
США в Іраку, у 2007-2008 роках керував багатонаціональними силами в цій країні,
а у 2010-му очолив військові підрозділи Сполучених Штатів і НАТО в Афганістані.
Роком пізніше президент США Барак Обама зробив Петреуса шефом ЦРУ. Під його
кураторством американці знайшли і знищили синів іракського диктатора Саддама
Хусейна.
Кар'єра генерала
закінчилася несподівано – у листопаді минулого року він визнав факт
позашлюбного зв'язку і подав у відставку. Його коханкою була колишня офіцер
армії США, яка написала біографію Петреуса.
Корреспондент
зустрівся з живим уособленням глобальної американської військової доктрини в
Ялті, куди генерал приїхав на Десяту щорічну конференцію YES на запрошення її
організатора – бізнесмена і філантропа Віктора Пінчука.
У ході інтерв'ю Петреус показав себе великим дипломатом – на всі запитання він відповідав м'яко й обережно
У ході інтерв'ю
Петреус показав себе великим дипломатом – на всі запитання він відповідав м'яко
й обережно. Бойовий генерал прорізався в ньому лише двічі. Першого разу це
сталося перед початком бесіди, коли Петреус поставив умову – ніяких питань про
його особисте життя і про можливу операцію США в Сирії. Вдруге в його голосі
прорізалася сталь, коли в сусідньому приміщенні хтось почав шуміти, заважаючи
інтерв'ю: Петреус ввічливо, але дуже наполегливо попросив сусідів заспокоїтися.
Ті його послухали.
- Ви керували
військовими кампаніями в Афганістані та Іраку. Як охарактеризували б цей
досвід?
- Я надзвичайно
пишаюся участю у військових кампаніях в Іраку й Афганістані. Це були неймовірно
важкі операції. Я казав, що ніщо не зрівняється з командуванням у гарячих
точках в найуспішніші дні. Проблема лише в тому, що хороших днів в Афганістані
та Іраку було не дуже-то й багато.
Перші півроку в
Іраку були жахливими. Я кажу "жахливими" , бо про "погані" мова не йде:
суцільне насильство, більше 120 боїв на день. Тому коли у 2007-му ми побачили
різкий спад насильства, то зрозуміли, що наші солдати, коаліційні сили і
війська Іраку, які виступали за порядок в країні, досягли бажаних результатів.
І в Іраку, і в
Афганістані у нас був дуже складний супротивник – виклик був колосальний, важко
було також з повстанцями в західному Пакистані [регіоні, який потрапив під
вплив ісламістів]. Але знову-таки, мені невимовно пощастило бути причетним до
тих історичних військових операцій.
Фото Наталі Кравчук
- Війна зазвичай викликає
неоднозначну реакцію суспільства. Як війни в Іраку й Афганістані сприймали
пересічні американці?
- Кожна військова
кампанія США вимагала масштабних операцій, і кожна кампанія призвела до
колосальних людських та фінансових втрат. Тому я вважаю нормальною неоднозначну
реакцію американців на війни: населення стурбоване майбутнім. Після військових
операцій в Кореї, В'єтнамі та Сомалі також була хвиля невдоволення, тому для
нас не дивно, що кампанії в Іраку і Афганістані привели до суперечок і часом
несхвалення з боку громадян Америки.
Я вважаю, що ми
досягли цілей – збільшили присутність наших сил в Афганістані у 2010 році, в
період найбільшої активності Талібану [ісламістської радикальної організації].
Таким чином ми виграли час і простір для маневру. У підсумку місцеві опозиційні
сили [противники талібів] зміцніли, і ми почали передавати командування ним.
Сьогодні всі завдання із забезпечення безпеки в Афганістані передані їхнім
антитерористичних силам.
- Російські
держканали засуджують будь-які військові дії США. Це відлуння холодної війни чи
Кремль хоче чогось досягти такою своєю антиамериканською позицією?
- Думаю, у світі
багато країн, які неоднозначно сприймають втручання однієї держави в ситуацію в
іншій державі. У якихось випадках у них є причини турбуватися, а в якихось ...
США важливо розуміти, що така контрпозиція – це лише риторика, а не
конструктивні зауваження. Але я повторюся: невдоволення ми сприймаємо нормально.
- Як екс-глава ЦРУ
що порекомендували б робити користувачам соцмереж заради забезпечення власної
інформбезпеки?
- Завжди бути
обережними, думати наперед. Не обговорювати в Мережі речі, які ви не хотіли б
обговорювати по телефону. Ну і, звичайно, старе добре правило: просто не
клікайте на посилання невідомого походження. А також обходьте стороною
повідомлення від невідомих вам людей. Потрібно завжди розуміти, що рівно наскільки
інтернет може бути корисним, рівно настільки він може і нашкодити.
- Історія братів
Джохара і Тамерлана Царнаєвих, які здійснили в цьому році теракт в Бостоні,
показала, що соцмережі можуть бути важливим джерелом інформації для терористів
і про них самих.
- Спецслужби
відстежують гігабайти інформації і застосовують різні заходи, щоб виявити
майбутніх терористів. Ми працюємо з відкритою інформацією в соцмережах,
пошукових системах, журналістських матеріалах, для того щоб виявити радикально
налаштованих людей якомога раніше.
Фото Наталі Кравчук
- В Україні ЗМІ
часто повідомляють про корупцію серед представників силових структур. З одного
боку, у них низькі зарплати, з іншого – це наслідок безкарності та вибіркового
правосуддя. Як у США силовики борються з корупцією у своїх лавах?
- Насамперед хочу
сказати, що у жодної країни немає імунітету від корупції. Корупція – це рак
системи, який може бути прийнятий за звичайний порядок речей. Тому якщо люди в
погонах не служать інтересам народу, керівництву країни необхідно змушувати всі
гілки влади бути підзвітними. Але мало приймати антикорупційні закони, важливо
кожному хотіти і прагнути до прозорої системи управління та верховенства права.
Якщо люди не довіряють тим, хто забезпечує їхню безпеку, проблему треба
вирішувати в терміновому порядку.
- Ви – доктор
філософії. Ось вам філософське запитання: які моменти свого життя вважаєте
найбільш радісними?
- Хм ...
(Усміхається) Так їх багато було. Щасливим був той день, коли я випустився з
військової академії West Point [найстарішої з п'яти військових академій США], коли
закінчив Ranger's School [інтенсивний 61-денний курс для вищого військового
складу], а також випуск з відзнакою з Інституту вищого командування.
Були щасливі
моменти і впродовж військових кампаній – коли ми досягали поставлених цілей. Не
можу передати, яке це неймовірне почуття. Повалення режиму Саддама Хусейна
також було моментом щастя. Як і стеження, а потім і фізичне усунення його синів
– це теж було нашою маленькою перемогою. До цього часу пам'ятаю те почуття
радості, коли парламент Іраку прийняв ряд важливих для країни законів. Це був
дуже значущий день.
Ніч, коли Хусейн
був убитий, я пам'ятаю дуже добре – я уважно стежив за операцією. Скажу, що
феєрверків з приводу його смерті не було, ми не говорили один одному "дай
п'ять", ми розуміли лише, що один етап закінчено і необхідно переходити до
наступного. Думаю, що так можна говорити про всі кампанії: ти весь час повинен
йти, немов у гору, вперед. Це постійна, нескінченна пекельна праця.
- Чим займаєтеся
зараз?
- У мене дуже
напружений спосіб життя. Я очолюю Global Institute [займається громадською
політикою, економічними дослідженнями на ринках країн, що розвиваються],
підрозділ Фонду прямих інвестицій Kohlberg Kravis Roberts, представленого у 20
країнах, в якому працюють понад 1 млн співробітників. Крім того, викладаю в
Macaulay Honors College, City University в Нью-Йорку, працюю на кафедрі
Південнокаліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. Та ще багато чого.
Наприклад, сьогодні я на конференції в Ялті, хоча ще вчора був у Чехії. Завтра
відлітаю додому, в Нью-Йорк, потім – до Вашингтона і назад, в Нью-Йорк.
До того ж я
підтримую вісім організацій для ветеранів воєн в Іраку й Афганістані. Тобто у
мене дуже насичене життя. На вихідних намагаюся наздогнати втрачене – кручу
педалі на велосипеді, ходжу в тренажерний зал, а з сім'єю – в ресторан: дуже
люблю американську кухню.
***
Цей матеріал опубліковано в № 38 журналу Корреспондент від 27 вересня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.